До 155-річчя «ПРОСВІТИ»
Світлій памʼяті Петра ДЯЧИШИНА (1876—1944)
Мій дідусь, учасник Першої світової війни на боці Австро-Угорщини. Російський полон, Уральські гори, добирався в рідне село пішки після більшовицького збройного перевороту в Петрограді 1917 року. Голова «Просвіти» села Бояничі (Польща), тепер Червоноградського району Львівської області (7 кілометрів від міста Сокаль у напрямку РП).
Боже великий, єдиний
…………………………………
Світлом науки і знання
Нас, дітей, просвіти…
Українці понад 155 років тому отримали можливість усією громадою долучатися до Слова, живитися ним, його життєдайною силою, уділяючи світло знання своїм ближнім і нащадкам. Від такого поділу, за законом світла, українське слово ставало ще досконалішим і гарнішим. Про життя у слові, життя і слово, слово як життя – мабуть, найглибші Франкові думки й роздуми, якими він засівав ниву життя українського люду («Житє і слово» – літературно-художній та громадсько-політичний часопис, що в 1894—1897 роках виходив у Львові за редакцією Івана Франка).
Тільки сьогодні українство може не лише збагнути велич титанічної праці просвітників, але й має унікальну можливість підійти до «Просвіти» як громадської організації, дослідити її у просторі та часі: в просторі Галичини, звідки вона почалася, і в часі світла й темряви епох, через які їй довелося пронести своє світіння до сьогоднішнього дня впродовж понад 155 років. Унікальність полягає в тому, що Просвіту – можна розглядати як технологію програмування Живого Слова, принцип живого світла для нації – національної освіти, який був закладений у самій ідеї створення, та в наіменуванні «Просвітою», бо національну ідею сьогодення ми б означили так: працювати денно і нощно, щоб рідна мова лунала й утверджувалася в щоденному вжитку в усіх закутках України.
З одного боку – для вияснення ідеологічних основ візьмемо до уваги їх маніфестування на Установчих зборах Товариства «Просвіта» від 8 грудня 1868 року. Тоді всі промовці вказували на «Просвіту» як на національну за характером масову організацію. Зʼясувавши 10 засад, які визначали природу Товариства, можемо стверджувати: «Просвіта планувалася і стала — національною, демократичною, раціональною, масовою, громадською, орієнтованою на розвиток, непохитною в дотриманні обраного курсу, яка, крім поступового запровадження змін, мала гарантувати безпеку свого існування й бути конкурентоздатною і самодостатньою інституцією» (Володимир Пашук, «Товариство “Просвіта”: формування організаційних норм та засад (1868–1939)». – Львів: Національна академія наук України, інститут ім. І. Крип’якевича НАН Украіни, 2015. – 152 с.).
З другого боку – образ «Просвіти» в душах людей після 1939 року, позбувшись дотичності до реального життя, тільки зідеалізувався. Що-небудь інше перетворилося б у безформну хмарку, доля якої – розтанути в часі, але живе світло ніколи не зникає безслідно: ідеалізуючись у серцях, воно тільки стає ідеальнішим. Так образ «Просвіти» накопичувався в інших формах української памʼяті, чекаючи на свій час. За сприятливих обставин, якими є вступ в еру інформаційних технологій, світло «Просвіти» набуло властивостей когерентності, перетворившись на лазерний промінь – надточну оптичну технологію високих енергій та неймовірної енергетичної сили. Щоб збагнути знаковість таких перетворень Живого Слова, розглянемо, як усе це відбувається в просторі та часі.
Живемо в епоху компʼютеризації усього нашого буття. Програмування – це всього лиш оптична ілюзія руху (1 – є сигнал, 0 – відсутній), але тут мусить бути присутня форма, в якій цей рух здійснюється – компʼютер підключений до живлення, щоб реалізувати рух 1 і 0. Так і в оці – «бачу-не бачу», мусить бути дотримана ідеальність форми цього руху – життя людини як Божої форми… Творець наділив людину здатністю мислити, на відміну від тварини, яка дивиться собі під ноги й «задивлена в їдло», займаючись тілесним, а також від співочих пташок, які тільки «духовним зайняті». Людина на противагу від них – жива істота, що завжди у вічному пошуку, бо поставлена лицем перед постійним вибором серединної стежки, яка «усе не до снаги їй», як з іронією зауважує професор Андрій Содомора у своїй поезії, маючи можливість проаналізувати досвід життя людства упродовж двох тисяч років – з дохристиянських часів, в оригінальних творах давньогрецьких філософів і провідного лірика Риму Горація (65–8 рр до н. е., «золота середина»).
У бесіді, спілкуванні людина послуговується словом рідної мови, щоб її думки мали здатність матеріалізуватися, створювати спільноту думок людського довкілля. Тільки в громаді відкритого типу, з рідною мовою живого слова, якою є «Просвіта» – народ об’єднаний словом на рівні сердець, який дослухається до порад Шевченка: «…Та читайте / Од слова до слова, / Не минайте ані титли, / Ніже тії коми», бо тільки тоді існує можливість, наче в аптеці, на терезах життя ВІД-важувати або ДО-важувати кожне слово, щоб не виникало страху, коли й людині без стороньої допомоги потрібно ВІД-важитися, щоб уже ДО-мови-тися, а отже порозумітися з собі подібними на рівні поруху сердець без брязкання зброї. Порівняймо любов до світу, як програмування серцем, що веде людину життям по світу, й примітивне двійкове програмування кожної війни: «я тебе або ти мене» – програмування одного тільки небуття, взамін на місце під сонцем без права вибору, коли людське начало в людині зводиться до пустого місця. Тому, зрозумівши глибину кожного людського серця, наповненого одною любов’ю, без краплі ненависті, людина знаходить серединну стежку. Ненависть між людьми не передбачена в жодній програмі, як не запрограмоване змагання між правою і лівою рукою, між одним і другим оком чи вухом. Просвіта – відлік світла у будь-якій темряві. Що мені добре, те мало б бути добром для інших, якщо я сприймаю і розумію інших, то й прийняти мене «таким, як я є» мають і вони, бо сутність людини – бути собою, не зрадити себе, свою пам’ять, пам’ять свого роду, на-роду, родо-воду, що і є генофондом кожної нації. Думки – це не лише те, що спонукає до мисленного роздумування, а й згусток енергії слова, рідного слова, яке про-свічує людину, котра тому й називається о-свіченою, бо починає світитися сама, роз’-яснюючи і ближнім шлях на Божий світ із темниці потойбіччя. Так народилися всі відомі людям світи, які немислимі без світла і Слова, що було таки на початку.
Цілісність людини – в пошануванні слова, що є серцем мови, а отже, в русі до перемоги над руйнівними чужими їй стереотипами, в пошануванні людини-індивідуума з «живим» людським серцем у грудях, а не мотором найдорожчої машини. Тільки плинність – чуття рідної мови, рух крові у серці тримають людину на поверхні круговерті життя в бурхливому часі, а не октанове число пального. Про такий підхід в українській філософії розмислює ректор Франкового університету міста Львова: «…гуманітарний ідеал науковості здійснює поворот у пізнанні від загального до одиничного, індивідуального.
Принципово важливою особливістю гуманітарного пізнання є установка на ціннісні орієнтації суб’єкта, його належність до тієї ж реальності, яка стала об’єктом пізнання. Гуманітарне пізнання, якщо і встановлює істину, то воно означає, що суб’єкт досягнув розуміння гуманітарної сутності дійсності, виявив у ній певний ціннісний сенс…
Сподіваємось, що у XXl ст. ми вступили у принципово нову фазу людської цивілізації…, коли техніка стає сферою реалізації сутнісних сил людини, розвитку творчого, гуманітарного начала в ній» (Володимир Мельник, «Філософія і наука». У кн. «Антологія сучасної філософії науки, або усмішка ASIMO» – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2017. – 568 с.). Й усіми сподіваємося, бо гуманітарний ідеал людини, виховання й самовиховання, формування світогляду молоді є одним із основних засобів уникнення глобальної катастрофи. На підтвердження цього слова Стівена Поста з приводу праці Мічіо Кайку «Фізика майбутнього»: «Від Аристотеля до Томи Аквінського досконалістю вважали мудрість, що виникає з досвіду і стосунків з іншими людьми, через які доброчесне життя пізнається на прикладі. Ключ до нашої досконалості – не генна інженерія, а виховання характеру».
«Колись ми мусили підкорятися традиції, що накладала на нас обовʼязок і наказувала жити, як жили предки. Тепер людина сама хоче визначати свою ідентичність, свою належність, необовʼязково зважати на традиції та спадщину, і цьому сприяє поєднання зі світовою мережею та динамічний обмін інформацією. “World is global village”, і ми всюди хочемо почуватися як вдома. Однак ніби й не зауважуємо, як перетворюємося в туристів, а не мешканців планети» (Марія Зубрицька, «HOMO LEGENS: ЧИТАННЯ як соціокультурний феномен»).
Дослідження історії «Просвіти» у праці Володимира Пашука підтверджує, що понад 155 років тому та ж ідея опанувала головами наших прадідів : «У зв’язку з цим можемо вказати, що молоде покоління галицьких діячів, усвідомлюючи складне соціально-економічне становище русинів-українців, розуміючи, що очікування їхніх життєво важливих справ політичними чинниками, у т. ч. державними і крайовими, неможливо, як і сподіватися на активізацію зусиль старшого покоління політиків — вирішило взяти на себе сприяння поступу галичан. Для цього молодь скристалізувала національну ідеологію, в якій важливе місце відвела просвітній праці, спрямованій на всебічний розвиток народу».
Як бачимо, ідея справді була реалізована у найвдаліший спосіб у проекті «Просвіта», що за сучасними мірками належить до найвищих технологій – програмування Живого Слова для цілої нації.
Людину можна виселити з рідної землі, з рідної домівки, але «рідний» і «рідина» об’єднані спільним коренем і властивістю плинності крові, як і води. Українське слово, як серце, об’єднує українців, де б вони не перебували в просторі та часі. Це і є технологія мовного програмування.
Сьогодні у Львові над Франковим університетом майорить синьо-жовтий прапор. На його фоні кожен може побачити скульптурний ансамбль: Галичина, яка двома руками об’єднує Віслу і Дністер з глеками, з яких витікає вода, що застигла в камені понад 100 років. Так наша земля, вододіл, у жіночій формі об’єднує в кожному оці північні і південні моря. В одну мить при одному погляді вгору. А при вході – Освіта і Робота, теж з каменю, у вигляді жінок, оточених дітьми. Зважте: не Світ і не Робот. Так архітектура Львова (не тільки ровесниця «Просвіти») свідчить про розквіт епохи мовного програмування, перерваний Першою світовою війною. Крилатий лев Марка-євангеліста з розгорнутою книжкою і написом латиною: Pax tibi! – Мир тобі!, що прикрашає одну з кам’яниць на центральній площі Львова, побудовану 1589 року в час не такого вже й темного, як нам вбивали в голову, середньовіччя. Справжнє світло концентрувалося в університетах, архівах, бібліотеках, книгах, які всі родом із середніх віків. «Просвіта», як технологія мовного програмування, що діє за законами світла, реалізована нашими предками на українській землі, де завжди в зачині було Слово, читане очима з думкою серця, бо «Око – то світильник для тіла»… У римлян синонімом ока є світло (lumen – світловий потік). Тому Пліній висловив загальновизнану думку: «В очах – живе душа» і сам він “не душею ступав вслід за очима, а очима – вслід за душею”…» (Андрій Содомора, «Пліній Молодший: обовʼязки і студії». У кн. Пліній Молодший, «Вибрані листи»).
Українці – освічена нація, якій вибили з памʼяті істину, що все залежить від сили серця. Подивившись один одному в очі, через любов навіть у погляді, у пісні мусимо відновлювати крок за кроком філософію серця, яка не під силу світові неситих очей. Тільки народ з глибокими гуманістичними традиціями зіницю ока називатиме чоловічком, лялечкою, адже справді: в кожному оці ближнього можна розгледіти тільки своє відображення. Як просто з такою вірою жити за двома Заповідями Любові – до ближнього і до Бога. І як тим, у кого зір пов’язаний тільки із «зрачком», а значить тільки з площинним «зренієм», складно орієнтуватись поміж собіподібними живими істотами: чи то людьми, чи то тваринами. Такі ілюзією одного слова приречені жити в постійному страху, а отже істинна християнська віра дається справжньою звитягою душі та серця тільки вибраним. Страх – це параліч волі, параліч чистого ясного живого погляду на такий же живий світ. Фіксація на стереотипах, на страхах, на забобонах і снах – ознака неволі, бо людина може бути тільки у двох станах: або цілісною, незалежною і вільною, або чиєюсь частиною, а отже залежною і невільною. А отже цілком зрозуміло, чому замість просвіти розкручується бренд «Иванушки-Дурачка» – так не тільки простіше, а навіть простіше від найпростішого, бо не виходячи за межі власного ока, власного рота і власного кулака, а значить тільки власного болю, власних снів та ілюзій…
Концепція з урахуванням ваги слова без «зерна неправди» була використана і при заснуванні «Просвіти» понад 155 років тому: «… для того було застосовано принципи паралельних структур, які мали сприяти залученню до інституції представників усіх соціальних груп, головно селянства, та через наближеність до народу своїх підрозділів формувати розгалужену мережу філій та читалень Товариства. Засада непохитності у дотриманні обраного курсу стосувалася насамперед, добре виваженої, принципової позиції творців та діячів Товариства, які всі визначені вище засади (творення просвітньої, національно-демократичної, масової, громадської організації) та принципи поставили в основу своєї діяльності, що не підлягало корегуванню чи відхиленню від визначеного спрямування» (Володимир Пашук, «Товариство “Просвіта”: формування організаційних норм та засад (1868–1939)». – Львів: Національна академія наук України, інститут ім. І. Крип’якевича НАН Украіни, 2015. – 152 с.).
Формування організаційних норм і засад як вибір майбутньої долі просвіти – ці слова чи не найкраще ілюструють втрачене сучасними українцями розуміння природи речей, яке, проте, наче формула зберігалось в українському фольклорі, в Шевченковій поезії. Мова йде про співмірність, коли наслідки не будуються, як перспектива, а є породженими у відповідній цілісній своєчасній, а значить досконалій формі від матері-причини. Це пояснює феномен Шевченка, Alma Mater якого – академія художеств, а значить він професійно володів законами побудови зображення у перспективах, які нічим не відрізняються від життя дитини чи дітища в залежності від того, яку долю-перспективу «дає» мама-першопричина: пряму, обернену, будовану, як будинок із цеглин, чи народжену в рідному краї через мову і пісню, від серця в серце за принципом кордоцентризму. Цей останній варіант, як просвіта знанням і науками прийшов, до нас із середньовічних університетів у самому терміні «Alma Mater» – мати-годувальниця: що з чого виникає і куди дівається, або причинно-наслідкові зв’язки в кожній науковій сфері. Тож саме звідти, як наслідок – нинішній рівень цивілізації, світло сучасної науки. Євангеліє від Луки на самому початку розкриває спосіб власне живого творення науки: «щоб пізнав ти істоту науки, якої навчився» (Євангеліє від Луки 1:4). Ще Гегель стверджував, що християнство – це релігія, яка базується на знаннях: «Погине народ Мій за те, що не має знання: тому, що знання ти відкинув, відкину й тебе, щоб не був ти для Мене священиком. А тому, що забув ти Закон свого Бога, забуду синів твоїх й Я!» (Книга пророка Осії 4:6). Отож не слід забувати, що всі сучасні науки родом із Закону Божого, бо з монаших келій середньовіччя розпочались усі університети.
Знищити кайдани, побороти стереотипи мислення – це під силу тільки тому народові, що власними руками творить свою долю щоденною важкою працею, а доля «Просвіти» з погляду понад 155-річної її історії – тому підтвердження. Працювати денно в нощно, щоб кожна наука зростала на грунті рідної української мови: «Потебня О. визначав обставини, які сприяють розвитку національних талантів. Серед сукупності обʼєктивних культурологічних детермінант учений виділяє ЧИННИК ДОСКОНАЛОСТІ МОВИ. Саме за його наявності мова набуває твердих принципів й абсолютних остаточних форм та спроможна сприяти народженню нових поглядів, розширенню сфер розумової діяльності нації» («Філософія мови Олександра Потебні». У кн. І. С. Захари «Українська філософія»).
Академік Олег Кришталь стверджує: «Без повної піраміди знань, експертизи знань – нема повноцінного життя нації». Повноцінне життя можливе за умови, що мозок кожної людини буде працювати за призначенням, наповнюватиметься добрими знаннями, а духовність зростатиме синхронно з логікою буття. Далі академік нагадує: мозок формує для нас навколишній світ, й не можна цей світ будувати «розумовим» станом одвічної проминальності телевізійних екранів та компʼютерних моніторів, на яких усе поза простором духу, життєвої духовності.
Проблема полягає і в тому, що світ дуже поділений і різний (розділяй і владарюй!). Необхідно випрацювати й утілювати глобальну освітню програму, навчаючи бачити світ серцем, а не тільки очима. І «Треба мислити глобально, а діяти локально», як висловився наш геніальний Володимир Вернадський.
Ще одна проблема – брак знань. У «Кур’єрі ЮНЕСКО» за січень 1992 року прочитав: «Брак знань – найбільша завада для збереження біологічного розвою. Кричущі розбіжності в науковій літературі в оцінці числа нині сущих видів – від трьох мільйонів до ста мільйонів» («Глобальна загроза»). Чи не аналогічне твориться в розумінні сутності Бога, логіки буття й великої кількості релігійних учень та догматів? А істина – одна, і вона дуже проста: «Істинна природа людини, її істинне благо, істинна чеснота й істинна релігія – то речі, які не пізнають окремо одна від одної… Щастя не є ні поза нами, ні в нас; воно у Бозі і поза нами, і в нас» (Блез Паскаль, «Думки»).
Стосовно поглядів Берта Хеллінгера маємо такі роздуми Ярини Винницької: «…страждати легше, аніж діяти. Страждати вигідно, бо страждання оправдовує бездіяльність. Страждання вивищує, дає право звинувачувати, обурюватись, шукати винних і жаліти себе». Ми мусимо встати з колін і перестати почуватися жертвою: «Погляд жертви гіпнотично прикутий до власного тирана (вдумаймося! – Б. Д.). А куди направлена наша увага, туди йде і наша енергія. Ми інвестуємо в агресора (!!!), живимо його, підтримуємо конфлікт. І ця гра комусь вигідна, де агресор – лиш частина великого плану». Чому ми не читаємо розумних книжок? Хто може заперечити це? Чому ця інформація проходить мимо наших умів? Куди йде наша енергія – тонка енергія нашого ДУХУ? Задумаймося! В цьому й суть нашого страждання. Нас поневолює те, про що ми постійно думаємо: «Борітеся – поборете»… Боротьба і молитва, дія і молитва. Молитва не допоможе, якщо ми не будемо діяти (ці думки підтверджені історичними фактами… Ось так роздумуючи, пригадав біблійну історію із книги «Плач Єремії», написану в VI столітті до н. е. Єремія плаче за Єрусалимом та Юдеєю, які зруйнував Вавилон: «…чи є такий біль, як мій біль, що завданий мені, що Господь засмутив ним мене…» (1:12). Цікава особливість – усі провини приписуються Богові, а не єврейському народові: «Хіба Ти цілком нас відкинув, прогнівавсь занадто на нас?…» (5:22). Це одвічна проблема людства. Народ не розуміє сутності Творця нашого небесного. Молимося, просимо допомоги у Бога… Молитися й діяти – ось основна вимога Бога живого. Єремія гадав, що Бог буде опікуватися бездіяльним єврейським народом, як батько своєю дитиною. А розумний батько піклується про своє чадо й одночасно навчає його, щоб воно, підрісши, було готове до самостійного життя, мало розум та певні матеріальні статки. (При цьому пригадаймо батьківські повчання Григорія Сковороди в листуванні з Михайлом Ковалинським: «Духовна зброя сильніша за тілесну. Пам’ятай, що наше життя – це безперервна боротьба». Адже ідеться передовсім про боротьбу із собою – за себе кращого). Ніхто нам не допоможе, якщо ми самі собі не допоможемо! Бог, молитва – без нашої особистої дії…
Написано багато, однак треба нести слово межи люди, будити їх до праці, творчості, розкриття в собі всіх перспектив саме нашого українського буття, яке століттями зневажалося й нищилося. Світ навколо нас живе й діє за законами невидимої активної енергії, яка слугує вічності… Людство стає розумнішим – життя ускладнюють надмірні обсяги інформації, інтенсивна праця для забезпечення матеріальних засобів до існування. І є велика потреба знаходити час на читання добротних книг, щоб зростати в пізнанні свого «Я»…
Тільки серце працює дні і ночі, позначаючи життя Людини як особистості у всесвіті суспільства Людей, обираючи їй друзів та долучаючи її до спільнот однодумців. Тож, перефразовуючи «Вітрилом і веслом», як любили спонукати до творення власної долі в житейському морі на зорі гуманістики древні римляни, закликаємо сьогодні всіх українців словами нашого капітана в царині мови Бориса Грінченка: «Нумо до праці, брати!»…
«Хто сказав, що ми бідні? Бідні – убогодухі. Бідні ті, хто не має теперішнього-минулого. Воно присутнє буде доти в нас, доки СЛОВО НАШЕ З НАМИ» (Павло Мовчан, «Український формат»)…
———————————————
- Надруковано в співавторстві з Уляною Свередюк в скороченому вигляді. Життя і просвіта. «Слово Просвіти», ч. 1 (949), 4–10 січня 2018 року.
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів