Районний військовий комісар Леонід Підручний – не тільки бойовий офіцер, а й потомственний військовий, із ратної династії. Кадровим військовим були і його батько, й обидва брати. Нині продовжує займатися військовою справою син…
Абетка мужності від Підручного
Районний військовий комісар Леонід Підручний – не тільки бойовий офіцер, а й потомственний військовий, із ратної династії. Кадровим військовим були і його батько, й обидва брати. Нині продовжує займатися військовою справою син – випускник Хмельницької академії прикордонних військ. До слова, Леонід Рішардович, як кажуть, з розряду не лише фанатів, а й демократів-простолюдинів, бо його син (звісно, не без «сприяння» батька) відслужив строкову військову службу до того, як вступив до академії. Подібних аналогів у наш час годі й знайти.
Леонід Рішардович родом із Заводського, колишніх Липників. Районним військовим комісаром восьмий рік. До того 2 роки був начальником ІІ відділення РВК. Коли погортати життєві сторінки назад, до Чортківського була служба в Заліщицькому, Мостиському, Самбірському військкоматах – цей вид служби у біографії п. Підручного від 1995 року.
Він – один з небагатьох військкомів з розряду бойових офіцерів. Те бойове минуле зосередилось в пам’яті виокремленою сторінкою із позначкою “Афган”. Згадує:
– Мій вертоліт МІ-8МТ був останнім, який полишив Кундуз – наше військове формування було виведено в Білорусію. Йшов 1988 рік…
До Афганістану лейтенант Підручний потрапив із Забайкалля. Служив у місті Нерчинську, яке назавжди запам’яталося чистотою й витонченою простотою Сибірського краю. Закінчив Ломоносовське авіаційне училище під Ленінградом, де, каже, готували кадри виключно для служби в Афганістані – 80 відсотків його випускників перейшло через ту війну. Потім – перенавчання у Ташкенті терміном в один місяць і – афганська земля, військова база у Кундузі, де знаходився медсанбат. На рахунку офіцера Підручного – 60 бойових вильотів, в загальному, каже, налітав 100-120 годин.
– Польоти в основному були вночі, – згадує. – Тоді вже запустили в хід американські ракети “стінгер”. Вивозив поранених – мій вертоліт був транспортним, ще два служили бойовим прикриттям. Доводилося возити і “вантаж-200” – труни із загиблими…
Леонід Рішардович пригадує, що відсотків 40-50 поміж їх військового підрозділу так званого “обмеженого контингенту радянських військ” в Афгані були українці – в оcновному представники східного регіону, з Донецької, Луганської областей. Із “західняків” там і на той час трапився тільки він. До певної міри пощастило: не був ні поранений, ні контужений. Це головне. Пощастило і в іншому: авіація завжди була і є елітою Збройних сил – і озброєння краще, і пайок. Вже тоді там, в Афгані, використовувались сучасні військові розробки, авіатори мали бронежилети…
Жодного героїзму у афганській сторінці своєї біографії підполковник Підручний нині не вбачає, каже, виконував обов’язок – от і все. Більше того, не приховує, що попросився в Афган, аби сім’я там, у Забайкаллі, отримала квартиру – на той час вже мав дружину й сина. А ось в незалежній Україні так до квартири й не дослужився – житло доводилося винаймати.
Афганський біль зостався в душі, вочевидь, назавжди. Пізнав втрату двох бойових друзів. Один з них, Андрій Слушаєв, родом з Прибалтики, дуже хотів вчитися у військовій академії, сам напросився в Афган, аби згодом полегшити вступ, – і загинув.
– Позалишалися бойові друзі, з якими нині листуємося через Інтернет. Багато моїх тепер вже й на пенсії, – мовить 47-річний полковник.
Усіляко намагається підтримати Леонід Рішардович вже згаданого сина Вадима та доньку Ольгу, яка надзвичайно залюблена у фортепіано. Проте колись вона, як і брат, подумувала над вступом до військової академії. Хоча, як зазначає пан полковник, вступити до того вузу ще й як нелегко – Вадим вступав туди двічі.
Коли заходить мова про світ захоплень, військком зізнається, що він – затятий рибалка. Недарма в його робочому кабінеті – ошатний акваріум. Хоча господар кабінету резюмує, що рибок в неволі він не любить, а акваріум, скоріше за все, – для заспокоєння нервів. Полюбляє порибалити на Скородинській ГЕС, на Сереті чи Дністрі. Ставкам перевагу не віддає. Не захоплюється полюванням – каже, мабуть, через те, що вже доволі настрілявся за своє життя. Пригадує “в тему”, як незадовго після повернення з Афгану по дорозі з дружиною до кінотеатру раптово впав, було, від звуку “вибуху” вихлопних газів сусіднього авто – так відреагувала його перевантажена пострілами, вибухами гранат свідомість.
А ще захоплюється грибами, любить хорошу компанію, дотепи, жарти, має багато друзів, і по службі теж.
Ось такий він – надзвичайно простий, відкритий і абсолютно не суворий райвійськком. Людина з бойовим минулим. Зі своєю абеткою мужності.
Анна БЛАЖЕНКО.