«Чортківською офензивою» (ще уживають «Чортківський Пролом») називають наступ Української Галицької Армії проти поляків в українсько-польській війні 1918-1919 рр., що мав місце 7-27 червня 1919 р. Новоутворена в жовтні 1918 р. Західноукраїнська Народна Республіка намагалася зберегти своє право на існування шляхом збройного захисту від Польщі, одвічного на той час історичного пригноблювача етнічних господарів краю.
Устояна та утверджена впродовж багатьох століть, підтримувана чужоземною військовою та політичною потугою, Польща мала незрівнянну перевагу перед Українською Галицькою Армією, яка практично формувалась у процесі конфлікту, тому не маючи ні військового, ні тилового елементарного забезпечення, відступала від Львова в напрямку Збруча під натиском польського війська. За цих обставин несподіваний успішний і довготривалий контрнаступ УГА у червні 1919 р. відводить йому особливе місце в історії і приковує пильну увагу фахівців-дослідників, тим паче представників нації, для якої питання державності, незважаючи на формально здобуту незалежність, ще довго залишатиметься актуальним.
Автор у цій публікації поставив собі за мету максимально (відповідно до особистих скромних можливостей) представити її читачам через свідчення учасників. Цьому наміренню слугуватимуть першоджерела, серед яких – «Спомини з Української Галицької Армії» у п’яти частинах (Львів, 1929 р.) Степана Шухевича, що був персональним референтом при головному керівному органові УГА, так званій Начальній Команді УГА (НКГА), та об’ємний збірник матеріалів «Українська Галицька Армія» Дмитра Микитюка у чотирьох книгах (Вінніпег, 1958- 1968 рр).
Безнадійний виступ Галицької Армії до Збруча дуже тяжко впливав на морально-психологічний стан вояків: «Тут боліла кожна втрата хоча б найменшого клаптика рідної землі, пекла кожна найдрібніша невдача, кожнісіньке замішання. Були люди, котрих треба було ловити за руку, аби з жалю не покінчили із собою» (С.Шухевич). Навіть у вищих військових колах занепав моральний дух. Степан Шухевич подав вдалу ілюстрацію: «Дня 7-го червня пополудні сказав мені отаман Букшований (комендант бригади УСС), що приготовляється мала акція в околиці Чорткова, значиться, що над ранком дня 8-го червня треба бути напевно готовим до втечі, бо коли тільки наша Начальна Команда пічне щось з власної ініціативи, то більш як певно польські війська підуть вперед». Та саме 7-го червня Львівська бригада вдарила на с. Ягільницю і здобула її. Ця перемога і започаткувала Чортківський Пролом, хоч загальний наступ на всьому фронті почався наступного дня.
Кому належали ідея і розробка воєнної операції під Чортковом? 5 червня до штабу УГА в Товсте (там знаходилася НКГА) зголосилася делегація старшин з бойових підрозділів, які вели бесіду з шефом Штабу Армії Віктора Курмановича від імені трьох бригад. Делегати мали доручення прохати Начальну Команду «застановитися над тим, чи не було б можливим та вказаним перейти до протинаступу». Вони аргументували свою пропозицію тим, що «польські війська наступали тоді головними силами на обидва крила нашої Армії, але в центрі не натискали майже зовсім, знаючи добре, що він і без цього муситиме відступити, щоби не потрапити в кліщі» (Л.Макарушка).
Передамо перо колишньому поручику УГА Любомиру Макарушці, який опирається на свою пам’ять та досвід учасника наступу Петра Миговича: «Мимо дуже докучливої погоди – цілий день падав дрібний дощ – наступ ішов дуже живо вперед. Піхота і артилерія наступали переважно в одній лінії, траплялися також випадки, що артилерія переганяла боєву лінію піхоти та прямим огнем обстрілювала окопи противника». Бойові дії розгорталися у трьох напрямках: 3-я бригада наносила центральний удар на Чортків, наступаючи з Улашковець полями між Серетом та гостинцем «Ягільниця – Чортків», 7-а бригада рухалася з Ягільниці на Біло-Чортківську, а потім – на Білобожницю, 1-а і 4-а бригади почали наступ з району Залісся і, рухаючись східним берегом Серету, націлилися на Вигнанку. Ці частини, що вели бої за Чортків, належали до корпусу полковника Мирона Тарнавського. З польської сторони їм протистояла дивізія Сікорського.
Польська залога в Чорткові та цивільне населення були заскочені зненацька навальним наступом української армії: «Якраз перед нашим наступом зібралися були поляки перед будинком Окружної Скарбової Дирекції, в котрій перед тим була Начальна Команда Галицької Армії, щоби відсвяткувати свято здобуття міста, відбуваючи модні під той час «похорони України».
Зійшлися елегантно вистроєні дами, святочно прибрані панове, не бракувало також і делегатів від «влосцян». Та в тім розгарі маніфестації зашипіло щось у воздусі, потім над самими головами зібраних загриміли дві-три детонації. Майже рівночасно появилися на вулицях міста польські розбитки, що в страшнім переполосі утікали й сіяли паніку: «Уцєкайцє, бо україньци юж в мєсцє!». Хоч це все було наразі неправда й наших військ ще не було в Чорткові, одначе зібраних на святі огорнула така тривога, що велика їх частина навіть не вертала вже домів, тільки так, як стояла, втікала гостинцем піхотою до Бучача».
Запланований удар приніс значні здобутки: «Уже в пополудневих та вечірніх годинах того дня, 8-го червня 1919 р., всі чотири бригади осягнули намічені цілі. 3-я бригада увійшла до Чорткова. 7-а зайняла Білу- Чортківську і Білобожницю, а 1-а і 4-а – Вигнанку. В Чорткові захоплено поважну кількість полонених (за даними з інших джерел – 200 осіб – А. Б.), шість гармат, 52 скоростріли та 60 000 набоїв. Лише одна сотня, 7-а з 11-го Станіславського Куреня 3-і Бригади, що як одна з перших увійшла до Чорткова, а якої боєвий стан виносив в дні наступу 35 стрільців, узяла в полон 2-х старшин, понад 150 вояків і підстарший та 8 скорострілів» (Дмитро Микитюк).
За Чортківську операцію найбільш відважні та умілі командири одержали підвищення у військових званнях: полковнику Мирону Тарнавському присвоїли звання генерала, бригадному командиру Альфреду Бізанцу – звання підполковника, сотник Михайло Дибуляк став отаманом, цього ж звання удостоївся і Роман Волощук.
В наступні дні поляки зробили спробу повернути втрачені терени. З Теребовлі польське командування вислало нові частини для відбиття Копичинців (що теж були звільнені від поляків 8-го червня), але вони були розбиті під Яблуновом та Сухоставом. 10-го червня відбувся польський протинаступ з Бучача через Джурин на Білобожницю, та після кількагодинного завзятого бою ворог відступив. Перевтомлені до краю, але рішучі і піднесені духом, стрільці наступали противникові на зап’ятки, не даючи опам’ятатися. 11-го червня почалися бої за Бучач.
Залишки таблички (див. фото) у 90-х рр. XX ст. підібрав біля надгробного пам’ятника в с. Джурині чортківський краєзнавець Юхим Макотерський. Нині вона знаходиться на збереженні в Чортківському краєзнавчому музеї.
Стрілець УГА Микола Шанайда загинув у червні 1919 р. за село Джурин у бою з поляками. Червоний окупант, чию перемогу незалежна Україна відзначає до сьогоднішнього дня, вчинив наругу над могилою героя – він розтрощив з автомата надгробну табличку (виразно видно сліди куль), а пам’ять про стрільця (як і про стрілецьку звитягу) віддали забуттю…
Далі не будемо вдаватися у деталі успішного протинаступу, що продовжувався в західному напрямку протягом 20 днів. Важливим є інше. Чортківську офензиву можна назвати зоряним часом в історії змагань УГА: «Населення, що бачило поступи нашої армії, радо горнулося до неї, тим більше, що була це якраз пора, коли покінчено весняні роботи, а до жнив ще доволі далеко.
Оперативний звіт НКГА з 15 червня 1919 року каже: “Всюди піднімається український народ і масово зголошується до Національної Армії. Вага теперішньої хвилі для справи національної свободи є кожному ясна”.
Завдяки проломові коло Чорткова і завдяки скорій і незвичайно успішній офензиві народ стрепенувся. Настав великий підйом Духа. Все, що жило, голосилося в ряди армії. Ніхто з молодих не хотів залишатися вдома, всі добровільно голосилися до війська й вступивши таки до тих частин, що переходили через їх село. Армія росла. На селах і на лік не можна було знайти молодого мужчини.
Частини, які діставали наказ залишатися для відпочинку в запасі, посилали своїх старшин до команд з просьбою, щоби не робити їм кривди і не витягувати з боєвої лінії. Команданти на конях і пішком виривалися далеко перед боєву лінію і йшли як перші до наступу. І лягло їх чимало.
Прийшла була та хвилина, що все-все хотіло бути в боєвій лінії. Оставатися в задах або в запіллю (в тилу – А.Б.) в тій хвилині вважав собі кожний за ганьбу» (С.Шухевич). Наочним прикладом народної самопожертви є вчинок жителя села Білої Якима Мальованого, про який довідуємося від його внучки п. Ліди Гордій: «З розповідей мого батька Данила Мальованого перед моїми очима завжди постає картина: липень 1919 р. – жнивувати б… Але січові стрільці залишають рідний край.
Мій дід Яким, який був війтом у селі в часи ЗУHP, прибігає додому, запрягає коней у віз, навантажує усім, що було в коморі потрібне для війни, бере найстаршого сина Стаха, 1901 року народження і… батогом по конях, не прощаючись навіть з дітьми, що висипали з хати (а їх було десятеро). Тільки вигукнув на прощання: «Моя нога тут не ступить, доки будуть поляки! Іду боротися за Україну!». Бабуся Ганна (його дружина), як у тій пісні: «…вийшла, руки заломивши й тяжко заридавши», через півроку помирає від тифу. А діти – дрібнота залишаються круглими сиротами: найстаршій Насті – дев’ятнадцять, найменшому Василькові – п’ять». Ні батько, ні син не повернулися домів з тієї війни…
Наступ УГА, розпочатий під Чортковом 7 червня 1919 року, тривав включно до 27 червня.
У чому причина заломання Чортківської офензиви? Історія не потребує декорацій – слід відразу зауважити, що організатори і виконавці Чортківської офензиви приступили до її виконання на тактичному рівні і не розраховували на генеральний контрнаступ УГА по всьому фронту. Для успішного висліду такої акції не було об’єктивних передумов і кінцевий результат це підтвердив. Військові фахівці УСС тверезо оцінювали ситуацію і заздалегідь очікували зміни на гірше: «Наша боєва лінія заломилася, бо мусіла заломитися. Були частини, де стрільці буквально не мали ні одного набою і частини мусіли відступати, бо артилерія, хоч яка була знаменита, не могла сама здержати сил польської армії, тим більше, що починало недоставати також гарматних набоїв» (С.Шухевич). За цих обставин виявилися фатальними повсякчасні непорозуміння із тодішніми зверхниками з Великої України. Незважаючи на те, що у Кам’янці-Подільському знаходився великий запас набоїв, галичани не знайшли спільної мови з представниками Наддніпрянського уряду. Тут доречно доповнити, що польське військо мало в тому часі більш досконалу зброю німецького та французького походження, а піхота УГА користувалася застарілими австрійськими крісами. Далі: у червневій воєнній кампанії 1919-го року УГА стояла проти втроє сильнішого ворога. Адже практично їй протистояла французько-польська армія. Франція, намагаючись обезсилити Німеччину, зміцнювала Польщу. Крім того, в угоду своїм егоїстичним планам, Франція надала свободу дій Румунії – ще одному своєму сателіту, тож окупація Буковини румунськими загарбниками у травні 1919 року лягла тягарем на братню Галичину.
Долю Галичини вирішили чужоземні політики, далекі від українських інтересів. 25 червня Найвища рада Антанти (Франції, Італії, Англії, Америки) та їх союзників прирекла своїм рішенням Галичину на поталу великопольським колонізаторам. Польщу наділили правом поширити воєнні операцїі аж до Збруча. 13 липня 1919 року НКГА покинула Чортків. УГА відступила на схід і 16 липня перейшла Збруч. Через місяць, 15-го серпня, у місто вступило польське військо. Осяйний зблиск звитяжного двадцятидення уступив місце двадцятирічному сумерку польської опресії.
Про Чортківську офензиву треба знати і пам’ятати. Ми не можемо, не маємо права оцінювати цю подію відмінно від учасника-патріота: «Це були дні, яких варто було дожити й які варто було пережити. Це були дні, коли збідований, перевтомлений стрілець, здавалося, ловив уже своєю побідною рукою велику, світляну Зірницю, що її виховала і злеліяла у своїх поривах душа Української Нації і за яку полягло й мало ще полягти безліч буйних голов» (С.Шухевич).
Чортківську офензиву відносимо до одного з найвищих злетів людського духу, неупокореного насильством народу. Такий стан дорівнює перемозі і назавжди залишається невтраченим здобутком. Чортківська офензива для жителів нашого міста – це своєрідна візитівка у підручнику із всесвітньої історії. Напрочуд вдало співвідносно до назви історичної події і міста, в якому живемо, висловилася Лідія Носикова, донька «організатора Чортківщини» у першій половині XX ст. Антона Горбачевського: «Чортків – це слава відомої Чортківської офензиви» («Чортківська Округа», Нью-Йорк. 1973 р.). Тож пам’ятний монумент Чортківській офензиві – чи не найперша ідейно-культурницька потреба в районі. Відсутність такого в незалежній Україні є безсумнівним недоліком в царині ідейно-патріотичного виховання.
Андрій БАЗАЛІНСЬКИЙ
2015 рік