Отож перед нами джерельне плесо лірики, черкане поетичним крилом душі поетки під час її життєвої мандрівки. Хто вона?
АРІАДНИНА НИТКА СУЧАСНОСТІ У ЗБІРЦІ «ПАСТУХ БДЖІЛ» НАТАЛІЇ ПАСІЧНИК
Мінливе сьогодення наповнюють все нові і чіткіші ритми, які записуємо і відчитуємо з механічних носіїв-пристроїв, що покликані відтворювати не лише доленосні інформативні новини, але й музику, відео сюжети, а той поезію. З останньою здебільшого знайомимося ситуативно, не заплановано і мимоволі, що є свідченням її покликання радше містично-сакрального характеру. Вона входить у наш звичний устрій життя прозорливою вісницею, сучасною Касандрою, звиваючись ниткою Аріадни, підказуючи нам щось важливе, зрештою зцілюючи душу сучасника. Про одну таку зустріч з поезією я й поділюся у цьому відгуку на збірку лірики сучасної письменниці Наталії Пасічник, склавши по ній художній портрет як самої поетки, так і рустикально-психологічний образ її натхненної Музи.
Отож перед нами джерельне плесо лірики, черкане поетичним крилом душі поетки під час її життєвої мандрівки. Хто вона?
Уродженка Теребовлі, що на тернопільщині, Наталя Пасічник здобула лаври кандидата наук філолога-германіста (2012), долаючи сходинки науки у вишах Тернополя, Чернівців та Львова. Одночасно вона стала авторкою таких поетичних збірок, як: «Елегія печалі» (Теребовля, 2002), «Портрети доби Ренесансу» (Тернопіль, 2006), «Гра в три руки» (Київ, 2009), «Пастух бджіл» (2012), будучи відзначена численними літературними преміями конкурсів «Поетична майстерня» (2003), «Смолоскип» (2005, 2008, 2009), конкурсу ім.. Б.-І. Антонича «Привітання життя» (2005), «Гранослов» (2008), «Рукомесло» (2009), «Витоки» (2009), «Прекрасне поруч» (2009, 2010), «Коронація слова» (2011), конкурсу ім.. Альфонса де Лігуорі (2011) та відзнак різноманітних часописів, порталів літерфестів тощо, є членом національної спілки письменників України (з 2009 р.) та національної спілки журналістів (з 2011 р.), авторка творів для дітей, як от «Терезка з Медової печери» (2014). Сьогодні письменниця працює на кафедрі теорії і практики перекладу Тернопільського національного педагогічного університету ім.. Володимира Гнатюка, є замісником голови літературного осередку в тернопільській спілці письменників.
Тож у сьогоднішні три десятиліття життя вона спалахує багатообіцяючою зорею як науковець і талановита письменниця. Про останній її талант і поведемо тут окрему розмову.
На перший погляд дзеркальне відображення жіночої інтонації поетки сповнене ідеалом втечі, відчуття невагомості, доленосного передбачення подій, вслухання у голоси тих, хто дихав і творив до неї. Їй миліше почувати себе там, у краю доторків, шурхотів, звуків з яких бере початок слово її Музи. Вся вона у витоках ідеалізованого світу ірраціонального, якоїсь солодкої ніщоти, входячи до неї як до свого дому душі і почуваючи себе тут володаркою. Ця Муза настояна цілющими пелюстками строф у квітнику її Пісні пісень із збірки «Пастух бджіл», що інтимно перегукується з прізвищем авторки. Ймовірно тут бере свій виток мотив топосу рідного дому, її трансцендентної вітчизни, серйозність задуму свідчення і усвідомлення свого покликання лірика, увінчаного плетивом із стебел чорних троянд «квітів зла», і якась неповторність її почерку, що тягнеться із стільників її душі та серця золотою ниткою солодко-юного часу, пережитої першої любові, часу, що спонукає до оформлення її гербової теми, визначитися з пріоритетами у літературному мегаполісі, приєднатися до гавані тої чи іншої поетичної групи, зазвучати своїм неповторним голосом у поліфонічному ряді сучасної поезії. Тут точно не зустрінемо кокетства, натужності ремесла, стилістичних повторів, оскільки стосторінкова збірка, видана у привабливому класичному поліграфічному форматі, не дозволяє банального переповідання сюжету, а сконденсована до краплини мети – дати з отих троянд справжній ліричний парфум. Книга включає найкращі вірші збірок «Портрети доби Ренесансу», «Гра в три руки» та властиво «Пастух бджіл».
Героїня її віршованих творів виступає перед нами нашою сучасницею, психологічним портретом молодої панни, що залюблена у світову класику, і що практично завжди є свідченням того, що автор живе і мріє безкрайніми обріями, вирушивши уплав за вітрилом своєї романтичної уяви. Однак не це ще дає право бути літописцем сучасності. Головне, щоб заговорило її мовне піднебіння!
Яким же ж літературним інструментарієм користується поетка? Її поетика багата на елегійні мотиви, плинно ллється музикою віршованих розмірів. Композитивно довершена розповідь підводить до уявної зупинки за якою вже немає мови, бо вона лише у звучанні, є її обраним екзистенційним домом, значно багатшим аніж «келія три на чотири». Авторка прагне наголосити, що без вірша немає поета, тому й пориває з відгомонілими ліричними мотивами у наступних строфах: «біг припиняється» (с. 66), «й не рушає далі» (с. 60), «не згадає ніхто» (с. 59), «вслід кричатиме, стій!» (с. 58), «ти й не дізнаєшся хто з них таки уцілів» (с. 56), «хай дрімають ключі» (с. 57), «й не знають мови іншої ніж ця» (с. 51), «а отже тепер нас ніхто не знайде» (с. 50), «слухавка терпне а отже зв’язку не буде» (с. 33), «за якими – ти знаєш напевно – немає нічого» (с. 31). Інколи їй достатньо тріадичного розподілу вірша, трійки парних рим, що живуть музикою монологу її серця, що є ще раз свідченням поетики мантр, а той просто білого вірша, не кажучи вже й про позбавлення його звичних ком. Тому-то ці вірші одразу запам’ятовуються а, як відомо, «лапідарність – сестра таланта». Дозволю собі процитувати авторку:
міста в якому ти плакала більше немає
площі порожні і скриньки порожні лиш тіні
наших валіз на вокзалі і протягів зграї
наче лишились слова що не вимовиш і не заміниш
Цей вірш заперечує реальність існування земного дому для поета, є свідченням того, що він живе вищою вітчизною, є самотнім безхатченком, бо його оселя – дім буття. Цією екзистенційною пусткою поетка неабияк лякає, бо ж іще молода віком і не могла пережити трагічного світового болю, як любі її серцю Марина Цвєтаєва чи Анна Ахматова. Погодьмося, «вокзал» для поетів у світовій літературі ХХ століття часто фігурує як транзиторій душ (напр., у Бориса Пастернака, Осипа Мандельштама чи Йосифа Бродського).
І далі:
є коридор є вертання туди де дзеркала
тихі й прозорі де сніг і далека дорога
де не шкодуєш що втратила більше ніж мала
бо пам’ятаєш усе і водночас нічого
все закінчилося – кожен із нас обережний
руки не зв’язано але й не випито чаші
губиться губиться в межах зими і за межами
місто в якому ти плачеш.
Останні строфи запевняють у тому, що мова таки про втрачене нерозділене кохання, а не про важкі випробовування долі, коли «лопата часу» здатна кинути людину на «гончарне коло», щоб видозмінювати, а той ламати її.
Любов і музика (с. 25) є усвідомленням проминальності Великого кохання, але непроминальності мелодики вірша. Вона шукає «терпкі невловимі слова» (с. 20), «вже не почує» (с. 95), «зникне без вісті» (с. 93), «не зловити тепер» (с. 91). Поетка блукає порожніми кімнатами часу в любовних історіях, де зняті табу сіють в спустошених душах невагомість нірвани, думку про самогубство, ін’єкцію знеболюючого снодійливого, щоб переконатися в тому, що двері цього світу є одиноко осяжними, а за ними «немає нічого» (с. 31).
краще зостатися вдома і вдома померти
втома минає минає любов – і нічого
ці сновидіння які заховаєш в конверти
це божевілля яке лікуватимеш довго
скільки триватимуть ігри вгадати непросто
що важливіше – закони свої чи господні?
гасне у темряві профіль двоспинного монстра
хочеш лишайся а хочеш іди ще сьогодні!
Асоціативна лірика Наталі Пасічник сповнена чіткою оптикою, як от:
потяг в якому він їде –
пустельна ящірка
що лишає обірвані хвости вагонів
поміж висхлих залізничних стебел
поміж зміщених хребців пам’яті
яку вже не страшно втратити («Reisezettels»).
Але таких знахідок не багато, вона не дозволяє собі надуживати метафорою задля метафори.
Час смерті буде сьогоднішнім днем.
Це головні мотиви лірики збірок «Портрети доби Ренесансу» і «Гра в три руки»
І ось наступний цикл «Пастух бджіл».
Асоціативність назви пробуджує гайдегерівського «Пастуха буття», яким покликана стати повноцінна людина в онтологічній побудові німецького мислителя, беручи на себе відповідальність за все, що відбувається у буттєвому світі. До речі, Гайдегер, як і Гвардіні міркували над рільковими Дуїнськими елегіями, ще раз виносячи думку про вищість поезії над філософією та історією, бо поет – це той, хто говорить усьому своє «Fiat». Тож доречність зіставлення контурів ніщоти і буття, як і поетики та філософем у збірці, цілком оправдані. Цикл розпочинається віршами:
по звіриних слідах по надламаних стеблах
де піском догорає сухий деревій
кисло пахне повітря хитається гребля –
то бджолиний пастух доганяє свій рій
зблисне камінь на дні рій окреслить рівнину
і найглибша трава раптом стане нічим
той хто в неї впаде хто володар бджолиний –
з того питимуть мед видихатимуть дим.
Захопленому читачеві неодмінно хочеться дізнатися про цей поетичний образ, створений Наталією Пасічник, який густим роєм продовжує витати над змістом збірки, потягаючи до конкретної загадкової мети:
жовта зграя комах під крихкою корою
пораховано соти позначено ціль
хоч сліди пастуха досі пахнуть травою
а таки безпомильно ведуть на зайців
з того боку дерев що пітніють під мохом
де в сльозі бурштиновій бджола не стиха
грудка попелу-пилу датована роком –
це загублена шапка її пастуха
сонце зблисне в очах що з’явились нізвідки
і раптово пірне в їх тремку каламуть –
він прийшов пити мед в нього мокрі повіки
ліс густішає в темряві бджоли гудуть.
Врешті провідна мета поезії авторки постає над ліричним обрієм, пройшовши ряд метаморфоз в одязі бджолиного пастуха: нізвідки беруться його очі, зростає контур шапки, означено слід пастуха, а все з тієї ж поетичної Нірвани колишньої ніщоти. Тепер більше важать заготована пожива, мисливські лови, де «що ліс – то початок що стежка – тупик». Життя постає сценами крові, реальним муравлиськом міста, відображене у порожніх зіницях прийдешніх звірів, проектуючись на зодіакальну карту небесної тверді. Поетеса, як колись Антонич, лучить земну і небесну реальності, коли можна й «на місяці горілку пити»:
бачиш он тіні блукають по морю й суші?
то дві ведмедиці бурі – мала й велика.
Лірика Пасічник образно стає сюрреалістичною, підсвічена чіткими метафорами, що випадають з рукава її Музи:
немає сьогодні справи ціннішої аніж наша
тож мовчки ковтай снодійне занурюйся в каламуть
хай духам твого безсоння на хвилечку стане страшно
хай снам випадають зуби а потім нові ростуть…
нам буде з тобою добре – хоч мерзне вода у склянці
і зірки їжак колючий блукає поміж гардин
закинемо в небо сіті густі мов туман а вранці
можливо у них знайдемо сухі кістяки рибин («Колискова»).
Сюрреалізмом приховано її задум переходити з площини життєвої реальності в ірраціональну: «але мішень в яку не влучиш / тебе поцілить уві сні».
Після вірша збірки «Гра в три руки», що починався словами «це єдине чого я хотіла» – говорить вона…, – такими класичними, що мимоволі сягають любовних мотивів французької поетеси Марселіни Деборд-Вальмор, як ось:
Коли поблід він того вечора і стих,
Свою промову перервавши в трем бурхливу;
Коли очей його, повіки стріл блиских,
Мені прошили душу, ранивши зрадливо;
Коли риси лиця, як негаснучий пломінь,
Ніжність жива осявала,
Та в душі моїй вічно запали на спомин –
Не він, а я все кохала! («Спомин», Souvenir)
– поетка роздумує над закутим символом вінчання: «нема потреби бути разом / аби заснути одночасно»,
мабуть для рівноваги маю тебе
для вічного прибутку-нестачі
сну і безсоння якоїсь літньої ночі –
майже за класиком бо й ти класик
лежиш поряд не рухаєшся
лічиш слонів що ідуть через кладку
на сто першому
прокидаєшся.
Однак закон і вінчання, як і беззаконня, не рятують від екзистенційної задухи. Пастух веде натхнення уяви світозарними контурами шосе, сучасними нічними гутірками, драматичними історіями, що інколи невдало закінчуються гвоздичними цятинами на скронях, але й повертає у потік реальності. Чи повернеться його погляд назад у ліс не вловленого ніким царства підсвідомого, чи виокреслиться його сюрреалістичний контур у наступних збірках поетки ми не знаємо. Одне є відомо: ліричні зорі осяювали його ходу і засвідчили його сяйні медвяні сліди, залишаючи їх у хащевій хроніці сучасної поезії пером Наталі Пасічник.