В Остівцях-Востівцях трагічні зіткнення, катаклізми, війни були завжди – це стратегічний населений пункт. Досліджуючи два давні історичні періоди, я вписав місцеві події у широкий (географічна горизонталь) та глибокий (згідно з вертикальною історичною хронологією) контекст.
ОСІВЦІ – СИМВОЛ ОСІЛОСТІ
Реконструкція топоніма
Над походженням слова „Осівці” я розважав із шкільних літ, однак історичні дані та передання загубились у далекій давнині. Все ж мені вдалось „відкопати” в народній пам’яті скалочку з легенди про те, що колись (або й неодноразово) тут відбувались якісь важливі події-битви, пов’язані з мандрами людей та народів упродовж століть-тисячоліть. Сюжет простий і пов’язаний з долиною Стрипи, яка була колись дівчиною і щоб не датись ворогу, стала річкою, та горою Бручевицею, яка названа так на пам’ять про кров героїв, що здавен бручіла з її схилів під час трагічних зіткнень із кочівниками. Коли з неї вибирали опоку, до підніжжя сипались кістки – може, там було колись череповище, а між іншим і викопні рештки доісторичних риб чи динозаврів. Наголос робився на остях-востях людських рештків. Слово „ость” дуже давнє і має багато значень, але первісне – „кістка”. Місцеве мовлення зберегло дуже давню вимову: „вость”- „востє”, „Восівці”, „восовецкий”. Народна пам’ять чи передання свідчить про якісь великі битви – доленосні для автохтонного населення. Воно й не дивно, бо і в ХХ столітті під час двох воєн в Осівцях стояв фронт. У Глибокій (назва улоговини за горою Поперечною) знизу доверху протилежного пагорба (Лиса гора), ще донедавна були окопи (“ксьондзові шанци”), у яких ми бавилися „пеканки” та різних „військових” ігор. Ще вище, по дорозі на Гребільки (інша назва – Рудка) збереглися бетоновані укріплення. Подібні історичні місцини розкидані по всій Галичині. „Ой там старий батько окопи копав – він здалека бачив, як стрілець упав…” Мова про Першу світову війну та визвольні змагання відомої формації усусусів. У боях над Стрипою брали участь і січові стрільці. По всьому периметру між лісом та „восовецкими” горбами стояв австрійсько-московський фронт. Через 30 років 1944 року Стрипа знову ділила фронти вже Другої Світової, село було між двома вогнями. Тоді загинули від кулі снайпера мої дідо Андрій і бабця Катерина по мамі – подружжя Олійників. Фронт затримався, село переходило з рук в руки, велися запеклі бої. Осівці за декілька років (1942, 1946) двічі горіли вщент.
В Остівцях-Востівцях трагічні зіткнення, катаклізми, війни були завжди – це стратегічний населений пункт. Досліджуючи два давні історичні періоди, я вписав місцеві події у широкий (географічна горизонталь) та глибокий (згідно з вертикальною історичною хронологією) контекст.
У 10 тисячолітті до Христової ери Карпати звоював здобичницько-кочовий конгломерат прахамітів (кочівник Хам, як відомо, зневажив „Батька”-хлібороба, який безкорисливо відкрив душу перед учнями або ж „дітьми” Культури, так би мовити, “роздягнувся”) та прасемітів (сами-семи). В народній свідомості склалось уявлення про наїзників як про еґоїстів-самолюбів (семіти) та несусвітніх ненажер, які не їдять, щоб жити, а живуть, щоб їсти (хами-гами). В дитячій лексиці дотепер збереглось слово „гамати”. Разом це виглядало як самоїди-самогами, тобто ті й інші „жерли”, умовно кажучи, самих себе (саможери-людоїди), не кажучи про опонентів, бо яка може бути перспектива у кочовому здобичництві!
Кочівники зі своїх карпатських баз регулярно нападали на землі споконвіків осілих оріїв. Тривало це понад 300 років. Терпець урвався. Троїстий союз оріїв-орачів, аріїв-пастухів та шумероїдів Заґроса (українські колоністи Близького Сходу) десь у Прикарпатті, зокрема й у долині Стрипи ініціював страшну січу. „Ой у світі величезнім страшна битва була – не одная стара мати синочка позбулась…” Перемогли орії з аріями. Конгломерат погнали на Балкани, а звідтам самів – на Близький Схід, де з ними мали в майбутньому не одну мороку наші колоністи: як жителі вільних міст-полісів шумери, так і єгипетські фараони, багато з яких були українцями за походженням. Хамів-гамів орії-господарі пропустили через перевал (між іншим, у нашому селі є на противагу слово „провал” – западина) у заліснену Центральну і Західну Європу – починати життя спочатку, попередньо навчивши сіяти жито, ячмінь та овес на лісових зрубах. Для пшениці там ще не був нарощений чорнозем, а малочисельне місцеве населення складалося із мисливців та збирачів диких зел, коренів, плодів і ягід. Культурне освоєння материка тривало і в наступні епохи – аж до еллінсько-римських часів.
У назві Осівці прочитуються, по-перше, „вості-ості” святих героїв нашої минувшини, а по-друге споконвічна хліборобська осілість творців, а не руйначів людської культури. Збереглись словосвідчення про цей період і в новотворах від слова „хам” (гам). Історичні хами-гами, які були схамились, полакомившись на здобич у супрязі із семітами, згодом під впливом оріїв навернулись (схаменулись), що й зафіксувало нове слово. Описана тут історична подія та її важливість у формуванні майбутньої Європи, звичайно ж, довша і цікавіша, але про це – іншим разом.
Ближчий до нас період ймовірної битви народів охоплює антські часи, тобто перші чотири століття вже нашої ери. „Анти” – переклад на іранські мови нашої самоназви „українці”. Про це я вже писав 20 років тому. Антський „союз” божичів продовжує історичну тяглість орійського родоводу на наших землях. Йдеться про божий народ, а не про „вибраний”, бо вибирають таки для поправлення грішних, а не прославлення праведних. Цей народ господарював між Західним і Південним Богом на Подільській та Придніпровській височинах. На початок 5 століття візіґоти (були ще остґоти), яких прийняли на утримання місцеві автохтони, вчинили нечувану різню-геноцид. Запросили на бенкет для замирення 40 князів орійської спільноти. Після пригощання їх усіх разом із верховним князем Божем вирізали до ноги. Про злочин довідався тодішній провідник чи пак гетьман Атилла (Гатило). Військову формацію, яку він очолював, називали гуннами. Назву приписують легкій верхній одежі із овечого сукна (гуня). Мною ж прочитується й глибше трактування. Гуни-гани – небесні (божі) воїни ( Бог неба Ан), які були військом набраним із тих самих рільників, а вождь – виборним, та захищали своїх кревних від кочових орд на околицях Лукомор’я – в ареалі Азовського, Середземного та Чорного морів.
Пригадаймо, що козаки Січ називали Матір’ю, а Луг – Батьком. Вигнутий луг-лук – стрілами захисту спрямований назовні, до крайнього Дикого Степу, де й тусувались кочові лиходії. Бойова кіннота Гатила розбила, але не вщент (все-таки свої – арійці!) злощасних візіґотів і поставила жорстку умову: всім виводком ідіть на Рим: шукайте собі нові землі! У 405 році під звуки трембіт візіґоти звоювали столицю колись грізної імперії, взяли величезну контрибуцію, поставили свого намісника у „вічному” місті і через центральну Європу, зокрема й Францію, увійшли в Іспанію, яка з першого по п’яте століття була теж під владою Риму. Тут візі або ще вестґоти заснували нову державу, яку через три століття стали тіснити араби. У 711 – 718 рр. майже весь півострів був під владою арабського халіфату. Але галісійці (чи не галицькі візіґоти?), а також Астурія та Басконія не піддалися. Астурія згодом стала вогнищем реконкісти – відвоювання земель ув арабів. Де ж ділися візіґоти? Затиснуті в передгір’я, вони частково змішувались із горянами-басками – найдавнішим населенням півострова, творячи своєрідний троїстий союз і чинячи впертий опір пришельцям – аж до повного визволення від маврів.
Події, пак битви з участю візіґотів, гунів та божичів (відламів орійсько-арійської спільноти), а ще скоріше боротьба із семітами-хамітами підтверджують тезу про вічний рух людей і народів, але й не спростовують аксіому про безконечно повторювану осілість білої раси, спроби стабілізації і дальшого розвитку прадавньої хліборобської культури на подністровсько-подніпровських теренах, як і те, що вакууму нема: або ти, або тебе! Тому й назва поселення має дві основні лінії потрактування: поле поховань, поля пам’яті (Остівці) та споконвічна смуга осілості для хліборобів (Осівці). Не менш важливі в цьому контексті слова „вісь”-„вість” у формуванні древнього топоніма. Коли сталась аварія в Чорнобилі, у наших криницях, зокрема й закритих, заміряли високу радіацію – артерії підземних вод тримаються осі, яка в усіх її розгалуженнях пронизує обидві височини: як Подільську, так Придніпровську.
Кожна річка – теж своєрідна вісь осілості. Всі, що осіли, селились уздовж водних артерій і називали свої поселення на –ці: Осівці, Білявинці, Заривинці, Бобулинці, Старі Петликівці…
Якщо триматись легенд про битви та їх „сліди” в нашому топонімі, то вказівна підсилювальна частка „ось” може вказувати на те, що після битви вижило небагато людей. „Ось ці всі” чи „Ось всі ці”, що не загинули! Кожного разу треба було починати немов спочатку: сіяти зерно, множитись і заново пускати коріння в рідну землю… Якщо ж брати не від катастрофи до катастрофи, а від початків творення, то, звісно ж, найперспективніше виглядає таки „Осілі-ці”, ОСІВЦІ.
Можливо також, що перекази про битви минулих часів принесли нам втікачі від кочових орд – новини ширилися блискавично. Врешті-решт, наші земляки могли брати участь у важливих подіях на всіх теренах України, а передання вливались у загальнонародну пам’ять. Відома легенда про монаха, який у 1240-х роках примандрував у Зарваницю з-під Києва, рятуючись від татаро-монголів, що їх навели на Русь-Україну хозари вкупі із в’ятичами. Не можна також виключати загадкових ямників, які після страшних потрясінь будували землянки, закопуючись у новознайдену землю: у нашому селі багато Ямнюків. Врешті-решт, коли стояв фронт – мама та її сестра з батьками та й всі односельці ховались у погребах, які називали… знову ж таки „ямами”.
Буває, приплітають до назви Осівців осу (первісно – „воса”). Звісно ж, дикі бджоли і великі шершні водились у нас, як зрештою всюди, але це не підстава для називання. Так само непереконливе припущення про якесь опришківське збійницько-розбійницьке „осине гніздо” в переносному значенні.
Чи є якийсь зв’язок „Осівців” з осетинськими „осами”-„асами”, або, скажімо, асамцями в сучасній Індії – невідомо, хоча саме орії на чолі з Рамою завезли туди величну відійську систему знань та звичаїв, створивши згодом універсальну мову санскрит, у якому від 70 до 90 відсотків українських корінчиків.
Перекручені польськими чи австрійськими писарями форми „Осовче”-„Головче” – взагалі з анекдотичного ряду, свого роду „королі в капусті”. Звичайно, є ще „ту(т)-сто-голові” в топонімі Тустоголови і відкидати ці ситуаційні перейменування-адаптації добросовісний дослідник не стане. Не виключено, що й Бусовче (є ж Бусовисько!) як ситуаційне наймення села, пов’язане з бузьками та вирієм, могло також побутувати.
А втім є ще пару цікавих слів на доповнення кореня „ос”. Українське слово „осить”, що означає „досить давно” теж засвідчує давність заселення Осівців. Чоловіче ім’я „Осія” означає „спаситель”. „Осіянкою” українці називають матку у бджіл. Звичайну веселку прозивають ще „оселкою”. Звісно ж, від „оселитись-веселитись” – у даному разі на небі: ми ж кажемо „новоселка”!
Український словотвір конгеніальний із відповідною історією та призначенням України. В кожному топонімі живе дух давнини і кров предків.
Богдан ЧЕПУРКО
P. S. Не хотів я завчасу оприлюднювати ще одну історичну таємницю, яка теж стосується Осівців, але в четверговому „Експресі” за 24 червня 2010 року опублікували інтерв’ю з автором ще не друкованої праці „Історія українського народу” Святославом Семенюком, який відстоює неофіційну концепцію докиївської України.
Відсилаю читача наразі до цієї публікації, а тут принагідно зауважу, що в назві Осівці закодовано дані про основні й таки основоположні племена українського, загальнослов’янського та індоєвропейського етноґенезу (народотворення). Від Пряшева через Закарпаття-Прикарпаття, зокрема Галич, Бучач, Теребовлюдо Волині жили реальні предки сучасних європейців ОСИ-РОСИ-ОРОСИ-РУСИ – РАСЕНИ-РУСИНИ ( сини сонця Ра, теперішні українці) – стрижневий архетип білої раси, яка розселялась звідси на всі чотири сторони білого світу. Звідси й рушали наші предки на обживання нових земель. Закарпаття дотепер називають Срібною Землею та Полями Поховань – тут збереглась своєрідна Книга пам’яті українського родоводу.
Коротко зміст інтерв’ю. У 10 році до нашої ери римські джерела вперше згадують про загадкових осів (Osovie – місце осілості), яких на півночі від Середнього Дунаю підкорив римський консул Марк Візіній. Можливо, що й битви тих часів відлунюють у назві села – вже згадуване “востє-костє” в назві „Востівці”.
Конкретніші відомості про осів подає історик Тацит (52 – 120 рр. н.е. ) у своїй „Германії”. І хоча він був переконаний, що оси не германці, ледь не до наших днів історики вважали їх якщо не германцями, то іллірійцями, аж поки 1920 року німецький історик Ріттерлінг спростував цю хибну версію. Він довів, що це могли бути тільки слов’яни, оскільки римляни потім уклали спілку із ними у боротьбі з германськими племенами. Ці оси жили на сході від германців, які замешкували тоді на заході сучасної Словаччини і називали осів “остами”, східним народом, “східняками”. Римляни ж дотримувались першоназви о с и (осілі). Так вони й попали на сторінки історії. Птолемей у своїй “Географії” згадує про карпатських “ор-осів” (Karpathes Oros; звідси й ім’я Орест). Здвоєний корінь “ос-ор” позначав осілих оріїв (орачів-оросів). Йдеться, звісно, про хліборобське Прикарпаття і Закарпаття, а не самі гори.
У цей контекст варто вписати ще один відомий етнонім, який даремно відчужують від слов’янства та українства. Це – білі хорвати (горвати). Значна їх частина була згромаджена у Стільську Миколаївського р-ну Львівської області (на жаль, через нестачу коштів розкопки Ореста Корчинського надовго заморожені): свого часу це поселення, яке я вважаю збірним перевалочним пунктом, свого роду міграційною столицею, було більшим і за Київ, і за Париж.
Наведу ряд слів, які окреслюють і підкреслюють третю версію, а заодно й попередні. Осад, посад, осада, оселя, осердя – всі вони пішли від „ос-рос-роз”. Осадитись – осісти, оселитись. Осідлий – поселянин. Освіданий – досвідчений. Освідчення – признання у любові. Оседок – садиба. Освічений чи освячений говорять самі за себе. Осип – дань, данина, дання зерном. Ось, осей, ося, осе, аж ось, осьде, ось як, осьдечки, ось-ну, ось так, ось що – ці потверджувальні частки не абищо: вони від давніх осів-росів!
Таке важливе поняття як ОСОБА (людська, народу, Божа) – се ж „ос оба”. Тобто Особою є кожен: оба , обидва, що спілкуються. Це і єсправжній солідаризм та „люби ближнього” (ти – осілий, я – осілий, ми оба – осілі: о с и). Особше – особливо, зокрема; особно (осібно) – окремо; осоння – все, що під сонцем. Є ще одне слово, яке, здавалося б не має відношення до теми: осовище – опух вимені у тварин (затвердіння). Звісно ж, це – хвороба! У нашому випадку теж йдеться про нарощення-нарощування – „ розпухання”-розростання народонаселення, яке мусило для самозбереження розселятись деінде. Тут уже йдеться не про неміч, а навпаки – про велич народу, який, множачись, заселяє землю.
Українці мають велику спадщину і як спадкоємці мали б відчути велику відповідальність. Якщо ставити маленьку мету – вона стане ще менша, але якщо ставити велику, то хоч наполовину здійсниться. З України почалося і дотепер триває заселення Європи і світу, а ми не можемо дати ради внутрішнім проблемам розбудови і консолідації новітньої нації. Треба мислити і діяти глобально – тоді все і всюди стане на своє місце.
Б.Ч.