Живу я на окраїні міста. До центру навідуюся вкрай рідко, але нещодавно невідкладні справи “погнали” до Чорткова. По обіді зустрів 4-х своїх колишніх співпрацівників. Слово за словом – розбалакалися тай вирішили з такої нагоди пригубити по чарчині. Скинулися на плящину і на закуску, за якими до крамниці послали мене (як «молодшого», а не навпаки).
До хліба я на решту купив пару бананів і, не зваживши на їхнє прохання – купити кусочок полядвиці (а вона ж дорога!), придбав два сорти ковбаси. Таної, звичайно, бо належимо до найбільшої української партії знедолених.
Розклалися ми із своїм “добром” у одній, як ми колись казали – забігайлівці. Час за розмовами, де згадали усіх своїх, збіг швидко, і пора була розбігатися по домівках, а мені ще й на автобус, який спробуй у Чорткові біля вечором злапати. І тут я зауважив, що до ковбаси ніхто навіть не доторкнувся. Здивовано запитав – чому? Відповідь мене дуже присоромила. Бо хлопці, хоч і зі “знедолених”, дотримуються у їжі правила – нехай мало, але натуральне. А я не купив полядвиці… Та, як мовиться – вся сіль моєї історії у тому, що на їхнє запитання – чому і я її не їв, відповів, що уже пару років мій гаманець не дозволяє купувати собі таку “розкіш”, і я від неї відвик, тож можу чесно подивитися свині в очі і сказати їй: “Я тебе не їм”. На це хлопці, сміючись, зладували ковбасу моїй кішці і заспокоїли мене: “Міг би їсти, не мав би гріху перед свинею, бо її в ковбасі нема”. Але що ж там є, коли й киця моя її лишень понюхала і гидливо відвернула свою милу мордочку.
То ж до своєї розповіді додам: добру справу роблять місцеві часописи, що час від часу подають матеріали про всю “підноготну” страв, які ми споживаємо. Цікаво, а що ж робить санстанція? Жодного разу в жодному (вибачте за тафтологію) часописі не було інформації про те, що когось за таке у нашому місті вивели на “чисту воду”. Проте читаємо, як вивести воші чи не “набратися” ще якоїсь біди. А про те, від чого чи не вся нація уже хвора – ані слова.
В. Д. (м.Чортків)