Народила Мирона пізно, коли сороківку розміняла. Бо дорогу до клубу, де її ровесниці шукали собі пару, чорна стрічка жалоби по батьках перекрила: втопились обоє в ставку, коли навпростець по крихкій кризі вночі, щоб сторож не запримітив, сухе гіляччя з лісу несли, аби було чим хатину обігріти.
СЛІПА СОВІСТЬ
Новела
І хто б міг подумати, що баба Юстина тільки недобачає, а чує добре?! Всі у клініці вважали: підсліпувата й глуха. Воно й не дивно: вісімдесятку вже переступила. Та й працювала все життя, наче воза тягнула. Бо як інакше було в селі кінці з кінцями звести, сина в люди вивести без чоловіка, котрий кудись повіявся так, що за ним і слід пропав.
До сина й звернулась Юстина тепер, коли біда припекла. Тиждень за тижнем, місяць за місяцем бачила дедалі гірше, оті мушки, що бігали перед очима, впали на них густим осіннім туманом, через який уже й ложки з мискою не могла розгледіти. Людей упізнавала хіба що з голосу. Якось вийшла з хати на город за цибулиною, а повернулась із слізьми: не могла знайти тої грядки, хоча, здається, все обабіч стежки перемацала. А в хаті газ бахнув, коли запалювала, бо не до тієї конфорки сірника піднесла.
Отоді й сказала листоноші, яка саме пенсію відраховувала:
– Візьми собі, дитино, скільки треба, гривень і зателефонуй синові до Португалії, його номер он біля ікони пришпилений. Хай приїжджає і рятує мене, бо сама до лікарні не доберуся. Та й грошей на операцію від тої клятої катаракти не маю, а жити, як кріт у підземеллі, не хочу.
Через кілька днів Юстина і хата здригнулися від синового голосу. Мирон був швидкий, як завше. Тільки-но пригорнувши маму, сповістив-наказав:
– Поїдемо зараз же, таксі чекає коло воріт. Часу в мене дуже мало, бо лише на три дні відпустили. Але не переживайте, я вже все розізнав через інтернет. У нашій області тільки бідняків з катарактою мучать, бо апаратура стара. А ми майнемо в Богунівськ, там спеціалізований центр, сучасна апаратура. Правда, дорожче, але ми можемо собі дозволити, для рідної мами мені нічого не шкода.
– Мені ж треба зібратися, Миросю… – заохала старенька.
– Скільки того збирання, мамо! Візьміть найнеобхідніше – та й поїхали. Там усе є, їсти вам у палату принесуть, а через два-три дні будете вдома. Ще через десять днів – контрольна перевірка. Гроші на таксі я залишу, водій уже попереджений, а світ будете бачити, як у молодості.
– Дав би Бог, сину…
За балачкою син з матір’ю і не зчулись, як мовчазний водій із гачкуватим носом подолав сто з лишком кілометрів. Мирон оповів, що він уже бригадиром на будівництві, тож не може надовго відлучитися, дружина теж на добрій роботі. Мову обоє вивчили, почуваються в Португалії, як удома. Діти, там народжені, у школу ходять, ніхто їх не вважає чужинцями.
– Може, ще пощастить побачити внуків… – знову зітхнула старенька.
– Пощастить, мамо, обов’язково пощастить. Клініка в Богунівську панська, професор з Києва приїздить операції робити. Яків Аронович його звати! Світило в своїй галузі! Я телефонував, він сьогодні має бути.
Прийняли Юстину, ніби справді якусь пані. Всі привітні, чемні, через слово – “прошу”, “будь ласка”. Скрізь чистенько, на підлозі килимові доріжки, біля вікон вазони… Мирон розрахувався в касі сотенними за аналізи, їх узяли один за одним, ніякої черги, незабаром уже й результати готові. Меткі окулісти швидко оглянули пацієнтку, написали висновок, і син підвів маму до кабінету Якова Ароновича. Через кілька хвилин вийшов усміхнений. Зашептав до Юстини:
– Мене попереджали, що тут скрізь камери відеоспостереження, тож хабарів не беруть. Але я здогадався покласти між результатами аналізів тисячу баксів, щоб Яків Аронович звернув на вас, мамо, особливу увагу. Він підморгнув мені й сказав, що показники у вас, як для вашого віку, – прекрасні, прооперує відразу два ока, щоб зайвий раз не їздити. І кришталики порадив найдорожчі. Ходімо, зараз розплачуся за них у касі, а тоді відведу вас у палату.
Чимала купка синових грошей щезла за віконечком. Почувши суму, старенька мало не зойкнула. Але їй не залишалося нічого іншого, як мовчати. Мовчала вона і потім, коли Мирон, попрощавшись, поїхав, полишивши маму на медсестер, з котрими розрахувавсь у ліфті, де не було відеокамер. Мовчала і в палаті, бо постійно боялася щось не те сказати, не наразитися на чийсь сміх. Тому всі й вирішили, що баба не тільки сліпа, а й глуха. А Юстині було затишно у кубелечку своїх думок, що крутилися здебільшого навколо щедрості сина.
Та й що мала розповідати чужим людям? Народила Мирона пізно, коли сороківку розміняла. Бо дорогу до клубу, де її ровесниці шукали собі пару, чорна стрічка жалоби по батьках перекрила: втопились обоє в ставку, коли навпростець по крихкій кризі вночі, щоб сторож не запримітив, сухе гіляччя з лісу несли, аби було чим хатину обігріти. Відтоді Юстина тільки й бачила, що хлів, город і колгоспні безкінечні бурякові плантації, на яких треба було гнути спину за мізерні трудодні. Тож дякувала Господу, що до неї, сиротини в старій глиняній хаті, яка від покійних батьків залишилася, пристав удівець із сусіднього села. Майстровий був, усьому міг лад дати, нікому з людей не відмовляв, коли просили допомогти, але горілка перемогла те вміння. Як пішов кудись на заробітки, так і забув повернутися.
Тільки син про нього нагадував. Схожий на батька, як дві краплі води між собою. Такий самий чорнявий, очі сині, як блавати в житі. У плечах широкий, хода сягниста, в рухах рвучкий. Але з краси багатим не будеш. А в селі яка робота? Хіба чарку в себе перехиляти, якщо хтось налл’є за якусь послугу. Але син, на щастя, не пішов батьковою плутаною стежкою, іншу дорогу обрав. Ту, на яку в розграбованій Україні мільйони мусили і досі мусять мусили ступити. Аж у Португалії опинився, там і дружину-українку надибав, теж інтернаймичку. Розумом Мирон тямковитий, і тепер, згадуючи синову розповідь, Юстина раділа: будь-кого бригадиром усе-таки не настановлять.
Але нащо комусь у панській клініці все те знати, хтозна, чи не кпинитимуть із сільської баби, яка за все довге життя лічені рази вибрала зі свого обійстя, а в Богунську й узагалі не була.
Мабуть, і Якову Ароновичу сказали, що Юстина глуха, бо на ще одному огляді, за кількадесят хвилин до операції, нічого не розпитував. Вийшовши з кабінету, старенька відразу ж присіла на тапчанчик: закрутилася голова. Запаморочилося від світла з хитромудрих апаратів, через котрі по черзі зиркали в її очі Яків Аронович та хірург з отої клініки, котрий мав асистувати при операції.
І почула Юстина слухом, співом соловейка у своєму садкові виколисаному, як прокартавив Яків Аронович до колеги:
– Лінзи глухій поставимо не ті, за які заплатив її син, а ці, що я пгивіз із собою. Підміню їх так, що відеокамеги не встежать.
– Але ж…
– Знаю. І гозумію, що ви, колего, теж знаєте: мої лінзи вп’ятего дешевші. Тому дотгимуємося нашого пгинципу: пгибуток – пополам. Опегацію бабі на два ока згобимо, наш наваг – по десять тисяч. Ггоші віддам під час наступного приїзду, бо треба ще ргодати догогі лінзи…
– А якщо хтось?..
– Хто? Стагу завтга ж повезуть у село. На контгольній пегевірці цю пацієнту подивитеся ви, а не інший офтальмолог. Син її далеко, в Погтугалії, до того ж, він не фахівець у нашій спгаві. А через гік-два бабу закопають з моїми лінзами. Тож на авторитет вашого центгу наша домовленість не вплине. Навіщо ж нам магнотгацтво? Я, напгиклад, зимові шини для свого авто пгигледів… А ви вже пгидбали?..
Подальшої розмови Юстина не чула. Побачивши, що вона сидить на тапчанчику, підбігла медсестра:
– Вам погано, бабцю?
– Ні-ні, голубонько, все добре, – відповіла старенька, забувши, що вдає глухувату.
– Не хвилюйтеся, бабусю, – защебетала красуня в білому халатику, – бо у вас підніметься тиск, а то може зашкодити під час операції.
– Мені вже нічого не зашкодить, голубонько, після того…
– Після чого? – не зрозуміла дівчина.
– Після того, що я пережила, – не розкрила таємницю почутого Юстина. Чіпким селянським розумом докумекала, що то може закінчитися для неї погано.
Медсестра все-таки змусила Юстину ковтнути якусь пігулку. А через півгодини старенька вже лежала на операційному столі. Тремтіла від очікування болю, але його не було, тільки світло сліпило і трохи пекло від лазера в правому, а потім у лівому оці.
…Коли дозволили зняти пов’язку, Юстина побачила світ таким, як до задавненої хвороби. Раділа, що знову видюща. Але водночас не переставав гризти черв’ячок, що гроші, які син так тяжко заробляє, поповнили кишені хапуг.
На післяопераційному огляді Яків Аронович пожартував, легенько попліскуючи Юстину по згорбленій спині:
– Усе чик-чик, бабулю. Тепер, може, ще й якось старенького собі приглянете…
Аж зараз Юстина роздивилася того київського професора: невисокий, опецькуватий, окуляри в золотій оправі, на пальцях – кілька перснів. “Нащо вони чоловікові?” – ще подумала.
Наступного дня той самий таксист із гачкуватим носом довіз Юстину додому. Там, у рідній хаті, присіла, натомлена дорогою, перед телевізором. Переконавшись, що бачить майже добре, задрімала. Стрепенулася, почувши знайоме ім’я та по батькові. Прислухалася. Диктор продовжував:
– Аварія сталася внаслідок того, що водій джипа, перевищивши швидкість, виїхав на смугу зустрічного руху й зіткнувся з вантажівкою. Легківка відразу ж загорілася. На щастя, обидва водії живі. Однак водієві легківки, відомому київському офтальмологові, вогонь обпалив очі так, що зір відновити неможливо.
І фото показали. Ще до аварії знятий, усміхнений.
Юстина підійшла ближче, хоча й віддалік упізнала. Таки він, Яків Аронович.
– Одужуй швидше, голубчику, – прошептала. – Хай Бог дарує тобі здоров’я!
А по хвилі додала:
– По радіо колись розказували, що є такі мудрі собаки, які сліпих водять. Може, не знаєш, голубчику, то я тобі з часом зателефоную, скажу. Ти ж лишив мені ту, як її, візитку. Мовив: “Коли щось, бабулю, – звертайтесь…” А воно он як сталося…
Богдан МЕЛЬНИЧУК.
м. Тернопіль.