Письменницькі гонорари – чи не найдраматичніша і найцікавіша тема для дослідника літератури. Як має ставитися до заробітку літератор? У свідомість українця змалку вбивали: заробляти літературою ганебно. Письменник має бути безкорисним і працювати “на благо Вітчизни”. До кожного, хто боровся за свої гонорари, ліпили епітет “заробітчанин”. Такі старі уявлення, нав’язані рабською психологію, мають рішуче руйнуватися, і письменник сьогодні повинен цінуватися ще й по тому, як він живе і скільки заробляє своїм пером.
Вольтер працював по 18 годин на добу, бо батько залишив йому мізерну спадщину. За життя написав 52 п’єси, 27 трактатів, чимало поем і філософських повістей. І, безперечно, літературні твори приносили йому чималі прибутки. Біографи стверджують, що розбагатів він на «Генріаді». Любив повторювати: “Я надто багато бачив бідних і зневажених письменників, щоб примножувати їх число”.
О.Бальзак, як відомо, отримував високі гонорари. Уже 1831 рік приніс молодому письменникові літературний успіх, за яким прийшов фінансовий.. За “Шагреневу шкуру” отримав 1125 франків, за “Сцени з приватного життя” – 3750, за “Філософські повісті і оповідання” – 5250, за статті в журналах і газетах – 4166, всього – 14291 франк. Гонорари дали йому можливість жити в багатстві й навіть розкоші. Інша річ, що він не міг протистояти спокусам, купував дорогі рідкісні речі й влазив у борги. Ощадливість і розумна міра не були йому притаманні.
Класичним взірцем творчого успіху можуть служити життя Віктора Гюго, Гете, Гі де Мопассана, Альфонса Доде, Золя, Некрасова, Горького, Гонкурів…
Величезний успіх молодого Оскара Уайльда і особливо п’єси “Віяло леді Уіндерман” зробили його багатим. Будинок письменника наТайт-стріт заповнювали безліч красивих і дорогих речей. “Появився мармуровий камін, інкрустовані слоновою кісткою столики, старовинні тканини, парча, на вікнах шовкові гардини, срібні сервізи, рідкісні книги”, – пише Ян Пірандовський.
Літературна праця принесла славу і багатство російському письменникові Леоніду Андреєву. У 29 років (1900) він покинув адвокатську практику і став професійним літератором. Перша збірка оповідань, випущена видавництвом “Знание” (1901), протягом року чотири рази перевидавалася і подарувала авторові гучну славу та 6 тисяч карбованців (велику, як на той час, суму). Андреєв жив розкішно і, як кажуть, на широку ногу. На літературні гонорари він побудував віллу в Фінляндії (Ваммульсуд), звідки періодично приїжджав у Петербург “Будинок Андреєва був розкішним, – згадує Ф.Фальківський, – зручно обставлений сотнями улюблених дрібниць. Особливо вражав величезний робочий кабінет письменника”.
У 35 років література зробила багатим Гемінгвея. 1934 року він отримав перший великий гонорар від журналу “Есквайр”, що дозволило письменникові придбати дорогий катер “Пілар”. 1947 року уже мав власний розкішний особняк на Кубі, чотири автомобілі: парадні “Лінкольн”, “Бюїк”, “Піккард” і скромну вантажівку. Фінансовий достаток дав йому змогу мандрувати світом, постійно поповнювати бібліотеку раритетами, купувати дорогі картини і речі.
Письменник повинен уміти заробляти гроші своїм пером. Прикладом того, як це робиться, може слугувати Бертольд Брехт. Якщо не приносили коштів літературні твори, він брався за рекламу, брав участь у різних конкурсах. Улюблена фраза Брехта “Я пишу тільки за гроші” не шокувала сучасників, тому що на Заході панували інші критерії оцінки – літератор має таке ж право жити з своєї праці, як інші. Написавши рекламний вірш про автомобіль “Штейн”, Брехт переміг на конкурсі й отримав автомобіль цієї марки.
“Мої тиради дратували Брехта, – згадує Еліас Карнетті, – особливо, коли я починав твердити, що писати треба за переконаннями, а не за гроші; у тодішньому Берліні таке сприймалося майже як курйоз. Брехт прекрасно знав, чого хотів. Після переборення матеріальних труднощів гроші, які він отримував, сприймалися як символ успіху. Він умів цінувати гроші, для нього було важливо, хто їх отримав, а не звідки вони взялися”.
Література зробила заможним Генріха Бьоля. Уже перші його оповідання, що побачили світ після Другої світової війни, принесли йому визнання і фінансову незалежність. З роками його матеріальний добробут межував із багатством.
Звичайно, в Україні митці не могли розраховувати на пристойні гонорари. Праця письменника недержавного народу і упослідженої мови не цінувалася. Коли українська мова зазнавала особливо жорстоких гонінь, провідні письменники рятувалися тим, що писали російською. Про гонорари Шевченка говорити не доводиться – отримав десять років солдатчини. “Я добре знав, що малярство – моя майбутня професія, мій хліб насущний, – писав він. – Я складав вірші, за які мені ніхто ані копійки не заплатив і за котрі накінець позбавили мене свободи, і котрі я, не зважаючи на всесильну людську заборону, все-таки нишком складаю”. Тривалий час після смерті поета його життя розглядалося крізь призму “чесної бідності і жертовної самопосвяти”. Єдино за слово своє поневірялись по тюрмах Грабовський і Франко, були змушені тікати з рідного краю Драгоманов і Павлик. На чужині Драгоманов розбагатів завдяки професорській діяльності і науковій праці. Чималу суму – 8 тис. карбованців – він заповів Лесі Українці (це й допомогло родині Косачів придбати для неї будиночок і землю в Колодяжному).
В Україні утворився культ письменника-мученика, прижилася думка, що літератор неминуче приречений на голгофний шлях, черствий хліб і сиру воду. Але наприкінці XIX ст. зі зміною політичної ситуації українські митці роблять відчайдушну спробу змінити ставлення до письменницької праці. Це була боротьба не просто за достаток, а за людську гідність, цінність високомистецького слова. В авангарді цієї невидимої для широкого загалу боротьби стали талановиті майстри слова Іван Франко, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Лесь Мартович, Гнат Хоткевич, Михайло Коцюбинський… Характерним з цього приводу видається лист Т.Бордуляка, адресований невідомому кореспондентові: “Коли б я був німець або москаль, то зробив би велику кар’єру і міг стати великим письменником, навіть світової слави. А, на жаль, в нашім українськім, галицькім загумінку з того нічого не вийшло…. Письменник з професії, то є у мене такий письменник, котрий творить і пише, а за то від свого громадянства дорогою продажі своїх творів дістає заплату і з того жиє. А письменник не з професії, то є такий письменник, що єму ніхто не дасть за єго працю зломаної копійки, навіть тоді, коли б він писав самі шедеври, але всі хочуть і собі того бажають, щоби він писав з патріотизму, а зате всі ультра-патріоти-редактори і видавці єго ошукують і експлуатують”.
У найсильнішого українського новеліста В.Стефаника гонорари були настільки мізерними, що він постійно шукав побічних заробітків. Після виходу гучної збірки “Дорога” (1901) він змушений був три роки мандрувати з місця на місце в пошуках надійного життєвого пристановища, 1904 року одружився і взяв на себе обов’язки сільського господаря. З 1929 року жив на мізерну пенсію з Радянської України.
Усе життя знемагав у боротьбі із злиднями блискучий сатирик Лесь Мартович. Щоб спонукати його до праці, Будзиновський платив письменникові з власної кишені по одному ринському за оповідання.
Плідною авторкою вважалася Любов Яновська, але літературні заробітки її були дуже малими. Відчайдушну спробу вирватися із бідування зробив романіст Андріян Кащенко. Він навіть заснував власне видавництво в Катеринославі, що так і називалося “Українське видавництво Андріяна Кащенка”. Але, видавши 22 томи своїх книг, надломився і збанкрутував.
Широке визнання і всенародну любов ще за життя пізнав Юрій Федькович. Його називали “другим Кобзарем”, але матеріальне становище письменника було важким. 1872 року він отримав пропозицію львівської “Просвіти” переїхати до Львова за таких умов: писати щороку 6 популярних книг за 600 крон річної плати. Однак цих коштів не вистачало навіть для скромного життя, і “Руська бесіда” погодилася виплачувати ще стільки ж. Письменник протримався тільки 14 місяців.
Всеукраїнську славу принесли Олександрові Олесеві уже перші його книги. Славу, любов тисяч читачів, але не кошти. Поет був змушений працювати на міській бойні.
І все ж. Те, що можна жити за літературні гонорари навіть за таких умов, доводила Ольга Кобилянська. “Земля” принесла їй, з легкої руки Франка, чималі кошти.
Наполегливо, невтомно і успішно боровся за престиж письменницької праці Михайло Коцюбинський. Винятковою працездатністю відзначався В.Винниченко і здебільшого перебував на творчому хлібі.
Робота за столом – одна з найважчих, одна з найвиснажливіших, за неї доводиться платити не тільки фізичною, а й моральною втомою, іноді душевним сум’яттям, безсонням, психічними розладами. Отож, належна матеріальна компенсація за неї має розглядатися як відновлення вищої Господньої справедливості, адже за Біблією неоплачена праця – це гріх.
І хочеться вірити, що наполегливий, працьовитий і цілеспрямований письменник спроможний домогтися матеріальної незалежності, навіть в архіскладних умовах.
Богдан АНДРУСЯК,
член Національної спілки письменників України