Антологія «Небесна сотня»: поезія факту чи поезія як факт?

Суспільна тематика в літературі активно продукується у період розвитку тої чи іншої проблеми чи просто під час проходження суспільством певного етапу і помітно пригасає відразу після того, як цей етап пройдений і зміни відбулися. Громадянська лірика в різних її виявах чи не найяскравіше цьому підтвердження, особливо так звана революційна поезія.

Але чи можемо категорично стверджувати про тимчасову актуальність таких текстів? Воно, може, би так  і було, якби історія не мала властивості розвиватися по спіралі, а суспільні події – чи не з фотографічною точністю повторюватися. Поезія факту є і була свідченням того чи іншого суспільного стану, поки є розвиток цьому станові – доти звертаються до подібного тексту, минає стан – вірш уже сприймають як свідчення, такий собі поетичний документ часу.
Цієї зими медійний простір заповнили цитування українських класиків – «Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте!» (Іван Франко), «Європа мовчала» (Олександр Олесь), поезії Тараса Шевченка,  Василя Стуса, Тараса Мельничука, Василя Симоненка. Ці вірші знову заговорили мовою сучасності, хоча написані десятиліття і століття тому. Це, певно, і є поезія часу в найточнішому і найкращому її вияві – коли текст стає поезією не завдяки промовистому і місткому образові, а завдяки точності думки, головним образом стає подія, емоція, пора.
Скептики іронізують, що революційні події країни – чи не найкращий час для графоманів, напиши про те, що говорить більшість – і тебе читатимуть, і відтепер ти на кілька днів також письменник. Така собі пробна версія бажаного статусу. Так та й не так: пересвідчуємося, що не всі тексти доречно оцінювати тільки з позицій їх художньої вартості. Не всі вірші можемо поезією називати – це правда. Але ж і не кожна поезія, погодьмося, щира.
Упорядниця антології майданівських віршів «Небесна сотня» українська письменниця Леся Воронюк у передмові до видання каже з цього приводу так: «Причесані» вірші пишуть у стабільні часи, а чимало наведених текстів – розкуйовджені, як козацькі чуби після бою, і в цьому їх цінність». Проте прочитавши поезії, зібрані у книзі, пересвідчуємося у тому, що ця антологія має свій власний художній поетичний простір. Чи не найвиразнішою стильовою домінантою вимальовується образ матері-захисниці, матері-берегині, яка бажає саме гармонією змінити переламане війною суспільство. Так, лейтмотив молочного материнства вражає і силою чуття, і майстерністю штриха до образу:

Наше зерня вже любить мене обіймати,
Коли крізь бруківку проб’ється весна,
Ми будемо втрьох засинати
(Леся Воронюк, «Ще одну ніч перебудемо вдвох», с.62 -63).

Дитинка-зернина з гіллястого Дерева роду чи не перше, що вибирає в цьому світі – обійми, первинну невербальну гармонію. Іншу маму відділило від її сина суспільне лихо – не усвідомлюване від початку. Мотив прощання матері і сина перед далекою дорогою поширений в українській літературі, зараз він набуває нового звучання і нового прочитання. Так, поезія Тетяни Власової «Мама відправила сина» також є, по суті, поезією факту, бо відображає конкретну подію: збройне протистояння на Грушевського. Але силою поетичної інтерпретації воно перетворюється уже на текст, настояний на емоції тривоги і перших болючих втрат:

Мама відправила сина,
Просила
Бути обачним.
Син обіцяв берегтися щосили:
«Мамо, не плачте».
Місяць минає, закони погіршали,
Прийняті жестами.
«Мамо, я просто не можу по-іншому –
Я на Грушевського».
Вулиця стала дуже болючою,
Що говорити?
Син повернувся – очі заплющені,
Прапором вкритий […].

Тривожний настрій і драматику тільки підсилює точний ритм і контрастність зображуваного настрою, раптові переходи. Експресивна картина вимальовується чітко і замикається в текст.
Вірність родовій традиції і ментальній пам’яті поширюється і на прощання: поезія Катерини Гуриної «Дев’ять днів» змальовує дев’ятиденне споглядання душі покиненого нею земного світу, тут уже автобіографічні спогади померлого героя становлять такий собі коридор, яким він переходить у інший вимір:

У Вирій вже шлях біліє…
До Сокола-Роду
Відлітають на спочинок
Герої народу.

Дев’ять днів вони над нами
Крилами тріпочуть.
Що їх душі зараз бачать?!
Що їх дужі хочуть?!

Не менш поширена тема антології – тема материнського сирітства. Так, «Плач матері» Світлани Романенко-Дідух за настроєм баластує між власне плачем, плачем від відчаю і прокльоном. Інша поезія цієї авторки показує читачеві жінку, яка силою приглушує власну емоцію і вразливість, бо так каже час:

чорної ночі, прикрої ночі,
серце, бери смолоскип,
стежки немає? то ноги протопчуть.
голос від крику захрип.
сіль роз’їдає замерзле обличчя,
жінко, не зараз, не хнич,
доки горить і коптить, доки кличе
місто замерзлих облич,
йди і не згадуй про те, особисте,
тут твоя доля, візьми!
твій смолоскип розпожежує місто
світлом нової зими [с.88].

Окрім материнського образу, серед ключових образів антології «Небесна сотня» назвемо ще такі:
– війна як кровожерливе божество, що вимагає жертвопринесення;
– мотив прощання з рідним простором: земля, домівка;
– вогонь як символ очищення, очищення через проходження крізь болючі втрати;
– рятівна сила молитви;
– влада як символ насилля
Як і у власне поезії, в поезії факту одну з визначальних ролей відіграє зображувана емоція, стан. Якщо говоримо про майданівську лірику – то не просто поезія факту чи поезія емоції, то поезія болю. Літературознавець Ігор Котик у статті «Поезія як розкривання меж» розмірковує над тим, яка ж роль мови у зображенні думки, і проходить до висновку, що якщо лікареві потрібен опис болю для того, щоби поставити діагноз і призначити лікування, то митцеві потрібен опис болю з абсолютно іншою метою: «Лише поети, ніби свідомі власної невиліковності, інколи беруться за те, щоби зафіксувати свої почуття. Тоді мовна пам’ять їхня мусить частково поступатися конкретному інтернаціональному станові». Саме фіксація емоції, висловлення відчутого – особисто а чи суспільно – приводить до осмислення, а згодом, можливо – певного вирішення.
Поезія факту, на нашу думку, займає проміжну нішу між власне поезією як художнім текстом, мистецтвом у чистому вияві і між віршованими текстами, присвяченими певній події. Повторимося: не всі тексти доречно оцінювати з суто художніх позицій, але ж і не можемо не зараховувати до поетичного мистецтва твори, написані до конкретної події, до конкретного часу. Тут присутня та тонка грань і між поетичною майстерністю і силою думки – від різного їх співвідношення, відповідно, отримуємо різні результати.
Поезія, про яку мова йшла вище, тільки породжена певним конкретним фактом, але внаслідок мистецького осмислення ці тексти стали повноцінними художніми творами, які відтепер можна інтерпретувати – з алюзією на інші час – до прикладу, розглядати на рівні образу, ритміки, настрою, а не тільки на рівні зображуваного факту – хоча він завжди залишиться центральним.
Разом з тим, емоційно-смислова картина, змальована митцем, дає чітко зрозуміти, що хронологічна абстракція тут недоречна, адже основою, а отже – підґрунтям поезії стала суспільна пора, окремий час, замкнений рамками історичних контекстів. Відповідно, і оцінювати таку поезію варто враховуючи саме тло, а тоді вже форму.
Скептики, що беруться прогнозувати тимчасовість суспільної лірики, яка так активно цитується, читається, пишеться, видається зараз, насправді, викликають здивування: а як взагалі можна передбачити літературне життя твору? Попри усі теоретичні постулати поетичної майстерності, шляхів до популярності і посібників «Як стати письменником?» процес створення художнього твору досі залишається найбільшою таємницею…

Іванна СТЕФ’ЮК