Світ навряд чи повернеться до відправної точки. Але думаю, що цілком у Божих руках упорядкувати світ – той, що іще буде – не менш гарно й мудро. І він теж буде дуже красивий.
– Нещодавно у нашій приватній розмові Ви сказали, що коли все вдасться, то до Різдва побачить світ Ваша нова книга «Казки Різдва». Розкажіть детальніше про цей проект. Чи є він якимось продовженням «розмов із Богом»? Можливо, у книзі ми натрапимо на якийсь містичний досвід?
– Напевно, я не могла би писати всі наступні книжки саме як продовження «розмов з Богом», хоч, може, й хотілось би. «Казки Різдва» побачать світ у «Видавництві Старого Лева», і, вочевидь, це будуть навіть дві книжечки. Перша вийде до цього Різдва, а друга – вже до наступного. Це різдвяні казки, які, певно, можна буде читати і дітям, і дорослим. Навіть не уявляла, що їх писатиму, бо набагато дужче люблю відчуття, коли можна проживати якийсь час, якийсь досвід як казку; тому це не був якийсь свідомо задуманий проект, але напередодні Різдва казки самі почали писатися. І тепер за це дуже вдячно.
– У тексті «вся ця любов» Ви назвали любов до мистецтва особливою, бо «вона не ревнива. Вона щедра й усміхнена. Ми би тішились, якби вона розцвіла в ще комусь, крім нас…». Чи є серед Ваших знайомих хтось, що так вміє спільно з Вами «розцвітати»?
– Насправді серед моїх знайомих дуже багато таких людей. Думаю навіть, що часто вони вміють робити це ліпше, ніж я (сміється).
– У цьому ж тексті Ви називаєте своїм улюбленим письменником Тараса Прохаська. Для Вас він «світлий, простий і радісний. Невибагливий і вдячний за те, що має, і тому світ до нього відкритий і лагідний». Як Ви думаєте, чи допомагає йому лагідність краще почуватися серед людей?
– Підозрюю, що лагідність усім допомагає почуватися ліпше – і серед людей, і просто серед усього Божого світу. Бо коли всередині тебе світло, усміхнено, мирно, коли все є дуже лагідно, тоді те, що довкола, бачиться ні не драматичним, ні не травматичним, а просто добрим і простим.
– Богдан-Ігор Антонич писав: «Твій усміх має спокій квіту, бо суть тобі дана й відкрита…» Чи «розмови з Богом» відкрили Вам суть? Поділіться цим досвідом.
– То таке поважне запитання.. Відповідь насправді парадоксальна: якісь досвіди відкривають нам суть, і часто здається, що ми так добре її побачили, засвоїли, що нізащо не зможемо її втратити. Напевно, щось таке було й зі мною після написання книжки, про яку Ви запитуєте. Але пізніше також пережила досвід того, що щось набуте також може з тебе помалу випаруватися. Що ні про що пізнане не можеш бути певний, що воно буде в тобі назавжди.
– Ви казали, що саме думки про Рай наштовхнули Вас на написання «Твоїх улюблених псів та інших звірів». А ще, що сподіваєтеся на те, що світ колись все ж таки повернеться до відправної точки… Прокоментуйте, будь ласка.
– Коли я писала цю книжку, всередині справді була така міцна й дивна туга за тим, яким Бог створив світ. Дуже виразно думалося про те, що світ був вільніший; що в ньому ліпше почувалися і люди, і звірята, які жили поруч. Ніхто не відчував якоїсь несвободи, нелюбові. Не було нічого несправжнього. І мені дуже бракувало хоч часом відчути таку довіру, як була там. Бодай уявити, як можна було би бути серед усього світу без страху. Біля звірів – навіть тих, яких уважаємо за найгрізніших.. Бо спочатку їх не треба було боятися.. Мені здається, що можна навчитися жити в якійсь такій великій любові і вдячності до того, що є. Пишучи про різних звірят, добре було цього вчитися.
Світ навряд чи повернеться до відправної точки. Але думаю, що цілком у Божих руках упорядкувати світ – той, що іще буде – не менш гарно й мудро. І він теж буде дуже красивий.
– Цікаві також Ваші думки про друзів: «Добре мати друзів, при яких почуваєшся дуже малим і знаєш, що вони – великі». Тут одразу виникає дві категорії порозуміння: відсутність страху і довіра. Чи маєте досвід або ж приклад такої дружби, коли «не мусимо нічого боятися»?
– Так, маю досвід такої дружби, і то не одиничний. Насправді дуже хочеться, щоб з усіма тими, хто дорогий і дуже цінний, приязнь була саме така. Думаю, загалом це можливо.
– «Найбільше болить, коли не можеш говорити до тих, кому довіряєш і кого любиш. Коли не озиваються ті, до кого говориш. Коли мовчать ті, кому ти так багато довірився». Як зламати стіну відчуження, як перемогти образу і допомогти близькій людині на шляху до порозуміння?
– Напевно, між близькими людьми ці речі вирішуються природно, бо любов сильніша за образу чи непорозуміння. Якщо хтось один відчуває, що друга людина робить якийсь зустрічний крок із любов’ю, навіть після найбільшої помилки, то приймає його. Бо справді немає нічого, чого не можна вибачити. Але є така велика річ, як людська свобода. Свобода вибору і те, що богослови звуть «вільна воля людини». Часто є так, що хтось хоче відійти – навіть не тому, що ображений абощо. А просто так є цієї миті, що не потребує бути поруч. Не маю рецептів, як у такому випадку подолати якесь відчуження. Часом можна просто довіритися, що так, як є, чомусь має бути. Бо може, це теж частина незримого Божого промислу, хоч як непросто прийняти, що може бути й так.
– У своєму тексті «Непевність письма» ви зауважуєте, що хотіли б «щоб письмо завжди переживалось як дар і щоб із нього було дуже радісно». Чи є у Вас зараз таке відчуття радості з написаного? Чи відчуваєте «радість кожного кроку – тут і тепер»?
– Радість написаного справді є, особливо тоді, коли в письмі справді нічого не плануєш, не прогнозуєш і не створюєш сам. А також коли пишеш і не маєш потреби кудись бігти із тим написаним, десь його публікувати, читати.. Дуже приємно, коли письмо є просто приватною справою. А щодо радості кожного кроку… Кроки бувають різні. Не завжди й не з усіх моїх кроків мені радісно.
– Ви пишете також про високу майстерність вміння дякувати Богові за весь біль, бо Всевишній не дасть нікому більшого, ніж той зможе знести. Але люди частіше взиваю: «Боже…за що?..» Як ж досягти розуміння і, головне, внутрішньої потреби такої вдячності?
– Не знаю, як відповісти на це. Напевно, тут дуже багато пов’язано з питанням віри й довіри, взагалі з тим, як людина на щодень живе. Напевно, коли є потреба дякувати за те, що є поруч, тоді можна навчитися подякувати й за біль. Ми справді в ньому не залишені на самих себе й не маємо його більше, ніж можемо знести. І навіть коли нам болить, можемо прийти на допомогу тим, кому цієї миті болить більше.. А ще пригадуєте, що мати Тереза казала про тих, кому боляче? Казала, що вони ближче до Христа, ніж вона (хоча про неї саму говорили, що між нею і Богом відстань така крихітна, що навіть аркуша паперу не можна між ними вкласти). Часто біль і справді є таким співстражданням із Христом. Причому навіть найменший біль. Звісно, якщо його так пережити, так побачити..
– А ще мені близька Ваша думка про те, «що найбільша радість починається з найбільшого болю»… А також те, що «вибачити насправді можна й треба цілком усе». Прокоментуйте.
– Не знаю, чи ця думка може імпонувати.. Просто так буває – досить роззирнутися, щоб побачити, що ті, кому дуже боліло, дуже цінують миті радості. Вона в них якась особлива, і вони переживають її дуже повно. А щодо вибачення, то дуже усвідомлюю, що фразу, яку часто вживають десь на державному рівні, вибачаючись за якісь великі й довго приховувані злочини – «Вибачаємо і просимо прощення», час від часу потребує сказати кожен. Бо кожному є за що вибачатися. І добре вміти вибачити все, чим нас зранили. Власне, все це вже є у словах «прости, як і ми прощаємо». Якщо це є в молитві, якої своїх учнів учив сам Христос, значить це щось дуже важливе.
– Ви легко і вправно вкладаєте свої думки у поетичну форму вірша-розповіді. Дві Ваші книги «Розмови з Богом» та «Твої улюблені пси та інші звірі» об’єднують саме розповіді. Наскільки бесіда є важливою для нас у щоденному житті і для Вас зокрема?
– Мені справді дуже важливі розмови. Якщо ми говоримо з кимось, то довіряємо цій людині. І до речі, мені так само важливо, скажімо, читати інтерв’ю з письменниками, слухати якісь авторські зустрічі з ними, модерувати їх. Бо це теж розмови. І коли хтось у когось просить про інтерв’ю, то теж виявляє цим свою довіру. Кожна розмова – це нагода сказати комусь: ти мені важливий.
Із тими, хто мені дорогий, хочеться говорити дуже багато. Майже постійно. Розповідати їм про те, що думаю, бачу; якісь дрібні речі, які ось щойно усвідомила, хоч знаю, що, можливо, вони взагалі нікому в світі, крім мене, не важливі.. Є якась така велика довіра цих розмов. Вони справді часто є без страху. Коли приходиш і просто говориш, і це дуже добре.
– Що для Вас означають літературні нагороди? Чи можна крізь їх призму канонізувати письменників?
– Я довіряю багатьом іноземним літературним нагородам, бо вони означають, власне, те, що нагороджених авторів варто читати. Мені не йдеться про те, щоби цих письменників канонізовувати. Набагато важливіше, що за цими нагородами є ознака доброї якості письма, а також читацька довіра і любов. Мене дуже зворушує, скажімо, польська традиція літературних премій, бо в ній існує щось таке, як нагороди, які письменникові присуджує котресь місто. Літературна премія міста Ґдиня або ще якогось міста – це щось дуже гарне як сама ідея. Гарно, коли місто хоче за щось подякувати письменникові. Так ніби оголосити на міському рівні приватну читацьку вдячність… Це важливіше за канонізацію. Тим більше, що безліч дуже добрих письменників так ніколи й не отримують якихось визначних літературних нагород. Шекспір ніколи їх не мав, здається, а де вже шукати в каноні міцніше утвердженого, ніж він… У тому, кого буде канонізовано, а кого ні, теж багато чогось такого, що залежить не від бажання авторів, а радше від Божого промислу щодо них.
Що ж до України, то я би, певно, хотіла, щоб літературних нагород було більше і щоб вони були «справжніші», мали більшу вагу. Є багато премій, про які взагалі майже незрозуміло, хто їх дає і хто їх отримує. Та сама премія Лесі Українки або, врешті, Шевченківська премія. Часто це дуже дивні вибори, дуже дивний резонанс, і найприкріше, вони майже нічого не означають. Не завжди якась премія означає, що читачеві з книжкою справді буде добре. Зрештою, навіть не знаю, чи є в нас такі премії, після яких люди починають шукати книжки певного автора. Напевно, щось таке іще має з’явитися..
– Поговорімо трохи й про іншу Вашу іпостась яко перекладача. Як опановуєте бінарність письменник/перекладач? Адже перекладацька робота є певною мірою посвятою себе іншій особі.
– Насправді все є досить природно, не відчуваю, що письмо й переклад конфліктують абощо. Коли трапляється добра книжка, зовсім не шкода часу, щоб її перекласти. Навпаки, є радість від того, що присвячуєш час іще чиїйсь творчості, а не тільки своїй. Зрештою, думаю, що все, що має бути написано, напишеться. Та й, крім того, в світі вже є так багато добрих книжок, що якщо напишу менше власних текстів, біди не буде.
– Перекладач є посередником, своєрідним містком між автором та читачем. А текст-переклад – це вже зовсім інший твір, відмінний від тексту-оригіналу. Який мовний секрет щоразу відкриваєте, коли споглядаєте мовний світ «зсередини»?
– Не знаю, чи щось відкриваю.. Підозрюю, я такий перекладач, якому не аж так багато таємниць готові відкриватися. На це ще треба заслужити, а може, просто дорости.
Добре просто бачити, як живе мова. Вже це є таємницею.
– Чи важливо знати особисто письменника, творчість якого перекладаєте? Що це дає? Чи був у Вас внутрішній конфлікт між сприйняттям (замилуванням) тексту і несприйняттям (нерозумінням) автора?
– Насправді цілком досить самого тексту. Звісно, якщо під час перекладу виникають якісь запитання, немає нікого, хто міг би відповісти на них краще, ніж сам автор. Але знати його особисто не конче, тим більше, не завжди це можливо, бо часом це хтось, хто вже відійшов..
Такого конфлікту, про який Ви запитуєте, вочевидь, дуже сильного не було. Хоча я усвідомлюю, що часом людина буває різкіша, ніж її текст, або що ми просто світоглядно різні й не всі наші досвіди можемо розділити. Часом щось таке траплялося. Але зрештою, все не мусить збігатися в тексті й у людині. Людина більша за текст, і її не можна в нього втиснути.
– Не так давно, цього річ у серпні в межах 4 Літньої літературної школи в Карпатах Ви сказали, що «письменник мусить шукати свою власну мову». Чи Ви вже знайшли свою? Чи подобається Вам процес шукання, експериментування?..
– Я не сказала б, що експериментую в письмі, і навіть не певна, чи ще триває пошук. Знаю, що моя мова письма трошки змінюється, але загалом її напрямок вже, здається, більш-менш визначений. Пишучи, просто слухаю. Часом треба довго чекати, перш ніж щось почуєш. Але таке слухання важливіше за лихоманкове шукання: а котра ж із мов моя.. Насправді все приходить саме. І мова письма теж. Із теперішньою моєю мовою мені незле, але невідомо, чи вона не зміниться. Але зрештою, тут просто довіряюся. Справді хотіла б писати так, ніби я щойно-щойно починаю це робити й нічого в письмі ще не знаю. Дуже тремко хотілося б іти… І задля цього всі мови, які в мені є, готова випустити.
– На 2 Літній літературній школі Ви читали лекцію «Що таке літературна критика, і як її писати». Цікавою видається Ваша думка, що «між відгуком, рецензією і критикою є різниця». Розкажіть про це.
– О, це би мусила бути ще одна лекція про відмінності жанрів, але підозрюю, я не той, хто тепер прочитав би її найгарніше. Все-таки я вже досить далеко відійшла від писання критики. І, по правді, все менше є бажання когось чогось вчити. Після цьогорічного форуму подумала собі, що, слухаючи улюблених авторів під час читань, можна навчитися значно більше, ніж на літературних школах. Бо література – це не той простір, у якому хтось когось вчить. І зараз мені жодної навіть псевдо-лекції читати не хотілося б…
– Чому у нас досі немає свого Еліота чи другого Білецького?
– Напевно, тому, що в нас є хтось інший. Але велике питання, чи ми вміємо їх побачити і за них подякувати.
Розмовляла Юлія ПОЧИНОК
Богдана Матіяш – поетка, перекладачка, редакторка. Представник української редакції часопису «Український журнал» (Прага).
Авторка поетичних книжок «Непроявлені знімки» (2005), «розмови з Богом» (2007), «Твої улюблені пси та інші звірі» (2011), «розмови з Богом» (видання друге, доповнене, 2013).
Добірка віршів «Твоя любов проста й усміхнена» увійшла в антологію «Метаморфози. Десять українських поетів останніх десяти років» (Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2011).
Окремі добірки віршів перекладено понад десятьма мовами.
Готуються до друку книжка казок «Казки Різдва» та книжка малої прози «Братик Біль, Сестричка Радість».
Переклала книжки: Анджей Стасюк. «Фадо» (2009); Маріуш Щиґел. «Ґоттленд» (2010); Ришард Капусцінський. «Автопортрет репортера» (2011). Лєшек Колаковський. «Похвала неконсеквентності» (2012). Готується до друку видання: Войцех Боновіч. «Капелюх на воді. Розповіді про отця Тішнера» (2013).
Народилася і живе в Києві.