Постійно з екранів телевізорів, у журналах і газетах різної ваги, стилю та направленості нам доводиться чути і читати про шляхи розвитку зеленого, історико-краєзнавчого, культурного чи ще там якогось туризму в усіх, без винятку, регіонах України, що аж голова пухне.
Звісно, що, крім розмов чи пустопорожньої балаканини, ніяк той віз не зрушиться з місця. Та й як він може зрушитися, коли дороги в Україні загалом, а на Чортківщині зокрема, препогані, готельний і туристичний бізнес розвинений дуже слабо, а на наших теренах він прибрав хіба що карикатурних рис, необхідної краєзнавчої літератури обмаль..
Якщо говорити про Чортківську владу, то вона питанням туризму узагалі ніколи всерйоз не займалася. Як не дивно, а ми маємо чим похвалитися і що показати туристам. На Чортківщині, наприклад, у цьому списку тісняться церкви, костели, синагоги, фортеці (Чортків-Ягільниця), природні заказники, карстові печери…
Але ще заважає розвивати цю прибуткову галузь на чортківських теренах і наше «галицько-патріотичне» жлобство, обов’язково вив’язане у вишиванку, ну, себто, дулю крутити перед носом громадам, які мають інше етнічне чи національне коріння, нахвалятися один перед одним своєю українcькістю, але для цього нічого не робити, лише плескати своїми язиками, як лопатами. Пам’ятаю, коли поляки кілька років тому урочисто відкривали на центральному кладовищі пантеон слави своїм героям, то «смороду» серед місцевого люду було більше, ніж треба: «Ми «обскакаємо» поляків, над своїми героями спорудимо цілий меморіальний комплекс…». Але до цього часу над розбитими гробівницями січового стрілецтва людська уява намалювала лише на папері красиву картинку – ескіз чи проект. Століттями у Чорткові жили отці-домініканці: нині костел св. Станіслава – візитівка нашого міста, а поряд був і їхній монастир. Тут, у цьому приміщині монастиря, енкаведисти постріляли кількох монахів, яких Церква проголосила святими мучениками, потім у монастирському приміщенні була швейна фабрика, а тепер, замість того, щоб віддати його польським монахам, тут знаходиться розважальний заклад. Чортків і так тими розважальними закладами переповнений, він вже навіть збився з рахунку скільки їх є у надсеретовому містечку. Захотіли євреї сторити у лікарняному саду, де раніше був їх цвинтар, пантеон/каплицю своїх героїв чи відремонтувати синагогу, то галас здійнявся несусвітній. Як то так євреї будуть «заправляти»життям нашого міста? Ми – господарі на своїй землі! Наразі таких прикладів можна навести безмір. Ми вміємо плюндрувати могили своїх і чужих героїв, мучеників, одновірців і чужовірців. Ми – нація руйнівників, а не будівничих. Сумно, але факт. Можливо молоде покоління, яким не перекапустила голови більшовицька система урядування, буде сповідувати інші моральні цінності. Хочеться у це щиро вірити.
Віз, мені так здається, зрушився би з місця, якби у законодавстві України було прописане золоте правило: «Громада має право гнати дурнів з роботи, незважаючи на їхню партійну приналежність чи національне походження».
Володимир Погорецький.