“Вона – Фенікс – безсмертний птах із полум’я та жару, що палає, котить вогняні хвилі, але не обпікає пальців, коли торкаєшся до пір’я. Вона воскресне. Можливо, не сьогодні, не цього місяця, не цієї секунди, але повернеться до життя. Настане час, і з попелу, що залишиться після цієї птахи, народиться дух, а тоді уже і вона…”
Я воскресну
Пожовкле листя повільно осипалося зі старезного дуба, що поріс зеленим мохом. Вітер підхоплював їх і ніс на своїх крилах по всьому цвинтарю. Здавалося, що то літають невеличкі аероплани, які шукають злітну смугу для посадки. Вони то кружляли у повітрі, то сідали на ще зелену кучеряву траву.
Небо поглинало своєю глибинною сірістю, а дрібна мряка дошкуляла гострими краплинами, що, неначе лезо, різало шкіру.
Густий білий туман розлився, неначе молоко, по всіх куточках, заполонив кожну шпаринку цвинтаря. Він виступав дрібними краплями на листках дерев, стеблах уже зів’ялих квітів, траві…
Вона поволі йшла звивистою цвинтарною доріжкою. Одягнута у темно-коричневий плащ, чорні чоботи з невеликими застібками та рукавиці, які, вочевидь, були їй завеликі, адже звисали якось неприродно з кістлявої долоні…
Цвинтар потонув у сні. Сотні людей спочивали у цьому царстві, забувши про біль і горе. А вона просто стояла і німо вдивлялась кудись удалечінь, сумовито кліпаючи очима повними сліз, що щоразу котились струмочками по щоках і падали на шовкову квітчасту хустинку на шиї.
У руках було дві білі троянди на довгих ніжках, вона знайшла могильну плиту і поклала квіти на неї. Стоячи ось так, вона ні про що не думала, нічого не згадувала, тільки десь всередині вибухав вулкан безпорадності скаліченого серця. Тисячі сірих бетонних плит здіймались над землею; непримітні бетонні шматки, що охороняли пам’ять почуттів, які не загубились, не заплутались, не померли, як оце колись гарне, молоде тіло з приємним смаглявим обличчям та привітним поглядом; ці почуття залишились такими ж страшними, виразними і вже спокійними, переосмисленими, але від того вони стали ще тяжчим, ще гнітючішими.
Поїзд повільно набирав швидкість. Він проїжджав повз величезне поле, засипане сніговою ковдрою. Сніжинки нещадно били у вікно, наче просячись у середину, аби погрітись.
Сірість, безмежна сірість заснувала все навкруги. Просто в’їлась, впилась у кожну річ, всмокталась кров’ю і тепер поглинає, пожирає внутрішнє життя, яке колись билось у грудях, а тепер перетворилось на маленьку замкнену пташку в клітці.
Люди в вагоні тулились одне до одного як могли. Звірячий холод і невимовна спрага мучили людей. По виразу кожного можна було прочитати: «За що? Чому саме я?». Змучені, запалі від голоду і розпачу очі кричали болем пройдених і вже майбутніх страждань.
Чоловік, що стояв біля ґратованого вікна взяв маленького хлопчика, аби той зміг дотягтися до велетенської бурульки, яка звисала з даху потяга. Це було велике щастя, що вона замерзла і тепер могла хоч трохи втамувати спрагу. Маленькі рученята протяглись через ґрати, і всі мовчки молились, щоб вийшло. Хлопчик обережно відламав бурульку і поклав до невеликої кружки. Тепер залишалось її розтопити, і декілька живильних краплин допоможуть пережити ще сотні кілометрів.
Кружка з талою водою передавалась як скарб, обережно з рук у руки, не розливши ні краплини. Кожен робив невеликий ковток і передавав іншому, щоб усі змогли надпити крихту життя.
Так минули години, поки поїзд не зупинився. Це був кінцевий пункт. Відчинились двері і люди почали вибігати назовні, як затруєні мурахи. Обідрані, голодні, деякі з пакунками в руках бігли колоною в наказаному напрямку, хтось тяг за собою маленьких переляканих дітей. Їх розділяли на групи, розривали родини, давали стусанів, вели у невідомому напрямку, кричали, сварили, просто гнали, як худобу у велику пащеку з багна і смороду, що з перших кроків тхнув попелом… А табір щербато посміхався залізними ворітьми смерті: «Arbeit macht frei».
Коли хвіртка зачинилась за останньою людиною, табір проковтнув своїх жертв, виніс посмертний вирок кожній істоті, і уже не людині, яка колись жила, дихала, працювала чи любила, сміялась чи раділа. Коли звір не зможе проковтнути, він боляче надкусить тебе, зламає десь далеко, глибоко, буди тягнути сили, думки, з’їсть усі почуття, витягне усе прекрасне, що колись було у тобі, висмокче радість і залишить тільки смуток, такий сильний, що ти сам захочеш перервати своє життя, або обереш божевілля, яке куди ліпше спустошеного, зламаного життя.
Затруєні мурашки, мізерні піщинки у глибоководному, всепоглинаючому океані життя, ці люди борсались із останніх сил, аби тільки вхопити рятівну соломинку життя.
***
Отак буває: ти живеш собі, будуєш плани на майбутнє, радієш сонцю і дощу, смачному обідові, жартам друзів, гуляєш з собакою, прополюєш городину, – словом, робиш усе, як звичайна людина, – але в один момент ти просто щезаєш, танеш, неначе воскова свічка у церкві під іконою; ти вже не людина. Біологічні функції – то рухи несвідомі, ти виконуєш свою функцію, але ти живий мрець, оболонка, яка тримає в собі органи, декілька літрів крові й ледь тліючу душу.
Загострений камінець поволі вгризався у балку. Він шкрябав, шкрябав ту невинну деревину, впивався у неї, розрізаючи вени стовбура, бо хотів залишити слід, який, можливо, нікому не потрібен, навіть тому, хто хоче залишити повідомлення. Рука опустилась, послання записане. Resurgam, що означало «я воскресну».
Колись його побачать усі чи не побачить ніхто. Цей напис затреться, замажеться брудом і пилом, але він залишить свій відбиток на серці.
***
Кістляві, ледь живі мерці в синьо-білих піжамах сновигали табором.
Синя смужка, біла смужка…
Цюкає молоток по дереву. Висохла жилява рука будує майбутній барак. Тисячі носів сопуть від прохолодного повітря; тисячі шлунків зводить спазмами голоду. І одна спільна, достоту тліюча думка блукає в головах: «хочу жити».
Синя смужка, біла смужка…
Мурашки прийшли на обід.
У покрученій, знівеченій долею мисці парували побовтюхи, а кусник хліба кольору землі стискався голодною долонею. Дехто стукав ложкою. Хтось пив так. Усі знову розплилися хвилею по табору. Море людей, море життів…
Синя смужка, біла смужка.
***
Височенний вал з цегли ніби завмер в очікуванні нових людей. Його червоні очі були останніми, хто бачив життя тріпотливої душі пташки, яке ще тьохкало несміливим соловейком у знеможених грудях.
Вихор пострілів, і снопи тіл людських впали на землю.
А час завмер, застиг, замерз і закам’янів; почуття випарувались, висохли, витікши з краплями крові. Лише височенний червоний вал і запах пороху здіймались у крайнебо.
***
Вона лежала у велетенській смердючій ямі, яка просякла запахом смерті. Зовсім гола, напівсвідома вона вже не виказувала жодних ознак життя. Тільки скелет, обтягнутий шкірою, вказував на те, що колись це була людина. Її повіки були закриті, сині губи викривились в болючій посмішці. Тіло зморщилось, висохло, стало як велетенська стара родзинка.
Але її серце все ще билось: тихо, кволо, нечутно. Воно, як маленький погаслий вогник, ледь жевріло у грудях надією на порятунок. Лише одинокий хрип виривався з її уст. Неначе сам Бог відривав частинку себе і давай їй, він намагався врятувати цю дівчину…
Колись вона була висока і струнка, як акація, з невимовно виразними очима, що притягували до себе невідомим магнетизмом, а темно-русі коси спадали на плечі легкими хвильками, наче павутинки. Це дівча сміялось, бавилось із собачам, бігало вранці по росі, жартувало. Здається, то було давно, мабуть, у минулому житті, у тому, якого більше ніколи не буде. Воно згасло, як свічка, щезло, як марево, розсипалось, як кришталь. Тепер вона ніколи не зможе повернутись туди, де була щаслива. Залишилось тільки забуття. Космічна невагомість підхопить усі спогади і вони ніколи більше не торкнуться землі. Вони полетіли геть.
Тепер її доля була вже майже вирішена: боротися чи померти, і бут навіки похованою заживо з мільйонами інших невідомих життів. Невидима сила допомогла розплющити очі й зрозуміти увесь жах: це велетенська могила. Ти мрець.
Витріщені скляні очі дивились просто на неї. У них не було злості чи суму, там була лише дика печаль, крик закатованої душі, що рвалась геть із цього тіла. Але разом з тим вони світились тихим пригніченим спокоєм, гнітючою радістю життя, що скінчилось, і яке більше не повториться.
Її тіло було заціпеніле, заклякле від холоду, перевтоми та страшного голоду, який з часом перестав мучити, бо тіло, звикле до голодування і тортур, відмовлялось уже боротись за існування, воно вичерпало усі свої внутрішні ресурси, більше не було за що жити і заради чого.
Мертвецькими худими руками почала відштовхувати із себе тіла. Поволі вибиралась з ями. Рила землю під собою, кректала, надривалась, падала і знову підводилась, відчувала під ногами чиїсь голі голови, але все ж повзла. Вона думала, що виривається зі швидкістю світла, але скоріше це була черепашача хода, кволе переставляння кінцівок.
Вилізши, не було змоги навіть підвестись, йшла навкарачки, не озираючись, мабуть, уже стало байдуже, якщо побачать і застрелять, принаймні вона спробувала щось вдіяти.
Життя здавалось їй гіркотно-прісним, смердючим, як зіпсований хліб; воно вицвіло, як колись нова червона сукня, що стала блювотно-рожевого кольору, висотало з неї соки молодої дівчини, зронивши у душу насіння трунку, – кажу, воно втратило свій смак і запах, зникло, як щезають малюнки під натиском гумки.
Безсила, виснажена, загнана, як антилопа леопардами, вона просто лежала горілиць і втупила погляд в блакитну безодню неба, чекаючи смерті. В очах пливли білі пластівці, наче перші сніжинки, крутили хороводи, мчали чвалом, заколисували, обвівали дрімотою. Їй хотілось розчинитись у небесному океані, розтанути, випаруватись, зникнути. Чомусь зараз здавалось, що це щастя, якесь химерне, але таке близьке. Але те щастя було гірким полином, голодним маренням, витвором уяви, яка уже не сприймала дійсність.
***
Хельґа вийшла надвір. Осіннє повітря вдарило їй в обличчя вологою. Зіщулившись від неприємної пронизливої вогкості, попрямувала до саду, де мала згребти листя та зібрати гілки, аби потім мати чим потім розтопити у печі.
Вона обвела поглядом обійстя і вжахнулась: людина лежала просто на землі у її саду.
Вперше за довгий час Хельґу охопив страх і табун мурашок пробіг по шкірі. Сторожко оглянувшись навколо, обійшовши будинок, впевнившись, що ніхто не бачить, вона затягла знесилене жіноче тіло будинку.
Своїми дужими, майже чоловічими руками, вона легко, як пір’їнку, поклала знайду на постіль.
Питальний погляд в очі дівчині розтулив їй вуста і пролунав млявий шепіт: «Марія…»
***
Марія лежала на ліжку, тьмяне світло від лампи кидало промінь кольору воску на її бліде, майже прозоре обличчя, від чого воно здавалось геть жовто-сірим, набагато старшим, різьблячи зморшками очі та щоки.
Крижаний мороз пробирав її знеможену пам’ять. Лише силуети облич, шматки фраз долітали і вмить танули, неначе сніжинки на долоні.
Запах їжі здавався бридким, чужим і не зрозумілим. Усе забулось, лише тоненька нитка життя тріпала крильми, а думка линула геть.
«Я борюсь, бо мушу боротись. Я не Раб, не вигнанець, не блазень. Я Людина. Я маю право жити, як і кожна істота на цьому світі.
Чому людина думає, що може примушувати іншу людину вбивати, калічити, знущатись, експлуатувати, мучити, поводитись як з не рівним? Ні в кого не має такого права!
Усі Люди народжуються рівними. Право карати або винагороджувати є тільки у нього. Я не Раб, ніхто не примусить стати мене на коліна перед катом, злочинцем…іншою людиною.
Я вільна! Вільна! Свобода – це те, що у тебе неможливо ніколи забрати. Свобода – це ти, твої думки, почуття, мрії та сподівання. Можна обмежити твої дії, б’ючи, знущаючись, але не можна заборонити сподіватись.
Людина – наймерзенніша істота у світі. Жадоба влади штовхає її на злочини проти суспільства. Людина – кровожерливий звір, який завжди хоче більшого, навіть звірі нападають лише тоді, коли змушені захищатись».
***
Вона – Фенікс – безсмертний птах із полум’я та жару, що палає, котить вогняні хвилі, але не обпікає пальців, коли торкаєшся до пір’я. Вона воскресне. Можливо, не сьогодні, не цього місяця, не цієї секунди, але повернеться до життя. Настане час, і з попелу, що залишиться після цієї птахи, народиться дух, а тоді уже і вона.
Коли згорить останнє перо, не сумуй, бо вона завжди поруч, − у твоєму серці. Навіть у хвилини зневіри не переставай думати про перемогу. Плекай у собі надію, щоб цвіт плодів її розквітнув вишневим садом у твоєму серці.
______________________________________
Довідка.
Юник Анастасія Ігорівна, народилась 21 квітня 1994 року в Луганській обл., Старобільського р-н, с. Половинкине. Навчаюсь в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка за спеціальністю «Філологія (українська мова та література») з 2012 року за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавр. Досвіду друку в журналах та часописах не маю. Беру участь у науковому житті університету, цікавлюсь історією Старобільщини.