Дев’яносто сім років тому, а саме 26 липня 1917 року, для мешканців Чорткова закінчилася Перша світова війна. Як свідчить історик М.Сцісляк, “В половині липня було зламано російський фронт під Тернополем, а 21-25 липня мешканці Чорткова були свідками відступу російських військ.
В ніч з 25-го на 26 липня тилові частини російського війська висадили у повітря залізничні та дорожні мости і понад Чортковом стояв вогонь від палаючих військових складів. Населення зазнало терору та безчинств частин донських козаків та черкесів, що відступали. Перед полуднем в околицях Чорткова відбувся останній бій росіян з наступаючими частинами австро-угорських та німецьких військ. А близько третьої пополудні до міста увійшли перші загони австрійських “гусарів смерті”.
З одного боку, три роки війни до невпізнання змінили карту Європи, перекроїли долі мільйонів людей та зв’язали вузли майбутніх протиріч та конфліктів, декотрі з яких даються взнаки і сьогодні. З іншого – події тієї війни ще не настільки далекі, аби цілком забути про них. Тому, як на мене, дивним виглядає той факт, що навіть роковини тієї війни залишаються не поміченими українськими ЗМІ та громадськістю.
Та пригадаймо цю не таку вже далеку історію: у серпні 1914 року Німеччина та Австро-Угорська імперія оголосили війну Росії. З перших днів війни територія Галичини та Буковини стала ареною жорстоких боїв – тут розгорнулася Галицька битва – до речі, одна з найбільших у Першій світовій війні, – яка зіштовхнула на 450-кілометровому фронті півтора мільйона солдатів. Тоді, восени 1914-го, ціною багатотисячних втрат та руйнувань краю російська армія окупувала Галичину: 12 серпня було взято Тернопіль, 15-го – Бучач, 22-го – Чортків, 3 вересня – Львів, а наприкінці вересня бої точилися вже у Карпатах.
Так сталося, що найзапекліші битви 1915-1916 років також пройшли саме через землі Галичини та Західного Поділля. Варто лише згадати криваве протистояння на карпатських перевалах, в ході Горлицької операції під Львовом, позиційної війни між Серетом, Стрипою і Дністром… За оцінками істориків, тут загинуло та було поранено більше 3-х мільйонів солдат, непоправних втрат зазнала історична та природна спадщина краю, було зруйновано сотні містечок та сіл.
У нашому місті тією війною були зруйновані десятки будівель, у тому числі палац і парк Садовських-Борковських на Старому Чорткові та адміністративна споруда староства. Іншим містам пощастило ще менше. Один з прикладів поруч з нами – унікальний в історико-архітектурному сенсі Язлівець, майже стовідсотково зруйнований російською артилерією у 1916 році і досі не відбудований…
Мільйони мирних мешканців зазнали жорстокостей військових окупаційних режимів, ув’язнення у концентраційних таборах, поневірянь, дискримінації, голоду та епідемій… Якщо пригадати Л.Толстого, будь- яка війна – то (мовою оригіналу) “противное человеческому разуму и всей человеческой природе событие. Миллионы людей совершали друг против друга такое бесчисленное количество злодеяний, …которого в целые века не соберет летопись всех судов мира и на которые люди, совершающие их, не смотрели, как на преступления”.
А для українців та війна була особливо трагічною ще й тому, що галичани і наддніпрянці змушені були протистояти одні одним у арміях ворогуючих імперій. З українських губерній до російської армії було мобілізовано 4 мільйони солдатів, 300 тисяч українців служили у цісарському війську, з них біля 3-х тисяч – у легіоні Українських Січових Стрільців. Досить часто доля зіштовхувала у безсенсово жорстокому протистоянні стрілецькі сотні і російські полки, сформовані з наддніпрянських та кубанських українців. Саме так – на взаємне винищення – билися українці з українцями за карпатську вершину Маківка та на схилах Лисоні поблизу Бережан.
До честі галицьких українців варто зазначити, що протягом 97 літ пам’ять про загиблих січових стрільців загалом збережено: майже скрізь у Західній Україні віднайдено та відтворено стрілецькі цвинтарі, з’являється чимало мемуарних публікацій, передаються від покоління до покоління стрілецькі пісні та оповідання.
Гідним наслідування є шанобливе – справді християнське та цивілізоване – ставлення до давніх військових поховань австрійської та німецької громадськості. Аби повчитися цьому, варто відвідати військовий цвинтар на околиці буковинського села Звенячин по правому березі Дністра – на горі, що височить над історичним заліщицьким мостом. Тут поховано біля 12 тисяч вояків цісарського війська – а серед них були австрійці, чехи, словаки, угорці, українці, поляки, євреї, серби, хорвати, словенці. Імена більшості з них збережено, цвинтар досі постійно доглядається дбайливою рукою… Врешті-решт впорядковано пам’ятник польським легіонерам у Чорткові.
Але ви марно будете шукати поховання тих багатьох сотень тисяч солдат різних національностей, “від молдаванина до фінна”, що загинули на придністровських пагорбах та на верхах Карпат – “за Веру, Царя и Отечество”. Про збереження їхньої пам’яті особливо не дбали в минулому ані польська, ані радянська влада, ані осередки “Меморіалу”. Як видно, цілком байдуже до них і сучасній владі в Росїї та в Україні. В результаті російські військові цвинтарі часів Першої світової у нашому краї втрачено майже повсюдно. Тут варто згадати, що ще у 60-70-ті роки минулого століття великий військовий цвинтар часів Першої світової існував і у Чорткові. Міські старожили розповідають про кількадесят тисяч похованих – в основному солдатів російського війська, серед яких, мабуть, було чимало й українців. Як відомо, протягом 1915-1916 років у нашому краї тривали важкі позиційні бої між Стрипою та Серетом, у 1916-му звідси розгортався до Дністра знаменитий Брусилівський прорив. Російські військові шпиталі було розгорнуто у кількох адміністративних будинках Чорткова – саме сюди звозили важкопоранених і багато з них навічно залишилися тут – у глухому безіменному забутті…
Минає дев’яносто сім років. Усього лиш дев’яносто сім. І вже ніхто не згадує їх у панахидах, ніхто не намагається позначити місце їхнього вічного спочинку. Сьогодні, ясна річ, не відновити поруганих прав цих людей. Крім одного – права бути згаданими “незлим тихим словом”.
Олександр СТЕПАНЕНКО