Дев’яносто сім років тому, а саме 26 липня 1917 року, для мешканців Чорткова закінчилася Перша світова війна. Як свідчить історик М.Сцісляк, “В половині липня було зламано росій­ський фронт під Тернополем, а 21-25 липня мешканці Чорткова були свід­ками відступу російських військ.

В ніч з 25-го на 26 липня тилові частини російсь­кого війська висадили у повітря заліз­ничні та дорожні мости і понад Чортковом стояв вогонь від палаючих військових складів. Населення зазнало терору та безчинств частин дон­ських козаків та черкесів, що від­ступали. Перед полуднем в око­лицях Чорткова відбувся останній бій росіян з наступаючими час­тинами австро-угорських та німецьких військ. А близько тре­тьої пополудні до міста увійшли перші загони австрійських “гуса­рів смерті”.
З одного боку, три роки війни до невпізнання змінили карту Європи, перекроїли долі мільйо­нів людей та зв’язали вузли майбутніх протиріч та конфліктів, декотрі з яких даються взнаки і сьогодні. З іншого – події тієї вій­ни ще не настільки далекі, аби цілком забути про них. Тому, як на мене, дивним виглядає той факт, що навіть роковини тієї війни залишаються не поміченими українськими ЗМІ та громадськістю.
Та пригадаймо цю не таку вже да­леку історію: у серпні 1914 року Ні­меччина та Австро-Угорська імперія оголосили війну Росії. З перших днів війни територія Галичини та Буковини стала ареною жорстоких боїв – тут розгорнулася Галицька битва – до речі, одна з найбільших у Першій світовій війні, – яка зіштовхнула на 450-кілометровому фронті півтора мільйона солдатів. Тоді, восени 1914-го, ціною багатотисячних втрат та руйнувань краю російська армія окупувала Галичину: 12 серпня було взято Тернопіль, 15-го –  Бучач, 22-го – Чортків, 3 вересня – Львів, а наприкінці вересня бої точилися вже у Карпатах.
Так сталося, що найзапекліші битви 1915-1916 років також пройшли саме через землі Галичини та Західного Поділля. Варто лише згадати криваве протистояння на карпатських перева­лах, в ході Горлицької операції під Львовом, позиційної війни між Сере­том, Стрипою і Дністром… За оцінками істориків, тут загинуло та було по­ранено більше 3-х мільйонів солдат, непоправних втрат зазнала історична та природна спадщина краю, було зруйновано сотні містечок та сіл.
У нашому місті тією війною були зруйновані десятки будівель, у тому числі палац і парк Садовських-Борковських на Старому Чорткові та адміністративна споруда староства. Іншим містам пощастило ще мен­ше. Один з прикладів поруч з нами – унікальний в історико-архітектурному сенсі Язлівець, майже стовід­сотково зруйнований російською артилерією у 1916 році і досі не відбудований…
Мільйони мирних мешканців заз­нали жорстокостей військових окупаційних режимів, ув’язнення у кон­центраційних таборах, поневірянь, дискримінації, голоду та епідемій… Якщо пригадати Л.Толстого, будь- яка війна – то (мовою оригіналу) “противное человеческому разуму и всей человеческой природе событие. Миллионы людей совер­шали друг против друга такое бес­численное количество злодеяний, …которого в целые века не соберет летопись всех судов мира и на которые люди, совершающие их, не смотрели, как на преступления”.
А для українців та війна була особливо трагічною ще й тому, що галичани і наддніпрянці змушені були протистояти одні одним у арміях ворогуючих імперій. З ук­раїнських губерній до російської армії було мобілізовано 4 мільйони солдатів, 300 тисяч українців служи­ли у цісарському війську, з них біля 3-х тисяч – у легіоні Українських Січових Стрільців. Досить часто доля зіштовхувала у безсенсово жорс­токому протистоянні стрілецькі сотні і російські полки, сформовані з над­дніпрянських та кубанських україн­ців. Саме так – на взаємне винище­ння – билися українці з українцями за карпатську вершину Маківка та на схилах Лисоні поблизу Бережан.
До честі галицьких українців варто зазначити, що протягом 97 літ пам’ять про загиблих січових стрільців за­галом збережено: майже скрізь у Західній Україні віднайдено та відтво­рено стрілецькі цвинтарі, з’являється чимало мемуарних публікацій, пере­даються від покоління до покоління стрілецькі пісні та оповідання.
Гідним наслідування є шанобливе –   справді християнське та цивілі­зоване – ставлення до давніх війсь­кових поховань австрійської та німе­цької громадськості. Аби повчитися цьому, варто відвідати військовий цвинтар на околиці буковинського села Звенячин по правому березі Дністра – на горі, що височить над історичним заліщицьким мостом. Тут поховано біля 12 тисяч вояків ціса­рського війська – а серед них були австрійці, чехи, словаки, угорці, ук­раїнці, поляки, євреї, серби, хор­вати, словенці. Імена більшості з них збережено, цвинтар досі постій­но доглядається дбайливою рукою… Врешті-решт впорядковано пам’ятник поль­ським легіонерам у Чорткові.
Але ви марно будете шукати поховання тих багатьох сотень тисяч солдат різних національно­стей, “від молдаванина до фінна”, що загинули на придністровських пагорбах та на верхах Карпат – “за Веру, Царя и Отечество”. Про збе­реження їхньої пам’яті особливо не дбали в минулому ані польська, ані радянська влада, ані осередки “Меморіалу”. Як видно, цілком бай­дуже до них і сучасній владі в Росїї та в Україні. В результаті російські вій­ськові цвинтарі часів Першої світової у нашому краї втрачено майже повсюдно. Тут варто згадати, що ще у 60-70-ті роки минулого століття ве­ликий військовий цвинтар часів Пер­шої світової існував і у Чорткові. Міські старожили розповідають про кілька­десят тисяч похованих – в основному солдатів російського війська, серед яких, мабуть, було чимало й українців. Як відомо, протягом 1915-1916 років у нашому краї тривали важкі позиційні бої між Стрипою та Серетом, у 1916-му звідси розгортався до Дністра знаменитий Брусилівський прорив. Російські військові шпиталі було роз­горнуто у кількох адміністративних будинках Чорткова – саме сюди звозили важкопоранених і багато з них навічно залишилися тут – у глухому безіменному забутті…
Минає дев’яносто сім років. Усього лиш дев’яносто сім. І вже ніхто не згадує їх у панахидах, ніхто не намагається позначити місце їхнього вічного спо­чинку. Сьогодні, ясна річ, не відно­вити поруганих прав цих людей. Крім одного – права бути згаданими “нез­лим тихим словом”.

Олександр СТЕПАНЕНКО