Діялося те на Прикарпатті. В ніч із неділі на понеділок хтось там у якомусь селі помер… А земля там камінкувата, з шутром там і лупахою. Копаєш, а рискаль (заступ) аж дзявчить-скрегоче на тих камінцях. Аж гнеться. А ще бігу (кирку) треба мати. Подзьобаєш нею трохи, а тоді шуфлею (совковою лопатою) і вигорнеш. Подзьобаєш – і вигорнеш. Там яму-гріб на цвинтарі зрання як почнуть копати, то до вечора чи й скінчать…
Полька для небіжчиків
Діялося те на Прикарпатті. В ніч із неділі на понеділок хтось там у якомусь селі помер… А земля там камінкувата, з шутром там і лупахою. Копаєш, а рискаль (заступ) аж дзявчить-скрегоче на тих камінцях. Аж гнеться. А ще бігу (кирку) треба мати. Подзьобаєш нею трохи, а тоді шуфлею (совковою лопатою) і вигорнеш. Подзьобаєш – і вигорнеш. Там яму-гріб на цвинтарі зрання як почнуть копати, то до вечора чи й скінчать…
Словом, вирядили чотирьох грабарів-копачів на цвинтар, дали їм два рискалі, одну шуфлю, одну бігу, а ще сумку брезентову з полуденком, і по сто грам у півторалітровій плящині, щоб небіжчика спом’янули, ну та й по всьому. І вийшли вони до тої свої гіркої праці в понеділок зрання.
А ще в якомусь ближчому селі з суботи на неділю, а потім із неділі на понеділок було весілля, музики грали так, що чути було аж до того першого села, і як на чий смак: добра людина скаже, що то було останнє з приємного і веселого, що той небіжчик чув у своєму життю, а прикра і нездала особа то бовкне, що покійний може від тої музики і вмер. Але то як на чоловіка. Бо є люди і є людиська…
А далі, як то воно не раз буває, їден (один) музика на тім весіллю затримався – правдивий скрипаль, бо грав не по нотах, а сам від себе. І мав він правдивий футляр-скриньку на ту свою скрипку. І той футляр був нівроку – на дві такі скрипки… То вертався той скрипаль із того весілля, де затримався, в понеділок пополудню. І стежка додому стелилася йому самраз через цвинтар… І він ішов собі легко, гейби на крилах летів, бо хміль йому з голови вже ніби вивітрився, але не цілком, ситість весільна вже ніби минулася, але не до решти, веселість ніби вишумілася, та не вся… І врапт на цвинтарі межи хрестами якийсь сум, якась незвідана зажура стиснула йому серце, і він сів на теплий, аж гарячий від сонця, могильний камінь-плиту. І тяжко замислився над тим, що життя людське спливає як вода в потоці, і ще не знати, чиє життя триваліше і веселіше, ні, не так, – чиє життя здається тривалішим і радіснішим, – йому, музиці-скрипалеві, чи отому горобцеві, котрий щойно сіреньким і легеньким вітрячком фуркнув попри його, музики, голову… Та найшпичастіша і найболючіша думка була про те, що тут, під отими плитами, з хрестами в узголів’ях лежать ще не такі ,як він, легіні, і ще не такі, як він, музики…
А незадовго до того як музику-скрипаля обсіли такі тяжкі думи, наші грабарі, хлопи здорові й дужі, до полудня видзьобали–вигребли добрий метр ями, пом’янули небіжчика, перекусили, а що сонце немилосердно яріло, повсідалися у яму, попереплітали ноги і на якісь півгодини здрімнули.
А наш музика, сном-духом про них не відаючи, струснув головою, відігнав сумні думки, відімкнув футляр, вийняв одну з пляшок, що лежали обіч дівоцького тіла скрипки, розкоркував її і, закинувши голову, зробив три голосні гольги, себто ковтки. Зажмурившись од задоволення, намацав попри скрипці пишну канапку з плястрами ковбаси, шинки і кружальцем квашеного огірка, склав її удвоє і апетитно впхнув у писок, по-культурному – рот.
По хвилі нашому музиці зробилося добре, як у раю. Себто тепло, сито, затишно, дрімотно і спокійно… Так, йому добре. Але як їм?.. Отим, що під плитами. Може, ще ліпшим колись фраїрам і фраїркам, може, ще ліпшим за нього музикам?.. Бо хто ж іще і коли їм заграє?!
Простяг позад себе руку, намацав смичок і скрипку, вийняв, переклав смичок у правицю, підпер інструментом бороду, випростався і кинув лукаво, так, як це вміють лише музики, помежи хрести:
– То якої вам, небіжчики, заграти?!
…І він заграв би, хоч воно, може, гріх отут, на цвинтарі… Він заграв би, якби… ніхто не озвався. Але ж ні… По хвилі, наче після нетривалого роздуму, якимсь ніби надщербленим і глухим голосом мовлене, почулося:
– Волимо польки!..
…Він, музика, може й не втікав би, якби почув у відповідь щось на зразок „давай польки!..”, чи геть фамільярно-парубоцьке „вдар польки”, але те „волимо”… Стільки у ньому було могутньої волі, непереборної всевладності, що він, скрипаль, дав ногам знати одразу й переверти…
Замиготіли обабіч хрести, хапало за ноги якесь зілля, кущ свербивусу відібрав у музики скрипку, а покручена дика грушка, що взялася невідь-звідки, вихопила з руки смичок… А отямився наш скрипаль під селом у високій, довголистій, аж язикатій, кукурудзі, де й забувся у тривожному сні… Очунявши, зрозумів, що кукурудза швагрова, а сам швагро уже все знає, бо село є село…
Тож у двох і подалися на цвинтар, де ще до заходу сонця знайшли скрипку, смичок і… порожній футляр. Ні канапок, ні цілої і надпитої пляшки у ньому вже не було… Правда, кляті грабарі пізніше казали, що вони мусили усе спожити, бо на такім сонці воно зіпсувалося б і скисло…
Скрипаль змушений був визнати, що вони мають рацію, бо кому, як не йому, було знати відому чи не всьому місцевому чоловіцтву приповідку про те, що, мовляв, „ най ліпше черево трісне, як Божий дар…скисне”.