В Чорткові життя не стоїть на місці. Важко всім – окрім хіба що мільйонерів, які нажили собі капітали з бідного народу. Кожен живе так, як може. Молодь зводить свої власні гніздечка: одні живуть у родичів, інші наймають чуже помешкання, яке обходиться надто дорого. Нерідко саме через це чимало молодих сімей, у котрих немає згоди, розривають спільні узи свого життя…
Усе це – свідчення сумної долі нашого стражденного народу. Незгода направду руйнує наш край. Пригадую випадок, коли якось проходив вулицею Й.Сліпого, повз дитсадок №3, мене побачила онучка (група якраз гуляла надворі) і підбігла до огорожі разом зі своєю подружкою.
Та маленька дівчинка показала ручкою на якогось молодого чоловіка, що байдуже проходив мимо. Виявилось, то – батько дівчинки, точніше, колишній батько, бо вже завів нову сім’ю. На донечку він навіть не глянув. Боже, до чого ми котимось?!
Давно відійшли в минуле ті часи, коли згода була між народом. Важкі часи після панщини, та між людьми жила Божа благодать. Священик залишався для всіх тим першим порадником, до кого зверталися з усіма проблемами та незгодами. Жили бідно, в старих хатах, тяжко працювали. Робили скромні весілля і молодь йшла заміж чи одружувалась не по любові, а родичі єднали своїх дітей заради поля, землі, без якої не було життя. Не співали «Гірко!», бо від сліз і так їм було гірко, а співали «барвінок зелененький, а вельон тоненький, кому ти присягала, той буде твій миленький». Тоді ніхто не знав, що то таке – розлучення. Церковний шлюб був святим – так жили, народжували дітей (у кожній родині їх було багато).
До 1939 року жилося якось безтурботно, то були для нас, дітей, направду золоті часи – ніхто не знав, що таке війна, страх, голод. У школі вчили релігії, діти були слухняні. Та восени прийшли «освободітєлі» і все змінилося. Мене з третьої кляси повернули до другої, бо вже у школі була інша програма. Почалися нові порядки – замість священика читали про піонерів (це був кінець 1939-го – липень 1941- го). Коли знову змінилася влада, до школи заходив священик, ми щонеділі йшли до школи, а так звідтіля парами – до церкви. І хоч на сході йшла запекла війна, у селах знову почалися злодійства, грабунки заможніших людей, з яких брали великі контигенти, податки. І так – до березня 1944-го, коли знову до нас прийшли визволителі і показали нам свою владу. Пригадую поголовні арешти, тюрми переповнені, селян вивозили на Сибір. Так минала наша молодість – у різних незгодах, доки непомітно підійшла старість. Багато свідків тих часів відійшли в інший світ, так і не дочекавшись гараздів. Жити дуже важко, коли в державі немає згоди…
Роман КРИЖАНІВСЬКИЙ