Мало хто знає, що відомий письменник Остап Луцький, співзасновник групи «Молода муза», у дитинстві з батьками переїхав у село Лука нині Монастириського району на Тернопільщині. Воно стало для нього літературною меккою, тут він створив ряд статей, поезій, перекладів, написав низку листів до визначних діячів культури Івана Франка, Ольги Кобилянської, Михайла Коцюбинського, Богдана Лепкого, Гната Хоткевича та ін.

Остап Луцький народився дня 8 листопада 1883 року в селі Лука теперішнього Самбірського району, за 18 кілометрів від Львова. Родина Луцьких — це вітка відомого давньошляхетського українського роду, що зберігався в Самбірщині ще з княжих часів і цупко тримався землі і плекав її.
Батько, Михайло Луцький, був власником фільварку і належав до тих свідомих українських господарів-землевласників, що на західноукраїнських землях змагалися з польськими шляхтичами-дідичами, які захопили в свої руки майже всі землі. Мама Михайлина (з роду Шустер) походила з німецької родини, одначе зукраїнізувалася. Вона внесла в родину Луцьких багато цінних прикмет, зокрема, любов до праці, ладу й порядку, що й передала своєму синові Остапові. Вона була матір’ю і вихованкою вісьмох дітей, чотирьох синів і чотирьох доньок, а саме: Остапа, Мирона, Володимира й Павла та Ольги, Юлії, Марії і Наталії.
Дитячі роки малий Остап провів на лоні природи, частково в рідному селі, де народився. Та мало хто знає, що згодом батьки перебралися в село Лука над Дністром, нині Монастириського району, за 18 кілометрів від Монастириськ і за 38 кілометрів від залізничної станції Бучач. Село підпорядковане сільській раді Устя-Зеленого. Лука розташувалася в колисці гір, порослих лісом, ніби в зеленій чаші. Сам Дністер через село не протікає, тут змійкою звивається невеличка річка Горожанка, його ліва притока, але до нього не так уже й далеко, бо мешканці села, окрім землеробства, займаються й рибальством і ідуть ловити рибу «на Дністер», а молодь також поспішає купатися і засмагати «на Дністер». Тут теплий субтропічний клімат, не досяжний для холодних північних вітрів, сприятливий для вирощування садовини, винограду, огірків, помідор, кавунів.
Про дитячі роки Остапа Луцького мало відомостей. Знаємо, що до народної школи ходив у Луці і закінчив її, мабуть, у 1892 році. Нижчі класи гімназії відвідував у Бучачі, один рік навчався у станіславівській гімназії, а гімназійну науку закінчив іспитом зрілості у Самборі 1900 року. Після матури рік навчався на правничому факультеті Львівського університету, потім продовжив навчання на філософському факультеті Празького університету, а закінчив Краківський університет, куди перевівся, ймовірно, за порадою Богдана Лепкого, з яким був у приятельських стосунках. По закінченні студій деякий час вчителював в одній із польських гімназій Кракова.
У Кракові разом з Богданом Лепким, Василем Стефаником брав участь у літературно-мистецькому житті. Перші свої твори друкував у часописі «Руслан» (1902). Був автором збірок поезій «Без маски» (під псевдо О.Лунатик – 1903), «З моїх днів» (1905), «В такі хвилі» (1906). До першої збірки ввійшли в основному пародії одна з них, «Іван Храмко», була грубим випадом проти Івана Франка:
Вниз котиться мій віз. Пройшли моменти,
коли для всіх був всім. Скінчилась мука…
Немов стріла з розломаного лука, —
щез капітал, розвіялись проценти.

Квилить поезія німа, безрука:
«Не геній ти, а взір лиш продуцента!»
Глум і безсилля — труду мого рента!
Всьо рветься, гасне. Ох важка розлука!

Де сонце гріло — хмари сунуть сірі
і зорі гаснуть, меркнуть світла барви…
Лечу все вниз, де гниль, погані лярви,
зневіра й глум. Лишаю труд і діри…
А доля каже: «Падаючи з трону, —
не маєш навіть доброго розгону…».
На цю пародію Іван Франко відповів віршем «О.Лунатикові»:
Я не ґеній, синку милий,
Тим ніколи й не хваливсь;
Працював, що було сили,
Перед сильним не хиливсь…
Ex, якби я геній був!
З тих істерій, неврастеній
Я б вас чаром слів добув;
Я б, мов вихор, вас з собою
Рвав до ясних, світлих мет
І до жертви, і до бою
Вів би ваш я смілий лет!
Я б вам душі переродив,
Я б вам випрямив хребти,
Я б мужів з вас повиводив –
Навіть з мавп таких, як ти!
Вперше вірш Івана Франка був надрукований у «Літературно-науковому віснику (1907, кн.11) під заголовком «Із циклу ”Злоби дня”». Ігор Котик у рецензії на книгу «Муза і чин Остапа Луцького» (К., 2016) зазначає: «Стосунки Луцького і Франка показують, що різкість, жорстокість були притаманні обом письменникам, але якщо оцінки, які Луцький давав Франкові, пояснюються естетичними пріоритетами, то Франкове ставлення до Луцького мотивоване не тільки естетикою. Реакції на збірки та статті молодшого колеги певною мірою обумовлені попередніми жестами Луцького у бік Франка, а отже, такі реакції мають кон’юнктурне забарвлення» (Котик І. Про перетворення тіла на слово. Львів, 2019, с.392). Іван Франко у рецензії на книгу Луцького «В такі хвилі» відзначив, що найцінніше в книжечці «групка гарних віршів «На верхах», передрукована автором нащось із виданої минулого року збірки ”Із моїх днів”, а все інше – «сіре: сірі строфи, сіре слово, сіра туга, сіра віддаль, сірі скиби і сірий лан».
Остап Луцький став співорганізатором літературної групи «Молода муза» (1906-1909 р., Львів). До неї, крім нього, належали Петро Карманський, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Степан Чарнецький, Сидір Твердохліб і Михайло Рудницький, Володимир Бірчак, Михайло Яцків, Осип Турянський. Микола Ільницький наголошував, що «початком цієї групи як мистецької течії можна вважати появу в 1906 р. журналу «Світ», до редколегії якого ввійшли В.Бирчак, П.Карманський, О.Луцький та М.Яків. «Звідки пішла назва – сьогодні сказати важко, М.Рудницький твердив, що її придумав О.Луцький; в спогадах П.Карманського вона виводиться з новели М.Яцківа «Доля молоденької музи». Дехто приписує її Б.Лепкому. Та справа не стільки в назві, як у змісті: «Молода муза» була однією з ланок – либонь, крайньою – в ланцюгові літературних організацій багатьох країн Європи – «Молода Бельгія», «Молода Німеччина», «Молода Польща», що проголосили своїм гаслом символізм та служіння красі» (Розсипані перли: поети «Молодої музи». Антологія. Упор. М.Ільницький. К., 1991, с.7).
Свою громадську працю О.Луцький починає на Буковині, в Чернівцях, куди його в 1907 р. запрошено на співредактора часопису «Буковина». На цій посаді він працював до 1913 року. Він зближується з професором Степаном Смаль-Стоцьким і стає не тільки його великим прихильником і учнем, але й головним помічником у громадській роботі. Богдан Рубчак у статті «Пробний лет» писав: «Жест Луцького – жест раптового цілковитого переходу від літератури до чисто громадської діяльності, що в дечому нагадує жест Рембо, – це був, мабуть-таки, єдиний відповідальний вибір і щодо громадянства, і щодо літератури» (Там же, с.39).
Остап Луцький також написав статтю «Молода муза», яка була опублікована 18 листопада 1907 року в газеті «Діло». Іван Франко відгукнувся на неї статею «Маніфест ”Молодої музи”», хоча насправді допис Луцького маніфестом не був. Іван Фізер зауважує: «Сучасному читачеві вона здається спокійним, зрівноваженим роздумом над тим, що в літературі було зроблено, і над тим, що в ній ще треба зробити. Луцький не входить у крайності, не боронить вузько-групових інтересів, навіть не ставиться з непошаною до своїх старших «противників» (чого не можна сказати про інші полемічні писання цього автора). Він просто пробує зробити синтезу літературної ситуації свого дня» (Там же, с.37).
Гостру реакцію Іван Франка на допис Луцького, очевидно, можна пояснити тим, що його роздратували жарти «О.Лунатика». Франко розмовляв з автором «Молодої музи» як «учитель» із «неслухняним учнем», вихователь, що має право «напучувати» і «наставляти на «шлях істинний»: «Але що се за «облаки нового містичного неба», і що се за таке «нове містичне небо», і чим воно нове, а не старе, і яка різниця між новим і старим, на се п.Луцький повинен би відповісти – не мені, я не цікавий! – але всій громаді, перед якою він почав отсю розмову. Громада має після того право і обов’язок запитати його і інших членів «Молодої музи»: як же се, мої панове, ви вербуєте до свого кружка молоді душі, себто наших дітей, наших молодих братів і сестер? Куди ж ви думаєте вести їх? В якім «містичнім новім небі» ви обіцюєте їм тепло і заспокоєння?» (Франко І. Зібр. творів: У 50-и т. К., 1982, т.37, с.413). Іван Фізер уточнює: «Певна річ, Франкові не було причини хвилюватися. Бо ж молодомузівцям ішлося, в останньому рахунку, про те саме, про що йшлося йому самому: розширити творчі обрії молодого поета і навчити його писати справжню поезію. Адже в «модернізмі» «Молодої музи» не було того інтенсивного «декаденсу» Заходу, який межував із цинічною неморальністю» (Розсипані перли: поети «Молодої музи», с.37-38).
Але життя йшло далі. Під вправною рукою Смаль-Стоцького Остап Луцький набирався досвіду в організації читалень «Просвіти» і в провадженні просвітянської роботи взагалі, але найбільше часу присвячували вони обидва господарсько-кооперативній діяльності. У Чернівцях він познайомився ближче з Ольгою Кобилянською, з якою часто вів приязні розмови-дискусії на літературні теми, а пізніше листу вав.
25 жовтня 1910 року Остап Луцький одружився з донькою професора Смаль-Стоцькою Іриною, яка стала вір¬ним і невідступним другом і помічником аж до часу його арешту. У них народилося двоє дітей – Юрко і Марта.
Окрім уже згаданих статей Остап Луцький написав ще й інші, присвячені літературному процесові кінця XIX – початку XX століття, у яких проповідував модерністські шляхи розвитку літератури, стверджував про необхідність збагачення та урізноманітнення естетичних та художніх принципів в українській літературі (передмову до збірника «За красою», «Літературні новини в 1905 році», «Ольга Кобилянська», «Українська громада»). Йому належить низка розвідок на економічні й суспільні теми.
Скільки б не носила доля Остапа Луцького чужими світами, в яких містах не бував, він завжди повертвся до села Лука над Дністром, яке стало його літературною меккою. Тут він написав уже згадану передмову до збірника «За красою» в честь Ольги Кобилянської, де є такі бентежні рядки:
«Незамітно падають золоті зерна, ніхто їх не збирає, — аж з часом приходять інші люди і находять забуте, непізнане добро.
Відхиляється звільна широка заслона, з незнаних далей долітає якась дивна пісня, — в задуманих душах людських родиться віра, що там далеко, ”за дев’ятою горою, за дев’ятим морем синім” — кінчиться не життя і світ, — лише межа; за нею інший, кращий світ..»
Там, за тою межею розцвівся Ваш чарівний цвіт, там родилися і там повертали наші думи, наша туга і наше мовчання…
Ховається хмара поза сірі гори, — але завтра… може новий прийде день…».
Під передмовою вказано місце написання і дату: «Лука, у вересні 1904». (Остап Луцький – молодомузівець. Зібр.Ю.Луцький. Нью-Йорк, 1968, с.45).
Тут він створив ряд віршів з циклів «Фрагменти», «Спомини», а також «Часом, як довгий сірий день пройде», «Тих жаль мені, що у житті свойому та ін. Ймовірно, що тут народилася низка його перекладів, а він переклав та твори: з німецької – Гуґо Гофмансталя, з французької – Еміля Вергарна, Альфреда Момберта, з польської – Леопольда Стаффа, Станіслава Виспянського, з чеської – Йосифа Яна Махара, Адольфа Черни, з російської – Івана Тургенєва; на польську – твори Богдана Лепкого і Михайла Яцкова. З Луки, з пошти Устя-Зелене, від надіслав листи до Ольги Кобилянської – від 08.07.1902; 14.01.1903; 31.07.1904; 02.09.1904; 07.10.1904; 19.09.1906. У листі до Ольги Кобилянської від 31.07.1904 року він писав: «На моїм столі серед цвітів Ваша фотографія, яку мені вдалося остаточно видобути з Праги, серед книжок і свіжих цвітів видніє Ваше добре лице і щире, спокій довкола, тишина, – добре Вам у мене. Кілько разів життя бере верх над мною, тілько разів втікаю я від людей до моєї кімнати, гляджу на Вас – і справді легше стає на душі. Невисказаний спокій і доброт, і щирість, і нова віра до людей родиться в мені, і я стаю молодшим, ліпшим, здається, і на душі гарнішим» (Остап Луцький і сучасники. Листи до О.Кобилянської й І.Франка та інші забуті сторінки. Під ред.. Ю.Луцького. Нью-Йорк- Торонто, 1994, с.46). У листі неї від 02.09.1904 є такі рядки: «Минає літо, що коштувало меі, не знати чому, більше нервів як звичайно, – надходить осінь, мої найбільш улюблені часи, – вертає спокій і рівновага, – бути може, що почну себе самого віднаходити. Часом, – бачите, і осе трудно» (Там же, с.48).
Під деякими листами Остапа Луцького до Івана Франка також стоїть позначка: «Лука, пошта Устя-Зелене»: це листи від 07.07.1902; 25.09.1902; 20.01.1903; 09.08.1904; 17.08.1904; 29.08.1904; 06.09.1904; 21.09.1904. У листі до Івана Франка від 20.01.1903 року Луцький пише: «Звертаюся остим до Вас, Високоповажний Добродію, з просьбою о ласкаву відповідь, що з перекладом сталось (твори з книги Йосифа Яна Махара «Confiteor. – Авт.). Наколи б редакція могла мені те все звернути, ще перед 1/II с.р., то прошу вислати на адресу: О.Л. п. Устя-Зелене, а наколи ні (вже по 2/II), то на адресу: О.Л.Краків, collegiums nowum» (Там же, с.85). У листі з Луки від 09.08.1904 року Остап Луцький пише: «У Львові не маю я загалом ніяких знайомих людей, а з Вами, хотяй і погриземося незвичайно, назовемся сердечно не ґеніями і малпами, – все ж таки найскорше мені дійти до ладу і взаємної вирозумілости… Хотів би я дізнатися, чи і коли будуть печатані мої стихи у Вашому органі?» (Там же, с.88).
До нас дійшло два листи Остапа Луцького до Михайла Коцюбинського, написані в Луці, один – 14 вересня 1904 року, а другий – від 26 вересня 1904 року, у якому є такі рядки: «”У грішний світ” одержав я та звістку про се вислав вже перед кількома днями. Що чувати з Вашим альманахом? Чи Ви одержали які матеріали до нього від мене чи ні? Напишіть ласкаво. А може б, ще був час і тепер дещо вислати?» (Листи до Михайла Коцюбинського. Ніжин, 2002, т.3, с.300-302). А ще були листи до Богдана Лепкого, Петра Карманського, Василя Пачовського, Гната Хоткевича та ін. Очевидно, для дослідників – тут непочатий край роботи.
Від 1918 року Луцький перебуває на службі в австрійській армії. Він є ад’ютантом ерцгерцога Вільгельма Ґабсбурґа (Василя Вишиваного), до формації якого входив Леґіон Українських Січових Стрільців. Як пише відомий американський історик Тимоті Снайдер у книзі «Червоний князь» (К., 2011, пер. з англ.) Вільгельма готували на українського короля. Разом із Василем Вишиваним Остап Луцький побував на східноукраїнських землях, зокрема в Києві, Запоріжжі та інших містах, а восени 1918 року повернувся з ним до Чернівців, де стояв кіш Леґіону Українських Січових Стрільців, тут їх застав розпад Австро-Угорської імперії.
Разом із січовими стрільцями вони перебираються до Львова, де велися бої українських частин з поляками. Після двох днів боїв українські війська вимушені були покинути Львів. Остап Луцький отримав доручення від уряду Західноукраїнської Народної Республіки переховати десь Василя Вишиваного, бо поляки дуже настирливо домагалися його видачі, поки він не проголосив себе українським королем. Остап Луцький їде з ним до Бучача і там переховує ексгерцога в монастирі оо. Василіян. Тут він перебував із Василем Вишиваним із кінця листопада 1918 року до 6 травня 1919-го. Як пише Тімоті Снайдер, доля Ґабсбурґа-Вишиваного склалася трагічно. Радянська розвідка підозрювала його у співпраці з українськими націоналістами, зокрема, з Євгеном Коновальцем (до війни) та з представниками ОУН — після неї.
26 серпня 1947 року радянська секретна служба СМЕРШ заарештувала у Відні Василя Вишиваного і запроторила до Карлсбадської тюрми, де велося попереднє слідство. Йому інкримінували шпигунську діяльність та звинувтили в зв’язках з ОУН. Наприкінці листопада 1947 року Вільгельма Ґабсбурґа перевели до Лук’янівської тюрми Києва, де тривало слідство. Тут він помер від туберкульозу о 3-й годині ночі 18 серпня 1948 року в тюремній лікарні. Не збереглося навіть відомостей про місце його захоронення — ймовірно, його поховали десь біля огорожі Лук’янівського цвинтаря. 16 січня 1989 року письменника його посмертно реабілітовано.
Однак, знову повернемося до 20-их років. Після захоплення Львова поляками він – сотник УГА, шеф штабу IV Золочівської бригади, яка дислокувалася в Тернополі і Бучачі. Згодом – старшина з особливих доручень при штабі Головного Отамана Симона Петлюри. Як член штабу Армії УНР він 7 липня 1920 року виголосив палку промову на похороні полковника, керівника генерального штабу Євгена Мишковського в Тернополі.
Від 1921 року проживав із сім’єю у с. Воля-Довголуцька (тепер Стрийський район). У 1925–1939 роках був член ЦК Українського Національно-Демократичного Об’єднання. Посол до сейму Польщі (1928–1935) та сенату (1935-1939). Виступив у сеймі проти укладення додаткової угоди 20 червня 1938-го до Конкордату 1925 року між урядом Республіки Польща та Ватиканом, унаслідок чого було знищено понад 100 православних церков Підляшшя та Холмщини, ревіндиковано близько 2800 га землі, що належала церкві.
З 1928 року Остап Луцький – один з провідних діячів української кооперації в Галичині. В 1929-1939 роках – голова дирекції Ревізійного Союзу українських кооператив. Очолював наглядову раду Центросоюзу (1928-1939). У жовтні 1939 року НКВД його заарештувало. Загинув у більшовицькому концтабор у м.Котлас теперішньої Архангельської області, Російська Федерація.

Олександр Астаф’єв, м.Київ.

Leave a Reply

Your email address will not be published.