18 вересня в кінопалаці „Театральна” відбувся допрем’єрний показ кінофільму режисера Вікторії Трофіменко „Брати”. В головній ролі знімалась Наталя Половинка. Чому я кажу „в головній”? Бо це чи не єдиний образ, який бодай чогось вартує – скажімо, „брати” не витримують елементарної критики, настільки жаргонні й пародійні.
Пригадується, як у фільмі „Захар Беркут” за повістю Івана Франка кіносценарист Дмитро Павличко „доробив” братчика для Захарового старшого сина, аби ті допомагали одне одному не наробити в штани й достойно вмерти. Тут ще гірше: упродовж фільму „брати” очно й заочно змагаються між собою, як не вмерти скоріше від суперника і все життя б’ються за увагу „мамці”, „ляльки”, „жінки”.
Треба визнати, що фільм яскраво демонструє огидність патріархального шовінізму, слабість сили й дещо злорадну „перемогу” пасивного жіночого начала або ж уособленої слабості. Хоча в кінокартині нема найменшого натяку на сучасну гібридну війну, на її фоні „Брати” сприймаються більше як псевдобраття (москаль-хахол; „нікада ми нє будєм братьямі”), аніж реальні брати – бойки чи гуцули, тобто горяни.
Два старі маразмати постають як здичавілі деграданти на лоні хоч і красивої, але безлюдної й бездушної природи. Оскал дикого звіра виглядав би більш людяно в цьому контексті. Обидва брати – слабаки: на їхньому тлі не те, що Половинка, а й „четвертинка” виглядала б „сильною жінкою”.
Одне слово, маємо постмодернізм найгіршого ґатунку: врешті-решт попри безмежне милосердя ціною героїчних надзусиль „письменниця” (Н. Половинка) зводить – ні, буквально зносить докупи, мертвих братів на одне лужко-катафельок, й вони на ньому виглядають живішими всіх живих.
Воно, звісно, можна було б зробити натяжку й припустити: мовляв, чим не Стефаниківські сюжети (сильно й страшно), але насправді це мимовільна розтяжка, й глядач ризикує підірватись-надірватись, так і не зрозумівши, що до чого й в ім’я чого.
Ось такий не дуже стравний і смачнющий результат зусиль багатьох творчих людей сказати „правду”, а воно ж самообман, бо ні художньої, ні життєвої правди не те, що не видно й не чутно – нею навіть не пахне.
Я розумію, що дещиця достовірності й правдоподібності може бути й у розмаїтих різноваріантних тлумаченнях вражених психік чи психопатій, але з такими „героями” нас перестріляють не те, що з „градів”, а й школярських рогаток.
Легко погодитись, що чоловіки без жінок нічого не варті, що мужики до смерті – як діти, якби не рафіновано жорсткий жіночий шовінізм кінокартини, що провокує мене до ще одного зауваження. Добре, мужики виявились із пластиліну, а не з дуба-кедра чи з Божої глини, випаленої в борні – справжні чоловіки поволі вимирають, але ж де тут образ Жінки – самодостатньої й божествено цільної породи, Матері роду й Народу? Натомість – як не курва, то аскетично тужливий феномен незамужньої амазонки: так, вона тут терплячо мовчазна, як Природа, самодостатньо запитальна, як все на світі, але ж ми хочемо відчути божественність й незнищенність Матерії, не тільки її одухотвореність, а й Духотворчу силу. Хочу вибачитись перед всіма, хто творив цей фільм і дивився чи буде дивитись. Насправді я хотів сказати цілу копу чи купу компліментів, але написалось щось зовсім інше.