(Pavlyuk Ihor. Writing Under Fire: A Ukrainian Poet`s Diari – USA: Buster Bodhi Press, 2026. – 324 p.)
https://www.amazon.com/Written-Under-Fire-Ukrainian-Poets/dp/B0H1HSK63P
Під час ще однієї ночі, розірваної сиренами повітряної тривоги, я лежав у своїй квартирі у Львові на дев’ятому – горішньому – поверсі бетонної панельної будівлі, загорнувшись у товстий, вручну зшитий дідусем кожух. Надворі місто тремтіло від зимового холоду; шибки здригалися від вибухів; у повітрі плив слабкий запах диму.
У квартирі було тихо – майже святково: крихкий простір між минулим і теперішнім, між страхом і рішучістю.
Тоді мій ноутбук подав сигнал.
Надійшов електронний лист від моїх давніх поетичних колег і друзів у Сполучених Штатах – Джо Кавано та Марка Террі – з пропозицією попрацювати над новою книжкою, яка могла б називатися «Писання під вогнем».
Посеред хаосу я відчув раптову ясність – ніби хтось запалив свічку в темряві.
Їхній заклик був простий:
– свідчити.
– записувати.
– залишатися присутнім.
Я одразу відповів, що книжка, по суті, вже пишеться – бо мій духовний щоденник ніколи не переривався.
Тієї ж ночі я почав формувати його в окремий том.
Сирени, холод, тиша квартири – все стало частиною процесу. Кожен фрагмент – родинні розмови, викладання української літератури, випадкові фрази в укриттях, спалахи смутку, молитви, шепоти в темряві, телефонні і живі розмови із друзями, колегами, восьмирічним онуком, рядки поезії – перетворювався на нитку, що з’єднує мій внутрішній світ із зовнішнім: із предками, нащадками й Усесвітом.
Я – пастир думок, пастир слів, пастир літер.
Моя сила – у стані, де я пишу так – ніби ніхто не читатиме…
Я веду щоденник від п’ятнадцяти років. У вісімнадцять я відчув себе поетом і почав писати вірші як форму щоденника. Насправді вся моя творчість – поезія, драма, проза, наукові тексти – це один і той самий Щоденник, що дихає в різних формах.
Я часто пишу кілька книжок одночасно, але найглибші механізми творчості мають залишатися частково прихованими. Деякі творчі таємниці я відкриваю лише своїй Музі.
Так само як християнин я не беру участі у різних суєтних дискусіях, не реагую прилюдно на інколи дуже грубу критику моїх творів і моїх вчинків недоброзичливцями. Бо моє покликання – писати книги. Хто хоче – нехай читає їх… Я ж про книги інших письменників пишу лише схвальні рецензії, або не пишу ніяких, коли ці книги мені енергетично чужі.
Уже понад п’ять років я публікую свої «Нотатки поета» під назвою «Богоєднання». Листування з людьми по всьому світу – серед них і нобелівський лауреат Мо Янь, – розмови в соціальних мережах, навіть телефонні дзвінки – усе стає сторінками одного духовного тексту.
Я у цій книжці подаю лише записи у моєму Щоденнику протягом дев’яноста днів (26 грудня – 25 березня): між християнськими Різдвом і Благовіщенням, хоча екзистенційно він буде продовжуватись до Великодня (5 чи 12 квітня) і далі…
У цих 1-17 днях між Благовіщенням і Пасхою закодована віра, надія, любов, що ми до неї (Воскресіння) доживем…
Тобто термін: від Різдва – до Воскресіння тут більше символічний, метафізичний, що більше означає шлях окремої людини чи колективної свідомості від народження – через страждання – до осанни –розп’яття, воскресіння – і вічної осанни…
Для мене ці реальні періоди (між християнськими святами: Різдвом і Водохрестям, Благовіщенням і Пасхою) мають особливий сенс.
Адже я сам народився на Різдво.
Майже через два тижні – 7 січня – померла моя мама.
10 січня – у день її похорону – через сімнадцять років померла моя бабуся, жінка, яка заміняла мені маму.
11 січня – день народження моєї дружини.
19 січня – день народження моєї старшої доньки.
Магія-поезія чисел…
* * *
Отже, простір між Різдвом і Водохрещем для мене – це згущений вузол життя і смерті, початків і завершень, втрат і народжень.
Тому дев’яносто днів між Різдвом і Благовіщенням – це не лише літургійний або календарний період.
Це мій особистий коридор пам’яті.
Моя вертикаль болю і любові.
Вузький міст між темрявою і воскресінням.
«Writing Under Fire» починається різдвяної ночі.
Різдво – це світло в темряві.
Блага вість (благовіщення) – це Надія на спасіння, на Рай із Богом.
Великдень – це перемога життя над смертю.
Між ними лежить шлях душі, маркований особистими, національними, світовими та Всесвітніми драмами, трагедіями, комедіями, трагікомедіями…
У цьому граничному щоденнику – як і в моєму нещодавно опублікованому англомовному романі «Cultivating Diamonds», – співрозмовниками автора є:
Бог – як тиша, запитання і відповідь.
Люди – родичі, друзі, незнайомці.
Тварини – як чиста присутність і довіра.
Рослини – як пам’ять землі й цикл життя.
Штучний інтелект – як нова форма діалогу на перетині війни, мови і технологічної революції.
Це не технічний експеримент і не футуристична гра.
Це спроба зафіксувати, як свідомість шукає опору, коли сама природа реальності починає змінюватися.
Війна породжує або депресію, або агресію.
Як два крила для духовного росту.
Постійне дихання Смерті штовхає одних людей до відчаю, інших – до люті; мене ж воно штовхає до молитви й праці, до доброго гумору.
Іноді моє внутрішнє життя під час війни багатше на події, ніж зовнішнє, адже благодійні справи я стараюся шляхетно ховати від людей, а побутові нікому не цікаві.
Новини просочені війною.
Я майже не зважаю на погоду і на політичні новини, бо головні події відбуваються у моєму серці.
Коли немає електрики, це стає добрим часом для молитви.
Поступово я усвідомлюю, що живу не лише за народним календарем, описаним у книзі Василя Скуратівського «Вінець», і не лише за церковним календарем.
Мій час опромінюється війною – і водночас технологічною революцією.
У них, із них я творю поезію у вербальному та молитовному сенсах цього слова.
* * *
Якщо можливо, мій день починається так:
Я прокидаюся о сьомій.
Іду на прогулянку пити каву, де спілкуюся з людьми на базарі.
Годую голубів.
Записую цікаві думки, метафори…
Дихаю глибше.
Я п’ю каву не для енергії, а для ясності – розважаючи молодих жінок у продуктовому магазині жартами, притчами і компліментами.
Пишу вірші голубиним пір’ям, яке дарують мені самі голуби із вдячності за те, що годую їх.
О дев’ятій ранку настає хвилина мовчання.
Ці щоденні хвилини поєднують суспільство, мов невидима нитка пам’яті.
Потім увесь день я молюся, працюю, спілкуюся.
Коли збігаються три зими – календарна зима, зима мого життя і, як іноді мені здається, зима людства – народжуються рядки, які допомагають мені жити.
І я сподіваюся, що вони можуть стати ліками для когось іншого.
Поет – це каталізатор змін у статичному суспільстві – або стабілізатор у час війни.
Я не робот і не ангел – а старіючий хлопчик із ліричним сирітським серцем.
Іноді мені сниться моя мама.
Вона дивиться на мене мовчки – ніби перевіряє, чи витримую я житейські випробування.
Ці сни приходять між сиренами, як другий щоденник.
До читача
Це не політична хроніка.
Не традиційний воєнний щоденник.
Це запис станів свідомості – того, як поет, чоловік, батько і громадянин намагається залишитися людиною, коли світ дав тріщину, а ця тріщина пройшла через серце поета, який, як і всі релігії, – за людяність, за добро (дієву любов).
Писання тут – не коментар.
Це ріст через біль.
Це свідчення для диску Універсуму.
Це опір руйнуванню душі, без якої нема Поезії.
Справжня боротьба відбувається не зовні, а всередині. Самі події не руйнують людину – руйнує те, як ми дозволяємо їм оселитися у нашому серці. Якщо впустити страх, образу або відчай, вони починають керувати нашими думками і повільно відбирають мир. Але якщо впустити довіру до Бога, навіть найважчі обставини не можуть зламати внутрішній стрижень.
«Тому бережіть своє серце. Не дозволяйте чужим словам оселятися в ньому як істина. Не дозволяйте обставинам визначати вашу цінність. Ваша основа – не в мінливому світі, а в Непохитному Богові» (Ігумен Саватій).
Є правила сильної людини, які справді змінюють життя:
СТРАХ – НЕ ВОРОГ, ДОКИ ТИ ВІД НЬОГО НЕ ТІКАЄШ.
Подивися на нього спокійно.
Це лише почуття – сигнал того, що ти живий і рухаєшся вперед. Чим менше ти підживлюєш його тривожними думками, тим швидше він втрачає свою силу.
Як залишитися людиною, коли світ розпадається?
Я не даю остаточних відповідей.
Я лише свідчу.
І запрошую тебе свідчити разом зі мною.
* * *
25 березня – Благовішення…
Я завершую цю книгу, але це не завершення мого духовного ПИСАННЯ…
Ігор Павлюк
Leave a Reply