Листи додому часто писав, по два рази на тиждень. І усі однакові, як під копірку, щоб мама не хвилювалась. Відписує: та знаю я, як там тобі добре… Мамів хіба обдуриш?
Сумні миті життя
– А як їм бути веселими, – згадує Францен В’ячеслав Миколайович. – Лише тоді веселіше стало, як на дембель ішли. А так нічого доброго, кругом же війна була, серед своїх – дідівщина страшна. Жодних хороших спогадів.
Кушка – 3 км від Афгану, найпівденніша точка СРСР. 5 місяців був там в розвідбаті, потім нас кинули на перевал-базу в Курагунді, що теж за 3 км від кордону, але вже зі сторони Афгану. Місяць був там. Потім, оскільки я служив у десантній бригаді, нас командирували в десантну частину в провінцію Шиндан. То ми вже там стояли. Супроводжували колони з пальним, сухогрузами, прикри-вали їх. Багато моїх, тих, що служив з ними, загинуло. За мене – 7 чоловік, а в бригаді нас було 56. Вони сидять в чагарниках, так званих «зеленках» і поливають вогнем. Так добре маскуються, що ніколи б не подумав, що там хтось є. От і гинули хлопці.
Ходили ми на каравани – перехоплювали афганців, які зі сторони Пакистану, Ірану переправляли зброю. Ми їх вистежували і ліквідовували, в полон нікого не брали.
Одного разу попали ми на мінне поле. Мій товариш пішов трохи вперед. А афганці розкидали біля доріг, на узбіччі якісь коробки, в яких, як правило, закладали міни. Навіть можна було купити ручку чи годинника красивого, які потім вибухали. Я не встиг попередити: біля машини стій – він молодий був, на півроку пізніше від мене прийшов – він йшов по обочині, коробка лежала, він і пнув її ногою. Ноги йому, бідоласі, повідривало і мене, що стояв метрів зо 5, зачепило, в госпіталі півтора місяця відлежав. А товариш загинув, кров’ю зійшов.
Я от думаю: і чого ми туди пішли? Вони ж захищають свою землю, вони – народ, який на тій землі живе. Вдень це звичайні люди, мирні жителі, можуть тобі і хліба дати, і барана зарізати, шашлик зробити, а вночі беруть автомат і йдуть у тебе стріляти. Могли у спину вистрелити. В обличчя до тебе сміється, а потім… Треба сказати, що вони дуже непогано зброєю володіють і фізично підготовлені добре, по скалистих горах бігали набагато краще, ніж ми. Там навіть дітей автоматом чи гранатою не залякаєш, вони самі з років 12-15 з автоматами ходять. Шустрі дуже малі, звикли до війни.
Листи додому часто писав, по два рази на тиждень. І усі однакові, як під копірку, щоб мама не хвилювалась. Відписує: та знаю я, як там тобі добре… Мамів хіба обдуриш?
І справді, мамине серце кров“ю обливається, коли в дитини пальчик болить, а тут…
Оксана Свистун.