Піввіку з хвостиком проминуло відтоді, як з’явилася поема Євгена Євтушенка «Братская ГЭС», якою тоді зачитувались мільйони. Сьогодні цю епопею найвідомішого провісника російських шістдесятників давно обснувало павутиння забуття, адже йдеться в ній про звичайнісінький заримований «шкільний курс історії СРСР, відшліфований поколіннями радянських ідеологів».

Так міркує вже в нашому столітті відомий критик Лев Аннінський і наводить серед чотирьох тисяч рядків цієї поеми тільки одну цитату, наголошуючи, що це «народні» рядки:

Ах ты, сука-романтика,
Ах ты Братская ГЭС,
Я приехала с бантиком,
А уехала — без.

Вперше я почув, що це слова не Євтушенкові, а якогось маловідомого поета, від московської поетеси Лади Одинцової на Всесоюзній нараді молодих письменників ще 1975 році. Згодом довідався, що належать вони поету Петру Пиниці. Того самого, з яким ми вряди-годи ходимо на засіданні чернігівської літстудії, якого часто зустрічаю в компанії з композитором Миколою Збарацьким і який донедавна разом з поетом Дмитром Івановим опікувався фольклором у обласному будинку народної творчості.
Городнянець, він служив на Тихоокеанському флоті, споруджував Братську ГЕС, писав вірші, за які його помітив сам Олександр Твардовський. Відтак допоміг вступити до московського Літературного інституту, де Петро відразу занурився в столичний бомонд. І як талановитий поет, і як свій у дошку хлопець. Нині в це важко повірити, але приятелював він з поетами Євгеном Євтушенком і Миколою Рубцовим, письменником і кінорежисером Василем Шукшиним (навіть знявся в одній з кіноновел у його фільмі «Странные люди»), кіноактором Андрієм Мироновим і, звичайно, найліпше з друзями сибіряками-іркутянами — драматургом Олександром Вампіловим (кажуть, він приїжджав до Петра, може, тому в його п’єсі «Старший сын» згадується наше місто: «Чернігів… Десна…Каштани…») та прозаїком Валентином Распутіним.
Про останнього любив згадувати таку придибенцію поет Станіслав Реп’ях. Телефонує йому опівночі Петро і каже:
— До мене Валька з Москви приїхав. Пішли ми з ним до ресторану. Випили за зустріч, згадали молодість. А потім він запросив на танець якусь жіночку — раз, і вдруге, сподобалась вона Вальці. А коли підійшов втретє, де взялися її знайомі, відлупцювали, ще й гроші забрали… Словом, позич йому 50 рублів…
— Нема проблем, і грошей позичу, знайду і випити, і закусити, — відказав Станіслав. — Приходьте вдвох…
—Ні, Вальці не можна, бланш під оком, та й виспатись треба, адже завтра на Москву… Довелося дати Пиниці півсотні — треба ж виручати видатного російського письменника. Невдовзі побував Станіслав Реп’ях на президії Спілки письменників СРСР (як член правління Літфонду). У перерві підходить він до Распутіна і каже:
— Як ви, Валентине Григоровичу, доїхали тоді з Чернігова, бачу й рана вже зажила…
На що той спокійно відповів:
— На жаль, я ніколи не був у вашому місті. Хоч мрію туди поїхати, адже там живе мій товариш Петро Пиниця. Уклін йому…
Не здійснилася мрія Валентина Распутіна — півтора десятка літ пішов у кращі світи Петро Пиниця. Я востаннє бачив його на проспекті Перемоги, біля гуртожитку, де він мешкав. Стояла рання весна, у вікнах будинків грало палюче сонце, а в бездонних синіх небесах губилися такі ж сині його очі. Але в тих очах було щось тривожне і зовсім не радісне…
Не багато написав він віршів — всі вмістилися у невеличку збірочку. Серед них і зацитовані вище рядки із його поеми «Брезентоград», яку взяв, як епіграф, Євген Євтушенко до своєї поеми. Сьогодні від цієї поеми у пам’яті сучасників лишився лиш те, що написав мій земляк.

Володимир САПОН

Чернігівщина

Leave a Reply

Your email address will not be published.