Йому 83-й. І сльози градом котяться дідусеві з очей. Гай-гай, поминула молодість, збігли, злетіли за вітром літа. Ніби й незчувся, як підібралася старість, а обіруч з нею цілий жмут всіляких хвороб. Силкуючись, обпирається на ціпок. І – розповідає…
ПЕРЕОРАНЕ ПОЛЕ
Йому 83-й. І сльози градом котяться дідусеві з очей. Гай-гай, поминула молодість, збігли, злетіли за вітром літа. Ніби й незчувся, як підібралася старість, а обіруч з нею цілий жмут всіляких хвороб. Силкуючись, обпирається на ціпок. І – розповідає…
Був колись молодий та дужий. І навіть – вродливий. Зростало у них з Марією двоє донечок. Аж тут – біда. Дружина зоставила його самотиною у 38 літ. Молодого вдівця буквально переслідували жінки – попри його «посаг» з двох доньок-підлітків. Одна таки припала Степанові до душі. Щоправда, поминуло аж три роки, поки одружився з Василиною. У неї підростало двоє своїх дітей і Степан хоч-не-хоч, а таки став їм батьком. Точніше, вітчимом. До другої дружини й перебрався. А його доньки зосталися у батьковій хаті – одна вже заміжня, інша, як мовиться в народі, «на кориті».
У Василини розбудували хату, зробивши її просторішою й ошатнішою. Що поробиш – час летить швидко. Одружився Василинин син, за ним вийшла заміж і донька. Обидвом відгуляли бучні весілля. І буває ж таке – якось так до жінчиних дітей, а згодом вже й онуків, прикипів серцем відчутніше, аніж до своїх. А ті, свої, без батькової помочі (у сусідньому селі) розбудували хату, бо, все ж таки, розросталися там дві родини.
Видно, так судилося Степанові на віку – померла й Василина. Нелегка праця далася взнаки і йому – «розквітнув» цілий букет хвороб. А тут ще й жінчині син і донька вирушили в закордонні мандри. Зостався дідо зі своїми-чужими онуками. Уже одруженими, дочекався, дякувати Богові, правнуків. Та милості, співчуття, ласки, каже, не дочекався. Важко-тяжко дідусеві Степанові у тій величній, розкішній оселі, що колись зводили разом з Василиною, аби красувалася на всеньке село. Чужий він тут, нікому не потрібний, каже, а сльози градом котяться з очей поміж старечих зморшок. І рідні діти та онуки не приймають, мовлять: «Де шукали щастя, тату-дідусю, змолоду, там і насолоджуйтесь…». Та й чи зміг би він тепер піти жити на друге село? Недарма кажуть: «Старе дерево не пересаджують».
А життя його – мов переоране поле. А доля – така підступна й зрадлива…
Анна Блаженко.