Богдан Завідняк. Поет Іван Гнатюк. Життя в безсмерті

Цього року культурна громадськість, літературна спільнота України, наші співвітчизники урочисто відзначають перше десятиліття від того пам’ятного дня, коли 5 травня 2005 року перестало битися серце бориславського поета Івана Федоровича Гнатюка. Вшановуємо велику людину, легенду української літератури, відомого і незабутнього краянина.

ПОЕТ ІВАН ГНАТЮК.

ЖИТТЯ В БЕЗСМЕРТІ

1.

Цього року культурна громадськість, літературна спільнота України, наші співвітчизники урочисто відзначають перше десятиліття від того пам’ятного дня, коли 5 травня 2005 року перестало битися серце бориславського поета Івана Федоровича Гнатюка. Вшановуємо велику людину, легенду української літератури, відомого і незабутнього краянина.

Тож про те, яким духовним зусиллям дарувався поетові пропуск у безсмертя, поведемо розмову у черговій рубриці бориславського Радіо-слово, пригадавши короткий біографічний і творчий профіль Івана Гнатюка.

Народився майбутній український поет, прозаїк, мемуарист і перекладач 27 липня 1929, у с. Дзвиняча, Збаразького району (тоді Вишнівецького) Тернопільської обл.

Іван Гнатюк – член Національної спілки письменників України (1967 р.). Був відзначений національною премією України ім. Тараса Шевченка (2000 р.).

А навчався він у Крем’янецькому педучилищі, щойно закінчилася Друга світова війна. У повоєнні роки працював шахтарем на Далекому Сході та мулярем у Прибузькому радгоспі Миколаївської обл. У тридцятилітньому віці Іван Гнатюк у 1959 році переїхав до м. Борислава. Перші поезії він надрукував у столичній «Літературній газеті».

У львівському видавництві «Каменяр» вийшла перша збірка поета «Паговіння» (1965 р.) на його тридцятишестиліття.

Такою була б тільки приблизна біографічна довідка про поета Гнатюка, отримана з офіційних тогочасних джерел. Про сталінські табори, які довелося пройти поетові-каторжанинові у ній не говорилося ні слова. Адже підпільна діяльність активіста під псевдонімом «Недоля» викликала арешт у м. Броди 27 грудня 1948 року, який потягнув би за собою двадцятип’ятилітні поневіряння таборового життя, розпочатого на Далекому Сході. Пережиті лихоліття Колими, Воркути, штолень, копалень, рудників, концтаборів, дошкульні недуги, семиразове відчуття порогу смерті під ногами лягали дантовими описами двадцятилітньої юнакової уяви вже в першому невільничому вірші «Трагічне покоління» (1949 р.). У цих важких восьми роках заслання виростала й поетова невольнича Муза., вийшовши на волю таврованою, але незламною. Мученицьке тавро з неї буде знято щойно в 1993 році.

Що значить одне чиєсь людське життя перед сваволею і обставинами? Скільки цінного може значити воно в очах людства? Мистецькі вартості, слава стають такими хиткими і безпомічними, опинись вони в нелюдяних скрутах. Як неймовірно сильно хочеться їх відзмагати, пригорнути до себе, воскресити бодай в уяві їх трепет і відблиск, тепло і подих. Не народилася ж людська душа бути рабою долі. Поетові, мабуть, не раз врізалися на волі разючі епізоди, бентежні своїм сюрреалізмом, чому й хотілося отого земного тепла, щоб не проминути небесної краси. А етапи йшли за етапом …

Колони й колони – в німій чужині,

Знеможені й гнані, ідуть крізь хуртечі,

Ідуть і не чують, як зори стальні,

Неначе багнетом, впиваються в плечі.

І сніг, забиваючи дух, як вогонь,

Пекельно січе в обморожені щоки,

Мороз, мов наїзник, примчавши вдогонь,

Бере їх  в обійми і мучить жорстоко.

Прийшли на роботу – лопати й ломи,

Гризи хоч зубами цю вічну мерзлоту!

А вітер кружляє у танці зими

І б’є їх навідліг до сьомого поту!

Надсадно довбуть, мов надгробки свої,

Ця вічна мерзлота – твердіша за камінь, –

Довбуть і тужливо у рідні краї

Не раз, замерзаючи, линуть думками.

Так хочеться їм хоч на хвильку, на мить

У рідній хатині край грубки завмерти,

Почути, як в тіло тепло струменить,

Як тануть у ньому сибірські намети.

Та марні бажання – лиш вітер гуде

І гупають їхні ломи та лопати, –

Як важко їм дихати й з хрипом грудей,

Задихавшись, землю весь день колупати!

І в’яне в неволі дівоча краса,

Грубіють їх ніжні спрацьовані руки,

Жіночість – і та поступово згаса,

Немов кам’яніє з німої розпуки.

І голод під серцем їх смокче, як спрут,

І холод нахабно хапає за груди.

… Колони й колони – мільйони їх тут,

Невинних, ідуть під конвоєм – в нікуди.        1954-1988  ( Іван Гнатюк. «Хресна дорога.

Поетичні твори». «Майдан»: Харків 2004, с. 38-39.

Вірш «Невольниці»).

Поезії архангельського періоду заслання невільника Йосифа Бродського більше відомі аніж строфи українського поета-страдника Івана Федоровича Гнатюка. Непорівняно менше від строф «Реквієму» Анни Ахматової відомі вірші останнього. Але Гнатюк першорядний поет у всіх відношеннях його поетичного таланту. Він володіє поетикою віршованих строф як повноправний майстер непохитного і витонченого слова:

Вибиті вікна – й знадвору

Сніг залітає, як пух, –

Я тут від холоду скоро

     Випущу дух.

Сумно і страшно самому,

Карцер – то гріб під замком,

Щоб не замерзнути в ньому,

     Гріюсь труськом.

Ледве зіпруся об стінку

Й, наче бігун чи атлет,

Бігаю – навперемінку

     Взад і вперед.

Бігаю й подумки в строфи

Слово до слова нижу,

Мов на вершину Голгофи,

     Холодом гнаний, біжу.  1952-1989 (Там само, с. 17)

Так некрасівська Муза цілувала червоні руки безіменних в’язнів сумління у катівнях далеких таборів:

Так цілий місяць, в голоді й печалі,

Ми пропадали, биті задарма:

Урал – Байкал – порт Ваніно, а далі

Охотське море, далі – Колима.  1955-1988 (Там само, с. 10)

Там, де безіменні душі плоттю вростали у відлюдну землю Тайги, як у вірші про безіменну могилу каторжанина:

А берізка росте. І ще довго ростиме!

Шелестить над могилкою листям своїм…

Може, так десь лежать і його побратими,

Що колись посадили берізку над ним.  1953-1988 (Там само, с. 31)

Що за сила давала можливість вижити в цих умовах Василю Стусу, Ірині Сеник, подругам Калинцям, чи каторжанину з номером «нуль-один-дев’ятсот тридцять вісім»…? Відгадку відкривала людина, яка сорок п’ять років мешкала в Бориславі – поет Іван Федорович Гнатюк.

Слово – першим було, і не всує

Так бояться його вороги, –

Творче слово й од смерті рятує,

А не тільки від стуми й нудьги.  1953-2002 (Там само, с. 25)

Бо не так покровитель Муз золоточолий Аполлон відслонили поетові веселу блакить з-під хмар, щоб на його страждальне благання невидимкою з рідного неба відвідати у скруті і словом захистити від смерті, як духовний опір і прагнення зійти на Парнас:

Готові стремена, виблискують шпори,

Сідло зарипіло – спішу на Парнас, –

До вас, Музо й Фебе, спішу через гори:

Не йшли ви до мене – прийду я до вас.  1952-2002 (Там само, с. 21)

3.

У творчому доробку Івана Федоровича Гнатюка налічується двадцять одна прижиттєва книга поезій. Коли розглядати хронологію їхньої появи, то за першою збіркою «Паговіння» (1965) вийдуть друком наступні: «Калина» (1966), «Повнява» (1968), «Жага» (1970), «Життя» (1972), книга поезій у перекладі російською «Следы» (1976), «Барельєфи пам’яті» (1977), книга кращих вибраних попередніх поезій «Дорога» (1979), «Чорнозем» (1981, з непересічним не менш болючим любовним циклом «Різьба золотої тіні»), «Турбота» (1983, з циклом інтимної лірики «Світло згаслої зірки»), «Осіння блискавка» (1986), «Благословенний світ» (1987), ювілейне видання «Дім і час» (1989), «Нове літочислення» (1990), «Хресна дорога» (с. 1992), «Правда-мста» (1994), «Благословляла мати на дорогу» (1994), підсумкова книга «Вибрані вірші та поеми» (1995), «Меч Архистратига» (2000), «На тризні літа» (2003), «Хресна дорога» (2004). Також його перу належать дві книги прози: «Бездоріжжя» (2002) і «Свіжими слідами» (2004).

Мова йде про творчість поета-неокласика з виразним переважанням у ній кращих зразків українського парнасизму, про поета не просто пісняра, – а поета шестидесятника-страдника, що переросте багатьох у своєму поколінні за рівнем поетичної вишуканості та чесності.

Тому будуть у Івана Федоровича Гнатюка і свої шановані рецензенти і дослідники: Михайло Шалата, Любомир Сеник,  Володимир Лучук, Ганна Світлична, Галина Гордасевич,  Федір Степанов, Микола Петренко, Тарас Салига, Євген Сверстюк, Олена Каневська, Гаврило Чернихівський, Анатолій Стожук, Петро Сорока, Леся Храплива-Щур, Левко Воловець, Ю. Вишневий, Надія Колошук, Олександра Савчук-Колодійчук – авторка глибшого аналітичного дослідження «Іван Гнатюк. Літературний портрет» (Тернопіль 2001) та ін.

Щоправда, у львівських колах через відому реакцію з боку чиновників від літератури його ім’я до дев’яностих років фактично буде перебувати під прищуром партійних наглядачів. Тож сподіватися на добротні дослідження і монографії було годі.

4.

    Перша книжечка Гнатюка під назвою «Паговіння» («Каменяр» Львів 1965) у двадцяти чотирьох віршах відкрила поетову партитуру навстіж, висипавши з неї дивні звуки природи:

Не зігнувсь – і буря поламала.

Впав на віття, наче на крило.

А за ним у затишку – немало

Молодого пагіння цвіло.

Впав один, і на гіллі безсило

Буйнолисте в’януло життя,

А коріння землю обхопило,

Мов коліна матері – дитя.

Обхопило – і земля з любов’ю

Знов дала снагу йому й тепло –

Напоїла – і коріння знову

Пагінцем зеленим проросло… (16. V. 1963 р. З книги «Вибрані вірші та поеми», «Червона

калина» Львів 1995, вірш «Пагонець», с. 4).

Цю поезію можна сміливо вважати естетично-філософським маніфестом поета, якому він буде вірний до сивих літ свого життя. Тут образи природи, матері, синівської відданости, батьківщини та призадуми втілені в живучому корінні, що здатне оживляти душу, щойно напуватимеш її цілющими соками рідної землі.

Збірка «Паговіння» по-молодечому дзвінкоголоса. Образи у ній – повноправні володарі всесвіту:

Підносить вечір землю на руках,

Колишучи у синьому просторі,

А син мій вийшов на Чумацький Шлях

І нагортає у подолок зорі.

Я від тривоги й крикнути не міг,

Бо ж рух планет на Шляху – без упину,

Але планети припиняють біг

І обминають

                   бережно

                               дитину. (Там само, с. 8).

Або:

Я і сам готовий – по-хлоп’ячи

Закотити до колін штани,

По воді бродити й, ніби м’ячик,

Діставати сонце з глибини. (27. ІІІ. 1963, там само, с. 11).

Вростати корінням у землю – основний мотив першої поетичної ластівки Івана Гнатюка.

5.

    Друга збірка «Калина» (ЦК ЛКСМУ «Молодь»: Київ 1966 р. – с. 111) відкрила Гнатюка як спілчанина 1967 року, вольову людину зі стійким характером. Вона засвідчила у низці образів (калини, грози, порога, дороги, плугатаря, паростка) і демінутивах поетове служіння Україні, довершений смак його національної свідомості у виборі символіки, яка буде присутня у всій його подальшій творчості.

Вечір.

Вигнувши лебедем шию,

місяць пливе понад хатою…

Може, я очі смутком обмию,

а тебе всю ніч виглядатиму.

Виглядатиму з мрій недомріяних,

у вікні притаївшись вогником,

і до мене

сніжними завіями

ти прилинеш з думками тривожними.

І на тризні розлуки

під небом

голубами літатимуть спогади,

туркотітимуть з місяцем-лебедем

над моїми й твоїми дорогами. (Із збірки «Калина», с. 29).

Іван Гнатюк – поет від Бога, зі своєю багатострунною лірою, багатою Аrs poetica – своїм поетичним маніфестом.

Поет згорить од пломенистих слів

і власне серце, як вуглину, спише,

хоч об щербаті горщики голів

його думки ламаються, мов списи.

Круті шляхи…

А він ітиме в путь,

нестиме долю в латаній торбині,

і хоч його зневажать, проклянуть,

поет не вмре –

воскресне в Батьківщині!

Зеленочубим дубом

у віки

він проросте над істинами лисими

і до відкритих серць

його думки

нахиляться жолуддям, а не списами. (Із збірки «Калина», вірш «Поет», с. 56).

Все життя – у пошуках тривожних,

з пензликом заснути при мольберті…

Може, тому й родиться художник,

щоб знайти життя своє в безсмерті. (Із збірки «Калина», вірш «Художник», с. 68).

Поет сповнювався натхненням від героїки старовини, як європейського, так і вітчизняного кшталту. Це і Іван Сулима, зображений у однойменній поемі баладного характеру (із збірки «Повнява» 1968 р.), це і Сократ, Овідій, Жанна Д’Арк, Ципріян Норвід,  та ін.

Ми зустрічаємо незвичні поезії-зізнання, його діалоги з в’язнями: Томмазо Кампанела, Джордано Бруно, Іваном Сулимою, Павлом Грабовським та ін., з метою знайти вихід з безвиході неволі. Це були підсудні люди, досвідчені у скрутах, процесах, етапах – жертви осліплої Феміди, до яких належав і поет Іван Гнатюк – жерців неправди і осуду.

Спостережливе поетове око навчилося розрізняти і помічати в явищах людського мурашника правдиві душі від черствих, черпаючи досвід безпосередньо з життя.

І проведуть мене, напевно,

Всевидящі недремні очі,

Востаннє нишпорячи ревно,

Чи хто не плаче на обочі. (с. 65).

Як колись Павлові Грабовському в Іркутській тюрмі від тяжкого суму стискалося серце за Україною (с. 71-80), так поетове слово зигзицею билося у в’язничні мури, щоб донести до нащадків увесь біль самоти і хресної долі українського письменства.

Бо той поет не знидіє в пустелі,

Що рідним краєм серце напоїв! (с. 76).

Тут покликання поета кристалізується в чіткі програмні та дієві імперативи. Можна лише дивуватися, як йому вдавалося публікувати подібні вірші, як оці:

Струмки думок

Весна іде; її побачать люди…

П. Грабовський

Встає весна – і з помислів тверезих

в поета вибруньковується світ,

а в білих закосичених березах

він бачить закатованих Сигід.

І не Пегаса –

важковоза в збрую

він запряга,

забувши про весну…

Струмки думок імперії руйнують,

вгризаються в державність кам’яну.

Струмки думок ламають греблі кривди,

і їх убрід

брехні не перейти!

Встає весна –

скресають, б’ються криги

і зносить повінь струхлілі мости! (Зі збірки «Калина», вірш «Павло Грабовський, 6.

Струмки думок», с. 77-78)

В моїй душі – Тарасів заповіт.

в очах – високе небо України.

Мене гойдали батьківські ворини,

будив зі сну музичний скрип воріт. («Нива життя». Вінок сонетів, І, с. 81).

Поет змагався не так за сонетну форму у її коронній довершеності, як за втілення у житті його імперативного задуму:

В душі немає місця сивині,

коли пісенну чашу недопито,

коли у серці половіє жито,

схиляючись колоссям на пісні.

Нехай зерном зронюсь я під копито

і загублюсь у віковій стерні,

аби життя, як жайвір навесні,

змогло нащадка піснею збудити.

Аби зловили мій сумний мотив

людських сердець наструнчені антени,

щоб самотою в небі не блудив.

Я піднімав би гори на рамена,

лиш не стояли б тінню серед нив,

коли гукає далечінь зелена. («Нива життя». Вінок сонетів, Х, С. 88-89).

Тепер оптика його Музи виразно націлена на висоти, стає неповторною у сміливих судженнях строф:

На мілині півп’яді до багна.

На мілині зав’язнеш неодмінно,

на мілині – поріддя плазунів,

на мілині,

мій світе Україно,

без тебе я зачахнув би, зіскнів! («Пізнання світу», ІІ, С. 95).

Відтепер він усвідомлює пророчу і виховну місію його таланту:

Допоки день у погляді не гасне,

цінуйте мить,

непосидющу мить,

бо час – не голуб: знов не прилетить

не визбирає зморщок передчасних.

Ніколи мить не сяде на плече,

у сумовиті очі не загляне,

замиготить – і в далеч утече,

як олень в хащі з тихої поляни.

І ссатимуть вас черви каяття

за згаяне, розтринькане життя, –

не знайдете прощення у сумлінні!

І, дивлячись на знівечену путь,

нащадки вас добром не пом’януть,

якщо в житті ви пройдете як тіні. («Пізнання світу», VI, С. 98).

Ось декілька красномовних прикладів його праці зі словом:

На соненько стремління свої правте (с. 100).

Весна моя веселиками лине (с. 103).

Хіба мені лякатись грозобою (с. 103).

Коли душа звітрилена плавбою (с. 104).

Третю збірку «Повнява. Поезії» («Радянський письменник» Київ1968. – 96 с.) варто виділити як ту, що відкрила Гнатюка масовому читачеві, свідченням чого став її восьмитисячний наклад, – вагомий доробок як на ті часи.

Замислений музика-день

Стає навшпиньки спозаранку,

Не грає гри мені,

                           лишень

Торкає душу, як мембрану.

Торкає тихим сплеском рук,

Торкає

       з награним невмінням,

А вивертає з неї звук,

Як вітер дерево – з корінням! (с. 3).

Пейзажна лірика Гнатюка не виступає заслоном поетового Я, як це зустрічається у його побратима по перу у Бориславі Ігоря Нижника. Гнатюк – поет неймовірно відкритий. Він не боїться виразити драму свого життя, провести потаємними сховками долі, де він – шукач суті Істини. Пейзаж у нього тільки свідок душевних порухів, переживань, присутній в описах історичних подій, куди поет відходить на самоту у роздуми:

Сховалась в лісі осінь між дерев,

Сповивши тишу заморозком сивим,

Лиш вітер звідкись вибіжить –

                                              і з дивом,

Як олень насторожений, замре.

З сухотницьким рум’янцем передчасно

Дубовий лист пожовк

                                 і догорів,

Шелесне під копитами вітрів –

І знов лежить в гущавині мовчазно.

І чути: б’ються крильцями думки

Об небо тиші –

                             ластівки в стодолі, –

І вже крізь хащі спогадів поволі

Іде до мене літо напрямки.

Іде, щоб знов мені зазеленіти,

А я стою під шелестами рим,

Стою і мовчки прутиком сухим

Торкаю листя –

                       жовклий спогад літа. (с. 30).

Але це пейзаж оптично точний, естетично витончений, поціляє у суть речей до гостроти, після чого стається справдження поетичного фаху – його тріумф. Муза Гнатюка безжалісна і напрочуд правдива, смілива і по-гумільовськи несхибна у своєму прицілі, як от у поезії про смерть коня (див. далі), чи ж про втечу олениці-думки:

Із краю в край хурделить гопака

Ненатла сивокоса сніговиця:

Мете, кружляє, вихриться, яриться,

Поглянеш – очі снігом обпіка…

Ось мить-стріла їй груди протинає,

Та олениця-думка не вмирає, –

Любується: яка ж бо гостра мить! («Дума про гостру мить», с. 34).

7.

Гнатюк – поет дум, епічного розмаху. Найбільше їх у збірках «Турбота» 1983 року, що лягли в основу першого розділу «Координати часу», і «Осіння блискавка» 1986 року.

Тут поет зосереджений на моральній складовій людського життя, стає на варті народної пам’яті, набирає менторської постави, моралізує, подібно, як це зауважується у євтушенкових поезіях:

Маленький штрих якогось епізоду –

І щось таке забуте вирина…

А чи не так і в пам’яті народу

Стираються події, імена.

Чимало вже і слів позабувалось,

І звичаїв, ледь зримих віддалі;

Як гарно в нас віталися, бувало, –

Чоломкались: «Чолом вам – до землі!»

Так ввічливо. Так чемно. Так статечно.

А той взаємно відданий поклін!

І так воно по-рідному, сердечно,

Що годі щось придумати взамін.

Або ота застольна доброзичність:

«Здорові будьте ївши!» – де вона?

Хіба що десь у книзі історичній

Чи в приказці майне, як давнина.

Ми звикли вже до іншого – «Смачного!»,

Однаково – чи смачно нам, чи ні, –

Поволеньки звикаємо до всього,

Не ласі вже й на ласощі смачні.

Якщо, бува, й ламаємо ще стріли,

То у словах здебільшого на «ізм»,

А то «добродій», «честь» – вже застаріли,

А «доброчесність» – просто архаїзм.

Тепер такі масштаби величезні

І так ми все міняєм нашвидку,

Що декому і в серці доброчесність

Вже застаріла, як у словнику.

Але не все, що старіє, те й гине

І після себе сліду не лиша –

Якщо вмирає слово, то в людини

Не може бути мертвою душа. (Зі збірки «Турбота», вірш «Думка про пам’ять», с. 25-26).

Цикли «Відгомін життя» (с. 41-46), «Пісня польоту» (с. 50-54) – ключі пізнання – нагадують медитації Андреаса Гріфіуса в німецькій літературі або гносеологічний вінок сонетів згаданого тут Ігоря Нижника.

Я йшов по кладовищі. Шамотів

Молитву лист мені над головою

І шелестом торкався почуттів,

Немов чола тремтливою рукою.

Минаючи задумані хрести,

Я йшов отак – без напрямку й мети,

Аби погомоніти з самотою.

І вслід мені чутлива, як струна,

Дзвеніла стиха тиша мовчазна. («Відгомін життя», 1, с. 41).

Тут вірші поетичного вінка набирають епітафного характеру:

Надії, туги, клопоти земні –

Усе марним на кладовищі стане,

З дівочих персів –

                         згашених вогнів –

Тут виростають вишні тонкостанні.

І ягоди – невипиті уста –

Цілують лик холодного хреста

І рясно роси ронять на світанні.

Тут вічне ложе: тільки прилягти –

І гасне шал людської суєти. («Відгомін життя», 5, с. 43).

Не в дріб’язках життя людського суть –

У пам’яті, що люди бережуть. (с. 46).

Тема смерті супроводжує кожну творчу натуру. У Гнатюка вона теж проходить сумною і болючою нотою:

Могили – шрами на землі,

Загоєні, забуті шрами,

Рубці, що кулі чи шаблі

В боях позначують віками.

Чи кряче ворон-чорнокрил,

Чи сивіє трава шовкова –

Немає смерті у могил,

І вік їх – вічна колискова! («Життя», с. 16).

Так, смерті ніхто відвернути не в силі,

Ми мусим сприймати її гіркоту,

Але ж я побачив любов у могилі,

Любов! Я різьбив її тінь золоту! (Зі збірки «Турбота», вірш «Думка про любов», с. 24)

Явище смерті належить до вічних принципів людського існування. А саме такі принципи вічного буття як мірила загальнолюдських цінностей сповідував Іван Гнатюк, опираючись на них у творчому леті стріли поетичної уяви – оті зроду нестаріючі та несхибні принципи Істини, Мудрості, Любові, але й Матері, Батьківщини – дороговкази усім помильним і нетривким сучасникам.

Ще того вечора назавше

Він одійшов у небуття

І все лишив, усе, не взявши

З собою й крихітки – життя.

Що ж, так відходимо усі ми

І щось лишаєм по собі:

Той – вічний попіл Хіросіми,

А той – родину у журбі.

І те, що ми, немовби карту

Життя, лишаєм на землі,

Само говорить же, чи варто

Було нам жити взагалі. (Зі збірки «Осіння блискавка», вірш «Думка про смерть», с. 21).

Гнатюкова Муза напрочуд людяна. Він не дає змоги опустити її на коліна за будь-яких обставин. Це стосується виразних засобів її інтонації і в описах смерті:

Катастрофа. Ніч. Автомобіль.

Кінь, що марно зводиться на ноги,

Й очі, перевтілені у біль

Кінської печалі і тривоги…

Але хтось, щоб скінчити німу

Сцену, що скидалась на тортури,

Межи очі вистрілив йому,

Як у вірші раннього Сосюри.

І коли зненацька, як оса,

Гостра куля вжалила під гриву –

Кінь сахнувся й ставма в небеса

Захропів од подиву і гніву.

І в нестямі, вгледівши наяв

Смерть, за кожним пострілом, уперто,

Як людина, падав і вставав,

Наче прагнув стоячи померти. (Із збірки «Турбота, вірш «Кінь», с. 30).

Людська гідність – основа основ естетичного маніфесту Івана Гнатюка.

З Нижником поета Гнатюка пов’язує любов до творчості Омара Хайяма, його рубаїв, як і любов до романтичної української пари – Олекси і Дзвінки, коли обидва поети намагалися підслухати трепет їхніх сердець в любові до свободи та до вінків сонетів – форми, яка за словами Ігоря Качуровського є ознакою національної форми. Саме вона відповідає гнатюковій Музі – тюремним сонетам, введеним в українську поезію Іваном Франком.

Я прагну світ по-своєму пізнати.

Без тлумачів нав’язливих. Колись

Хайям навчав: хвилиною живи,

Лови її в напитку та в коханні… (с. 48).

Життя – це пісня вічного польоту (с. 53).

В гніздечку серця пробуй голоси,

Хай тузі вторять наспіви ледь звучні,

Бо туга й пісня – сестри нерозлучні,

Ніколи їм розладдя не неси. (с. 52).

Саме у збірці «Життя» Іван Гнатюк звертається до класичних образів Довбуша і Дзвінки (вірші «Смерть Довбуша» (с. 29-30), «Дзвінка», с 28)), втілюючи у них естетичні первні українського духа, що безіменно прагне засівати і збирати хліб, а не кукіль:

Гей, Дзвінко – рідна Довбушева доле,

Прийди до мене піснею дзвінкою,

Нестримною, як повінь, що на доли

Іде, пройнята пристрастю гірською.

Крізь осуди людського безголов’я,

Що розставляє сіті-пересуди,

Прийди і обпали мене любов’ю,

Як блискавка впади мені на груди.

Лиши свою розпуку на розпутті,

Штефанові – газдинею в господі.

Як бистрина в розхристаному Пруті,

Ти втілена у рідному народі!

Гей, Дзвінко, – чуєш? – підемо у гори,

Туди, де сосни вигналися гінко,

Де бурий вуйко потайки у зворі

Ведмежу думу думає, – гей, Дзвінко!

Любовна тематика Івана Гнатюка  є не менш осьовою і переважаючою своїм таємничим поетичним імпульсом тему земного вщухання:

Людське життя – це відстань до мети,

І суть не в смерті – вічність же неспинна,

Але оця нескінчена картина –

То вічний борг, обов’язок святий. (Із збірки «Чорнозем», «Дума про невідкладність»,

с. 69).

Тут поет отримує надзвичайно дзвінкий голос мовлення, чистий у довершеності кришталевого звучання, глибокий у класичній виразності і дзвінкості, відходить на другий план, практично зникаючи за віршований офорт:

Десятки літ, помножених на дні,

Душа і тіло в грації відкритій –

Усе йому живе на полотні

В гарячому, як пломінь, колориті.

Яка там старість? Вперше на віку

Такий вогонь у серці палахкоче.

Він чує в тілі музику п’янку,

Прозріння щастя, вільне і пророче.

Він весь горить у кольорі поем,

У незбагненній графіці мелодій,

І поглядом і пензлем, як вогнем,

Жіноче тіло пестить в насолоді.

І що йому статечність сивини

Чи біль подагри з наслідком жорстоким?

Ачей же плід найкращий восени,

Коли він грає запахом і соком.

Любов – струна під дотиком смичка,

Що добуває звуки пурпурові.

Що смерть? У нього з’явиться дочка –

Останній твір, народжений в любові. (Із збірки «Чорнозем», з вірша «Любов Рубенса»,

с. 59-60).

В останньому періоді життя важкохворий фламандський художник Пітер Пауль Рубенс (1577-1640) написав один з останніх олійних живописних жіночих портретів красуні Олени Фоурмен. Він відомий у віденській колекції музею «Історії мистецтва» під назвою «Шубка» («Das Pelzchen», 1638 р.). Олена стала другою дружиною художника і в портреті він втілив свій чисто рубенсівський ідеал краси.

Чарівна та квітуча красуня впізнається в міфологічно-алегоричних композиціях і сценах Святого Письма, що їх зображав Рубенс. Портрет, більш ніж шестидесятирічний художник, подарував Олені, наказавши не передавати його нікому, адже там напрочуд простою технікою було втілено інтимне жіноче начало, його світлий ідеал. А зобразив він  лише високомистецьку статуарну сцену без натяку на віднаходження у ній якогось пояснення.

Сповнена ніжності, закохана і радісна красуня і сивочолий Рубенс припали до душі поетові. Тож він мітко підкреслив цю палку інтимну мить закоханого в красуню митця, велично тиху, осанисту. Чим не богиня?

В цьому любовному епізоді Рубенса поет Іван Гнатюк знайшов вираження загальнолюдської цінності, поєднання духовного і тілесного, кришталево-чистого і довірливого, що струменить у погляді Олени, сповненому живої радості та здоров’я. Що не можна було сказати тоді про самого художника, хворого на подагру, під гнітом фізичного болю.

Зображати контрасти, протиріччя, внутрішні колізії – це так відповідало поетичному кредо українського поета, як і фламандцю, який облюбував велетенські контури, живописні масштаби, біля яких почувався велетом духа.

Великий фламандець з-під гнатюкового пера поставав людиною, осяяною внутрішнім світлом любові.

Мало хто з тогочасних поетів на Україні міг так глибоко черпати з загально-людської криниці Прекрасного, як Іван Федорович Гнатюк, і демонструвати радість від контакту з мистецькими цінностями Заходу. Адже тогочасне поетичне мистецтво було змушене плазувати перед ідеологічною доцільністю, що панувала над змістом. Європейські цінності всіляко паплюжилися і нівелювалися перед пролетарським поглядом на речі.

Іван Гнатюк – поет сповідального, відвертого жанру, поет відкритий. Як і Рубенс, він стоїчно усього у житті та творчості добивався сам своїм розумом, геніальним талантом, наполегливою працею.

Тож поет і тут у виборі сюжетів і жанрових композицій зумів підкреслити свою незалежність митця, художника слова.

Інтимна лірика поета Гнатюка належить до тієї ж осяяної миті творчого збентеження, що знаменується солодким розчинення у творі, забуттям про суворі злигодні та лихо. Вона починалася ще у сонетному циклі «Колюче плетиво дротів» (1954-1989 рр.), присвяченому дружині, теж, як і поет, колишній каторжанці:

Сам Бог мені на каторзі страшній

Послав тебе в німотній ностальгії,

Мов самородок золота в руді, я

Знайшов притулок в приязні твоїй. («Хресна дорога», с. 45).

Це було незвичайне і тривожне кохання, що вилилося у двадцятьох сонетах Івана Гнатюка:

Колючий дріт. Неволя. Колима.

А ми шукаєм  змоги крадькома,

Щоб хоч на мить зустрітися очима.

Ні пари з уст – бентежні й мовчазні.

Ховаємо кохання в таїні:

За нього тут карають невмолимо. (Там само, с. 47).

У неволі подруги знайшли просвіток дивовижного звільнення. На волю їх благословляла сам Любов:

Ми не чекаєм волі, а самі

Звільняємо себе на Колимі

Із ланцюгів духовної кормиги.

Любов не знає рабства, і, мабуть,

Даремно нас так ревно стережуть:

Ми – наче ріки, звільнені з-під криги. (Там само, с. 49).

Пройдуть роки сімейного життя на волі, та поет повертатиметься ще не раз до цієї щемливої любовної тематики.

Є у нього цікавий цикл з дев’ятнадцятьох віршів під назвою «Різьба золотої тіні» («Чорнозем», Львів 1981, с. 43-57). Цікаво вже те, що рецензентами збірки «Чорнозем» виступили відомі львівські поети Богдан Стельмах і Роман Лубківський.

Тут «позолоть осіння» струмить з нечуваною теплотою поетового серця. Він постає лицарем духа, націленим не на віконця королівських веж, а на мури подвижницького терпіння, яке є вищим щастям, котре тільки можна «в житті пізнати й пронести» (Із збірки «Чорнозем», з вірша «Графіка життя», с. 71).

Я не питаю, звідки ти і хто ти,

Не думаю про вічність, ні про мить, –

Мені достатньо того, що п’янить

Мене твій погляд з блиском позолоти.

Мені достатньо спалаху очей

І усмішки, лукавої, як слава.

Ти і сама – як усмішка лукава,

Що коло серця гріє і пече. (с 43).

Під осінь поетового життя уст його поезії доторкнулася Муза. Вона без тіні лукавства постає Музою красивого смуглявого тіла.

Як різьба золотої тіні,

Ти гориш у святій таїні.

І краса твого звабного тіла

Сліпить очі і душу мені.

В тебе тіло пругке й смуглувате,

Кожний порух у ньому – вогонь, –

Тіціан – і той змалювати

Не зумів би його, либонь.

З золотим відтінком, як павіть –

Заглядається й осінь сама.

Може, серце коли й злукавить,

Але в тілі лукавства – нема.  (с. 44).

Хоча й читати ці «фата морганні» зізнання незвично, проте лірик недарма відважився включити їх у збірку «Чорнозем». У циклі поет продовжує роздумувати над основами буття, любові, краси, доброти,  дару, моралі, гідності людини. Тут він сповнений виром шалу, якоюсь циганською свободою запального танцю почуттів, немов перед маною. Поет зумів описати той блаженний стан людини, коли вона підкошена і зворушена бентежним поглядом милої людини:

В тебе очі – медові соти,

Бурштинові перли вогню.

Я п’янію, коли навпроти

Спраглий погляд у них спиню.

І в очах мені небувало

Від п’янкої тиші й жаги

До блаженної млості, до шалу

Ходить обертом все навкруги.

І від щастя земля підо мною –

Як хиткий корабель на воді.

Навіть ліс, що стоїть стіною,

Миготливим стає тоді.  (с. 45).

Тут відчутний петрарчин пал вогненного шалу, що дає «силу і мучить жартома». Адже піддатливий поет стає заручником «відьми й божества» водночас, що ліпить з нього воскові іграшки. Тут ще отой неабиякий біль, важчий за в’язничні тортури.

Хто ж вона?

На цілий світ – лиш ти і піаніно.

Сміються й плачуть клавіші мені.

Я зайвий тут. Ти молишся уклінно

До піаніно в чорному вбранні. (с. 47).

Вона – піаністка. Нею переболівав поет у осінні дні, коли заніміло саме поняття часу. Вона стала його думкою, подихом, словом. Він же оспіває її образ за могильними вінками.

Ти вся чомусь, як осінь золота,

Лишилася за обрієм любові. (с. 49).

Природа замальовується ним напрочуд мальовничою уявою, гостротою погляду:

Прийшла весна – мінлива і невчасна,

І сніг, і цвіт на вітті впереміш,

Надворі вітер гострий, як леміш,

І линуть хмари – низько і мовчазно.

А журавлі вже вирушили в путь,

У рідні гнізда, зимні й необжиті,

І жайвори, повиснувши в блакиті,

Нитки мелодій з досвітку прядуть.

Вже переспіли призимки. Синиця

У співі пилку гострить на тепло, –

Хоч голе віття снігом зацвіло,

У горлі пісні більше не мовчиться.

Її рулади – повені гірські –

Хіба їх спинять насипи чи греблі?

… У тебе руки – лагідні і теплі,

Але уста – холодні і терпкі. (с. 49).

Однак вогонь пристрасті та шал почуттів поступово згасають. На зміну пізній осені приходить рання весна, несучи прозріння і обачливість. Здавалося б поет боїться знову опектися, дмухаючи й на лід. Та продовжує тепер жити думкою про любку, здійматись до мовчазного телефону, виглядати її у тривожному мареві. Вони розійшлися навічно душами: в його очах зітліла «вроджена краса, уся жіночість, зваба до нестями» (с. 54). Знову надійшла осінь, пригадавши згаслу любов, принісши не лише тінь жінки, вирізьблену поетом, але й зморшку на міжбрів’ї і не зарубцьований слід у душі із шрамом зашерхлої любові. Ця осінь ще приводитиме поета у таємничий ліс протиріч, що зберігатиме стежку їхніх стрічань, але на якій поет вже не зустріне золотої тіні його незвичного кохання. Лише ця тінь правдою говоритиме у нетлінних поетових образах. А його життєва стежка помандрує вище у гори духа, щоб знову ще не раз по-юнацьки повертатися до непогрішимості любові «на мізинний палець від гріха»:

І любов у спокої зачахне –

Свіжий вітер сили додає,

Навіть сни, звітрилені ночами,

Серце розбентежують моє. (Із збірки «Паговіння, вірш «Неспокій», [ВВП, 1995, с. 7]).

Ренесанс почуттів ще матиме місце у збірці «Турбота» («Радянський письменник» Київ 1983 року. – 111 с.):

Ти так нечутно їх причиниш –

Ці двері й тишу у кімнаті,

Й чомусь, не знаючи причини,

Ховаєш очі винуваті.

Чи захищаєшся так ними,

Як з ляку – спіймане звірятко, –

Стоїш, така непогрішима,

Що гріх не йде мені й на гадку.

Така принишкла й боязлива,

У звабній, витонченій позі,

Стоїш і нітишся, як нива,

Що завмирає в передгроззі. («Турбота», с. 35).

Тут почуття переливатимуться як музика, що тісно облягає скрипку у грі – поетову скрипку чарівливого стану у сукні бузкового кольору (с. 42). Тут беззахисна душа тремтить на кінчику надії, немов на голім пагінці – пташа (с. 43).

Можна лише здогадуватися про силу поетових почуттів, коли він не боїться зізнатися: «Я люблю тебе так, що й бог / не розлучить мене з тобою!» (с. 45).

Вірші цієї збірки справді сповнені незвичною силою турботи. Поет переживає легковірне зізнання любки в невірності і водночас, палаючи згубними передчуттями, мов ранений звір, зізнається у неримованому болю:

А вдосвіта – чуєш? – а вдосвіта,

Не знаючи, хто ти єси,

Я в тебе прощення, як милості,

Просив за невірність твою. (с. 46).

Як можна здогадуватися яким непоправним кроком могла закінчитися оця чимось глумлива та наївна сповідь, що вилилася у гіркі сонетні рядки:

Я був на крок від поїзда. Вже очі

Мої зливались з миготом коліс.

Ще мить – і я, йдучи напереріз

Йому, як стій упав би на обочі…

А ти ж була такою неземною,

Правдивою і ніжною зі мною, –

Я так тобі моливсь, як божеству! (с. 47).

Любов у пам’яті, на дні душі ятрітиме раною до плачів, залишена зоріти світлом зірки, згаслої у небі:

На кожному кроці, куди б я не йшов,

Я в думці тебе відчуваю на дотик, –

Мій внутрішній зір – це тонесенький гнотик,

Що тихо освітлює в серці любов. (с. 50).

Любов земна і небесна – сутність якої намагалися збагнути Данте Аліг’єрі, Франческо Петрарка, Вільям Шекспір або й Теофан Прокопович:

Сина свого Купідона усюди шукає Кіпріда,

Він же глибоко в моїм серці десь там затаївсь.

Любов, яка залишає поламані кладки через річку буднів.

9.

 Поет Іван Гнатюк вишукував велетнів непокори усьому літеплому і слабодухому, сам будучи євангельським гнаним і переслідуваним за правду. Саме перед нею, отією чистою Істиною він складає свої молитовні сповіді, обираючи за непомильного суддю рідну землю, Україну.

Нескоримість – це чи не головна риса його поетичної натури, що простелила тернистий шлях Голгофи духа на довгі роки, поставивши поета в один ряд з мучениками за віру.

Строфи Гнатюка позначені терновим вінком і пальмою віри в нескоримість української душі. Вони суголосні Кобзаревому Заповітові, франковому Мойсеєві і віршам Лесі Українки: «Завжди терновий вінець буде кращий, ніж царська корона, / Завжди величніша путь на Голгофу, ніж хід тріумфальний».

Тим зворушливішим було лаврове увінчання поетового чола – Шевченківська премія 2000 року.

І весь у муках творчості в труді,

Він забував про злигодні суворі, –

Митець не чує лиха лиш тоді,

Коли він розчиняється у творі! (Із збірки «Чорнозем», з вірша «Бруно Шульц, с. 67).

Публіцистично-фотографічна точність образів поезій і поем останніх років життя поета, це свідомий приціл його палкого серця у кожного з прийдешніх на цю землю нащадків українського роду, щоб вручити їм вуглинку обпечених строф неприкрашеними для зрозуміння суті того, що відбувалося з їхньою Вітчизною у другій пол. ХХ ст., коли ворог до смерті поціляв у цвіт нації:

Єдиний залп – і п’ятеро ничком,

Навколішки – й додолу невмолимо,

Лиш гребінь дул, що дихали димком,

Ще довго стежив поглядом за ними. (Із збірки «Чорнозем», з вірша «Нетлінне свідчення»,

с. 101).

Тут профетизм і есхатологічний неспокій бере верх над парнаським журкотом ліричних хвиль поетового серця.

Такі поезії творець не позолотив різьбою тіні крилатої Музи, не вдягнув у шати форм штукарств і герців, а подав неприкрашено і втято, немов позначаючи ними Стації Хресної дороги. Він повелів, щоб саме такою євангельською мироносицею його Муза виступила назустріч Безсмертю і безстрашно вдивлялася йому у вічі, несучи письмо-заповіт, заклинання, що прочитується як благання: «Христом-Богом молю» – «Даруй Україні Воскресіння!».

Іван Гнатюк до останку літ працював у поетичній майстерні, ведучи за руки молодих поетів. Вдячною йому була й львівська поетеса Наталія Крісман, книжку якої поет готував до друку, але яку не судилося побачити йому за життя. Тож зворушливими словами згадала вона свого хресного батька в літературі на його похороні:

ВЕЛЕТ ДУХУ

Присвята світлій пам’яті Івана Гнатюка            

Великий син своєї України…
Його життя – це довгий шлях терпінь,
І болю, і страждання, й потрясінь
Й до волі невгамовного стремління.

Крізь табори Сибіру й Колиму,
Рвучи тенета болю й безнадії,
Слова він, наче зерна Правди сіяв,
Недолі розганяючи пітьму.

Цей велет духу, воїн незборимий,
Цей гордий син вкраїнської землі
Усе життя, у смерті на петлі,
Шукав свою безсмертну Правди риму.

Не Колима забрала його силу
І не тягар хвороби і терпінь –
А тільки ми, що серцем збайдужіли,
Забувши мудрість старших поколінь.

Пішов від нас Вкраїни вірний син,
Якого ми не сміємо забути!
Бо його вірші – з болю і терпінь,
Його життя – гірка за нас покута…

Поет Іван Федорович Гнатюк створив величний образ української Голгофи, але з душевним неспокоєм як людина, з до кінця не затамованими прагненнями, залишив цю землю, скривджену і переосмислену у поезіях, навіки:

Камінно застигли насуплені гори,

Сховавши під кручами жах таємниць

Тих жертв, що пройшли крізь содоми-гоморри

Й від куль у потилиці падали ниць.

Їх тисячі тисяч стежками глухими

Виводили й квапно стріляли вночі,

І тільки вовки та лисиці над ними,

Справляючи тризни, здіймали плачі.

Ніхто тут за ними не буде питати,

Десь рідні – і ті їх забудуть, мабуть,

Хіба що місцевості їхньої страти

«Долинами смерті» тубільці назвуть. (Із книги «Хресна дорога»,

вірш «Долини смерті», с. 54).

Усе його життя наче у страшних видивах кінострічкою пробігло до кінця: двадцятип’ятилітній юнак, змушений пережити на собі пекло заслання, який мережив уявою вузлики волі по яких можна було б подолати стрімкий вир історії, щоб залишити майбутнім поколінням свідоцтво живоцілющої пам’яті.

Боліли не так старі рани, як реальність за вікном, ница і безпорадна, поміж оспіваними ним  тривожними сновидіннями Глузду, Цноти і Відносності, коли звертався до Матері людства з немовлям на руках в образі Мадонни.  Переживав за цілющу живильну криницю Поезії, яку викопав для нащадків, вболіваючи за її долю. Як пророк віддав себе всього народові «задар – у гніві і в любові».

Так, він свою місію виконав. За рік до смерті упорядкував 820-сторінковий том Поетичних творів у новій редакції під назвою «Хресна дорога» із своєю післямовою-заповітом, що побачив світ у харківському видавництві «Майдан». Тут у бентежних строфах бринить уся його дума і тривога, надія і любов.

Тож нашим обов’язком плекати спадщину поета чистою і благодатною.

Богдан ЗАВІДНЯК

Український католицький університет