Знаючі люди підтвердять: існує два різновиди слави. Умовно їх можна назвати славою столичною і славою, так би мовити, провінційною. Мені остання подобається найбільше.
Ну, бо що хорошого в тій столичній славі? Спільні фотографії, автографи, напружені й фальшиві вирази обличчя, етикет, серйозні розмови на інтелектуальні теми, статечність і ґречність. Тоска, словом. Раз у раз доводиться відповідати на питання «Що вас надихає?» або «Чи відчуваєте ви якийсь трансцендентний зв’язок з Емілем Чораном, Мілошем Црнянським і Сальваторе Квазімодо?», надавати більше, ніж годиться, пафосу будь-якому кроку чи думці. Бодріяр міг би це назвати симулякром слави.
Бо справжньою, реальною є слава провінційна: щира радість зустрічі, міцний і дружній потиск руки, перехід «на ти» у перші сімнадцять секунд, піднесений настрій, ентузіазм, відчуття непересічності моменту, сто грамів у філіжанці для кави і бутерброд із шпротами. Можна давати інтерв’ю ключовим німецьким газетам, вечеряти з міністрами культур далеких країн, отримувати листи від читачів із Тайваню, але на провінції до уваги береться тільки маленька замітка в районній газеті, а якщо вона ще й із фото – успіх забезпечено. Зрештою, мало хто дзвонить і каже, що читав твоє інтерв’ю на Дойче Веле, але якщо тебе навіть мимохідь згадала газета «Новини Виноградівщини», то краще вимкнути телефон і на декілька днів зникнути – відбою від привітань не буде. Та що там казати: є в Галичині села, де поетів зустрічають смаженими поросятами й народними піснями, а чи можливо щось таке у захланному Києві? Ну, і хто ж після цього провінція і село? От і я про це ж. Тут варто додати, що не читали тебе ні ті, ні інші, тож поросята й питання про Чорана просто є показниками рівня щирості й радості зустрічі.
Але є ще третій різновид слави, про який не варто згадувати проти ночі і якого навіть ворогам не побажаєш – це слава, що йде попереду тебе. Наприклад, коли хтось тебе не знає, але вже склав свою думку. Чув дзвін, а потім сам додумав. У міру своїх можливостей, так би мовити. Трафив так шляк одного разу й мою грішну особу. Все відбувалося в одному напівпровінційному українському місті, назвімо його для зручності Тернополем, бо це Тернопіль і був. Отож, запросили мене кілька років тому туди на читання. Організатори мали зустріти на вокзалі й відвести до готелю.
Коли я вийшов з потяга, на пероні гудів людський мурашник, але до мене ніхто не підходив. Трохи згодом, коли люди розійшлися, на пероні я залишився сам. Хоча не зовсім – на лавці біля входу до почекальні мирно спав якийсь хлопець. Я підійшов його роздивитися, оскільки шосте чуття підказувало мені, що він тут по мою душу. Так і було: на лавці лежав організатор, обличчя якого я знав з аватарки в соціальній мережі. Він був непритомний від випитого, але обличчя було щасливим. Так-сяк мені вдалося його розштурхати, він зрадів зустрічі, але встати самостійно не зміг. Добре, що хоч назвав заброньований готель. Я взяв організатора під руки й поніс із собою.
Пізніше він виправдовувався, що в моїх віршах дуже часто зустрічав алкоголь, п’яні ситуації, смакування напоями. Тому – виключно з поваги до мене й до моєї творчості – вирішив підготуватися до зустрічі, бо був впевненим, що я вийду з потяга вже «заправлений». Ну й підготувався так, що тверезий я ніс його п’яного до готелю. Організатор з великої літери, шанувальник літератури. Насамкінець я його запитав: «У моїх віршах багато красивих жінок, охочих до спілкування, флірти, любові й різні пов’язані з цим приємності. Чи не міг ти до мого приїзду підготуватися в такий спосіб?». Запитання залишалося без відповіді.