Тут, на пекучій чужині, він, заручник модерної сімейної розлуки, сиротіє тілом і душею, повсякдень, та що там – повсякчас! – вона, його душа, спустошена втомою й самотністю.
ПЕКУЧА ЧУЖИНА
(образок)
Батьківщина, рідна хата, милі серцю обличчя дружини Ольги, русявий чубчик синочка Юрка та сині-сині оченята донечки Настуні, як правило, приходять до нього вночі. Ні, він не спить. Просто серце огортає такий великий, незбагненний смуток, повиває така печаль, що він, 38-літній чоловік, мимоволі впадає у відчай. Пронизлива думка, мов надокучлива муха, настійно точить мозок: неодмінно, ох неодмінно залишити б усе це завтра і полинути туди, до них, у рідне рело над ставом, де так ідилічно пливуть собі та й пливуть білі качки, де сонце сідає за рідний горизонт якось по-особливому. І навіть світить, здається йому, яскравіше, ніж тут, в Португалії, хоча в усіх підручниках географії описано цей край спекотнішим та сонячнішим. Роман і сам колись, раніше, доти, доки не вирушив у закордонні мандри, так думав. А тепер настільки остогидла ця чужа йому країна, настільки в’їлася іржею в серце пекуча чужина…
Він працює механіком у автомайстерні одного багатія. Трудиться від зорі до зорі. У чарку не заглядає, як чимало його колег – тих, кого лиха доля теж закинула на чужину в пошуках заробітку. Може, через це йому й так важко на серці? «Втопив би все у питві, тоді б і побачив, наскільки полегшає», – не раз поохочують Романа співвітчизники. Може б, і собі «поплив за течією», та щоразу немов постає перед ним сумна-засмучена дружинонька. І він стримується.
Хата там, в селі, на батьківщині, стара-стара, ще глиняна. Від баби з дідом Ользі дісталася – як спадщина. Бо вони обидвоє – і Ольга, й Роман, – сироти. Змалечку не зазнали добра, бо які там статки, в сирітстві? Ольгу тітка виховувала, коло своїх трьох доньок ростила. А він, Роман, – інтернатівський, хоч родом теж з того ж села. По школі здобув у ПТУ спеціальність механізатора широкого профілю. Армію відслужив. Аж тут колгоспи якраз порозпадалися. Де прикласти рук, аби сім’ю прогодувати? Ольга теж на швею вивчилась. Та й що з того, роботи все одно немає. Добре, що хоч родину обшиває, хоч копійки за те нема. От і подався «глава» сім’ї світами. Настуні уже 16-й, вивчити б її, бо ж людські діти здобувають освіту в престижних вузах. Та й жити скільки в злиднях, в убогості, коли довкола такі «чвураки» вибудовують?..
Тут, на пекучій чужині, він, заручник модерної сімейної розлуки, сиротіє тілом і душею, повсякдень, та що там – повсякчас! – вона, його душа, спустошена втомою й самотністю.
Новітня хвиля поневолення українства. Де вихід?
м. Чортків