Червоніли вишні, відцвітали півонії, до неба, розпустивши голубі пелюстки, тягнулись мальви. Літо 45-го було тепле і сонячне. Але українські орлиці, що сиділи за гратами Чортківської тюрми не бачили цього, не чули пташиної пісні, а сині блавати у житі хіба що снились їм…

Невільниці

Червоніли вишні, відцвітали півонії, до неба, розпустивши голубі пелюстки, тягнулись мальви. Літо 45-го було тепле і сонячне. Але українські орлиці, що сиділи за гратами Чортківської тюрми не бачили цього, не чули пташиної пісні, а сині блавати у житі хіба що снились їм.
Їх було понад тридцять, 18—19-річних невільниць, які допомагали повстанцям у боротьбі проти сталінської сваволі. Серед них Стефа Паньків з Пробіжни, Стефанія Ляховпч з Ягільниці, Ганна Шпак з Товстенького, Ярослава Деркач з Борщівського району, а також закарпатці, волинянки, прізвища яких невідомі:
Тортури, знущання, насмішки, приниження доводилось переносити молодим українським страдальницям, Стефу Паньків і її подругу завели у вузький коридор і наказали помити. В кінці коридору було дві сходинки і зачинені двері. Миючи сходинку, дівчата побачили, як просочувалась кров. Відчинили кімнату і завмерли: там була велика кількість трупів. Кімната ця називалась розстрільною. Наступного дня трупи повиносили, а дівчат знову привели змити кров, сліди тяжких злочинів НКВС.
На початку сорок шостого року дівчат засудили і вивезли в табори. Ганну Шпак не судили, від тортур вона була понівечена і збожеволіла. Такою привезли її додому. Мати, побачивши глибокі рани по всьому тілу, струпи від розпеченого заліза, на руках, що аж видно було кістки, заголосила. Та нічого не вдієш. Оскільки Ганна не володіла руками, матері довелось маленькою ложечкою годувати доньку. Змащувала рани олією, змочувала настоєм з трав і дівчина видужала. Однак душевно хворою залишилась по нинішній день. А після смерті матері — ще й одинокою. Завжди з опущеною головою ходить вона від хати до хати, наче відвідує своїх односельців. Зупиняється, коли її обзивають бандерівкою. «Так їй треба», — доносились до неї чутки. Зараз змовкли, ніби порозумнішали. Але Ганна, почувши слово «бандерівка», якоюсь веселішою ставала. Йшла за тими, хто так казав, і хотіла почути ще. Це слово для неї було неначе ліки. Очевидно, мала від нього насолоду.
Живе ця жіночка в старенькій глиняній хаті, покритій соломою. Половина її уже розвалилась. І ніхто її не знає, ніхто не задумається над її нещасною долею, бо очевидно немає ще того, за що все життя страждала Ганна Шпак, як і багато інших таких же. Хіба що синьо-жовті прапори майорять та тризуб Володимирівський ніби заспокоює: потерпіть ще і ваше життя поліпшиться…

Зіновій Мамчур
1994 р.