Богдан Ящун. «Металург» із бандерівської глибинки. – Львів, Раст-7, 2025. – 226 с.
Дорога додому – це повернення до своєї ідентичности, до всіх, кого любиш, до свого світлого духу, до прагнення добра для тих, з ким добре чи побіжно знайомий, – саме таке повернення сьогодні відбувається в умах багатьох українців, що відходять від ідеології і, поступово, й політики радянської імперії, совітів, як їх називали в народі. Бо їхні «поради» (від совєти) завжди вели у безодню темряви, прикриту мішурою обману. Проблема в тому, що вони, ті «поради», були диктаторськими – московіти проявляли грубе насильство, зокрема фізичне, психологічне, духовне. Важко було виживати. Та героєві повісті Богдана Ящуна вдалося повернутися додому: ні брутальність енкаведистів, ні дві тисячі кілометрів чужої землі, ні самотність на ній не змусили галицького селянина підкоритися і стати робітником-будівничим нової «ро́діни».
Повість побудована на реальних подіях. Автор не тільки правдиво описав хід подій, а й максимально точно передав мову персонажів і їх менталітет, вправно змалював тодішній побут і тим самим досяг правдивої оповіді для нащадків, можна сказати, фотографічної. При цьому передає її з любов’ю, послуговуючись усіма виражальними засобами художньої літератури та, попри серйозність описаного, яскравим гумором на межі з іронією. Повість також доповнюється і родинними світлинами: головний герой – близький родич письменника і розповів цю історію йому особисто.
Були 1940-і роки. Братів Михайла і Василя озброєний військовий патруль зловив на вулиці невеликого міста, де вони продавали малину. Наступна випадкова зустріч із Василем дала зрозуміти, що брата мобілізували на фронт. Михайла лікарська комісія визнала непридатним. Та все ж разом із іншими чоловіками його помістили у вагон і кудись везли залізницею. Дружина і діти, залишені в селі, тоді і не здогадувалися, що його силоміць відправили аж в Челябінськ на завод «Челябінськметалургбуд» НКВС СРСР «піднімати економіку» – разом із в’язнями Бакаллагу та полоненими німцями виплавляти метал.
Дорога додому для Михайла, можна сказати, почалася ще тоді, коли набитий українцями ешелон тільки почав торувати свій шлях на північ: знайшов друга, такого ж вірного настановам християнства як і він, і слова того упевнили, що світлі небесні сили допоможуть повернутися на рідну Львівщину. Молитва і віра супроводжували Михайла упродовж усієї важкої дороги назад і часто справді допомагали.
Утікати Михайло вирішив у перші дні по прибуттю. Йому пощастило на допомогу земляків матері, німців, що вже «обжилися». Перші відрізки шляху подолав у вантажному вагоні зверху на вугіллі та на руді. А підзаробляючи на їжу, зазнав чимало справжніх пригод, добрих і не надто. За добрі дякував, як-от за щедрих пів торби копченої риби від п’яниці-башкирця та за допомогу і смачний борщ від «розкуркуленої» українки. Інші переживав так, як випадало у кожній ситуації, та все склалося якнайліпше.
Цікава деталь: із особливою теплотою описана зустріч галичанина з мокшанами-старовірами, які виявилися порядними і працьовитими людьми, що опиралися згубному впливу російської політики на їхню ідентичність. Письменник нагадує, що ще у дев’ятому-дванадцятому століттях мокші мали власну державу, яку потім колонізувала московія.
Варто згадати ще одну яскраву «пригоду»: у Тамбові Михайло попався в руки банди кримінальників, які хотіли зробити його одним зі своїх. Та він не розгубився: прийнявши найнижчий статус серед «братків», призвичаював їх до молитви і пояснював християнські звичаї. Врешті двічі рятує життя одного з них, і той, навернувшись до добрих справ, допомагає українцю втекти і дає гроші на дорогу залізницею до Харкова. Та навіть радянська Україна спонукала до остороги. Михайло ризикнув про себе розповісти чоловікові, який, на щастя, був доброю людиною.
Існують чужі нелюдські ідеології, що ловлять багатьох у свої тенета, – читаємо поміж рядками цієї правдивої повісти, але й завжди зустрічаються світлі особистості, які ще опираються злу, і вони підтримують своїх – тих, хто тримається за світ правди і добра. І треба мати неабияке серце, аби побачити цих людей серед інших і відкритися їм, треба мати неабиякі і розум, і власний світогляд, аби змогти вибратися з чужої країни, не перейнявши бодай частково її недоліків. Ніде не проявивши фізичної сили (хіба що рятуючи «братка» з прірви), галицький селянин виявився сильною людиною – він зумів показати приклад багатьом: як не скоритися злу, як комунікувати з різними людьми, проявляючи неабияку винахідливість, як бути терпеливим у холоді, голоді, зазнавши знущань, й витривалим і наполегливим у праці, врешті – як бути стійким у вірі і перемогти.
Звідки така вдача? Письменник починає розповідь ще з 1881-го, коли щойно народився батько Михайла – така ж, як і він, проста людина, зайнята одвічним сіянням-збиранням, аби вижити. А ще й релігійна, що гідно витримує труднощі життя, не посягаючи на чуже ні шахрайством, ні корисливістю, ані неправедними законами. Для нього життя не тільки поле битви за праведне виживання, а й поле науки добра. Такими українці, а особливо галичани, були здавна, – каже автор «„Металурга” із бандерівської глибинки». Не можна підкорити людину з усталеними родовими законами добра. Принаймні не швидко і не повністю. Бережений віками світлий дух завжди повертається на світлу дорогу.
Ставлення до добра і зла в особистостей із міцним духовним стержнем закладене на рівні інтуїтивних знань. Як головний персонаж повісті сприймає життя у «країні рад» і, зокрема, ставлення до українців бородатих східних сусідів, видно з його сну. «Сниться йому, що він у рідній Бібрці продає на базарі м’ясо молодого когутика. Але звідки не візьмись, підходять до нього ззаду два бородаті чоловіки. Один починає якусь безпредметну розмову, інший непомітно запихає руку йому до кишені. Михайло бачить це і починає сміятися зі словами:
— Що ти там шукаєш? Гроші? Нема їх ще у мене, не вторгував я нічого.
Тоді цей другий каже: «У такому разі пішли з нами. Не маєш грошей, то заробиш і віддаси борг».
Михайло залишає на прилавку свого когутика і пускається тікати. Біжить, не озираючись. Лиш чує хекання злодіїв за спиною. Раптом упирається у якусь велику таблицю. Придивляється. А на ній великими літерами написано: „Украинская Советская Социалистическая Республика”. За тим і прокинувся».
Автор повісти народився у тому ж селі, що й Тимотей Бордуляк (розминулися хіба що в часі). Він журналіст із додатковими юридичною, економічною і військовою вищими освітами. Мандруючи стежками свого попередника, успадкував від нього щемливу любов до своєї землі та її одвічних домочадців-селян. Та його мета – показати не тільки підневільне становище українців періоду імперії під назвою СРСР, а й фактично безкарність поневолювачів і пов’язаний із нею негативний вплив на світову культуру, політику, економіку і військові конфлікти.
У передньому слові автора читаємо: «Кількасотлітня російська імперська політика, яка триває й до сьогодні, непогамовні апетити наших горе-сусідів до розширення території своєї „вєлікой і нєоб’ятной”, їхні амбіції щодо того, як утвердитися у ранзі наймогутнішої країни світу, піднесені нині до степеня статусу ядерної держави, зробили їх легітимними гравцями на світовій арені абсурду й сваволі. … Росія бачила інертне ставлення світу до її загарбницької політики, відсутність реакції міжнародних інституцій на її сваволю стосовно менших країн, де вона дозволяла собі відверто порушувати міжнародні закони, втручаючись у внутрішні справи суверенних держав. Така безкарність дозволяла російським можновладцям упродовж років без будь-яких негативних наслідків для себе нищити та асимілювати корінні народи на захоплених ними територіях».
Багато націй постраждало від цієї червоної пошесті. Українцям перепало поневірянь найбільше. Важко навіть усвідомити, скільки нас налічувалося б сьогодні, якби не московітська м’ясорубка часів СРСР і попередніх століть. Укравши в українців їхню попередню історичну назву, історію і культуру від початків, нині вороги викривляють їхню суть до навпаки. Пішовши війною, прагнуть знищити українців чи розсіяти по світу: ще трохи і почнуть лунати голоси про потребу на етнічних українських землях переселенців з Азії. Тож мусимо пам’ятати дорогу додому. Мусимо вчитися в історії, хоча б тієї, яку ще пам’ятають очевидці і частину якої так вдало описав автор «„Металурга” із бандерівської глибинки».
18.10.2026 р.
Анна-Віталія Палій
Leave a Reply