Видатна українська письменниця Ірина Вільде (Полотнюк Дарина Дмитрівна), авторка відомої епопеї «Сестри Річинські», народилася 5 травня 1907 року у Чернівцях. Згодом жила і творила у Львові, де й померла і була похована 30 жовтня 1982 року. Вона була членом Спілки письменників України з 1940 року, у 1965 році стала лауреатом Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шевченка. Відомо, що Ірина Вільде була донькою видатного, українського письменника Дмитра Макогона.
Мені судилося зустрітися і розмовляти з нею, аж три рази, і це закарбувалося в моїй пам’яті. Перший раз – у жовтні 1964 року, другий – у березні 1967-го, і третій в квітні 1967-го.
У цей час я був студентом історичного факультету Львівського державного університету ім. І. Франка і жив у Львові на квартирі по вул. Канівській в родині Мирослави Бонк, яка до того часу працювала в місті Чорткові і була приятелькою моєї мами Емілії Легкої. М. Бонк, хоч не мала вищої освіти і навіть середньої, але багато читала художньої літератури, цікавилась різними науками і мала багато знайомих серед тогочасної львівської наукової та творчої інтелігенції. Ці люди її високо цінили і глибоко поважали. Серед її знайомих були такі видатні особистості як, наприклад, вчений – мовознавець, професор ЛДУ, Петро Коструба; професор Львівського політехнічного інституту Олександр Шегельдин і його брат, професор Львівського медінституту, Юрій Іванович; письменниці Ірини Вільде та інші.
З цими та подібними до них людьми пані М. Бонк мала досить тісні контакти. Не раз ці люди бували у неї вдома, в тому числі й Ірина Вільде.
Досить добре запам’яталася мені моя перша зустріч з письменницею, яка завжди цікавилася долею молодих людей. Пригадую, я тоді готувався до екзамену з історії курсу Південних і Західних Слов’ян, який мав приймати у нас професор Дмитро Похилевич. Сидів я на лавці під яблунею на подвір’ї біля будинку своєї господині й готувався до екзамену. Несподівано почув легкі кроки та жіночі голоси. Повернувши голову, побачив свою господиню пані Мирославу і разом з нею приємну жінку років 50-ти, яка досить голосно розмовляла, розповідаючи своїй супутниці, очевидно щось веселе, бо обидві вони досить голосно сміялись. Побачивши мене, жінки перестали розмовляти, але усмішка не сходила довго з їхніх облич. Побачивши звернений на мене погляд, своєї співрозмовниці, пані Мирослава зробила жест рукою, показуючи в мій бік:
– Ось, власне, наш чортківський студент – історик Яромир, про якого я вже вам говорила, пам’ятаєте? – сказала пані Мирослава. – А це наша шановна письменниця Ірина Вільде, Ярчику, – продовжувала вона, звертаючись вже до мене. Почувши це, я відразу схопився з місця і майже по військовому вистручився й рвучко підійшов до пані І. Вільде. Я простягнув для вітання їй руку, поцілував і став як заворожений.
– Знаю, знаю ваш прекрасний край, Чортківщину. Не раз перебувала там, не тільки проїздом до Чернівець, але й була навіть в деяких селах, що біля Чорткова, у Білобожниці та Білій, де жили родичі мого чоловіка. Побувала я і в Чорткові на ярмарці, але ще малою дитиною, маючи приблизно сім або вісім років, що відбувався там під час свята Верховних Апостолів Петра і Павла, зі своїм покійним батьком, письменником Дмитром Макогоном, – сказала Ірина Вільде.
Потім наша розмова продовжувалася вже в кімнаті, за горнятком чаю. Я був дуже вдячний пані Мирославі за те, що познайомила мене з нашою видатною письменницею. Мені було дуже приємно, що на той час я вже прочитав окремі з творів пані Ірини, зокрема її знаменитий роман життя довоєнної галицької інтелігенції “Сестри Річинські”. І коли я сказав їй про це, вона була приємно вражена. Почувши від мене в процесі розмови моє ставлення до деяких героїв її роману, вона дуже зраділа від почутого і почала розпитувати мене, з якої я родини. Звичайно, я мав про що сказати і розповісти, але на той час, в історичних умовах, в яких ми тоді жили (був період зміни РСРС партійної верхівки – було поставлено Л. І. Брежнєва на місце М.С. Хрущова), я не був готовий до такої розмови, і не все розповів про свою сім’ю. Будучи глибоким психологом і великим знавцем людської душі, Ірина Вільде зрозуміла це. І що я не помилився в цьому, стало мені відомо через декілька днів, від пані Мирослави, яка про мене і нашу патріотичну родину знала абсолютно все. Я зрозумів, ще багато з того, що вважала за потрібне, вона розповіла письменниці про нас, глибоко поважаючи і шануючи, як мою родину, так і письменниці. Очевидно, це було викликано тим, що І. Вільде чомусь проявила досить широку зацікавленість нами, сказавши пані Бонк, що щось не договорено, із зрозумілих для неї причин, не повністю довіряючи їй.
Була глибоко вражена письменниця тим, що почула від мене ще й таке… Що дідусь мій, Іван Головінський, був близько знайомий з нашим великим письменником Іваном Яковичем Франком. Вона настільки зацікавилась цим, що попросила мене написати про це і більш детально, оскільки пожаліла мене, що на розмову нашу пішло майже три години, а в мене післязавтра мав бути екзамен…
Друга моя зустріч з нею відбулась навесні, у березні 1967-го року. Ця зустріч була також досить вражаючою і пам’ятною. На жаль, на той час життя моє круто змінилося. Я вперше зустрівся з жорстокою життєвою реальністю, а плани мої студентські, почали швидко ламатися. Страшна, підступна, несподівана хвороба моєї матері змусила мене перевестися із стаціонарного навчання на заочне, щоб не тільки заробити собі і сім’ї на шматок хліба, але й ще на лікування матері. Саме в цей час я приїжджав у Львів на весняну сесію. І зовсім несподівано, на кафедрі історії стародавнього світу (у завідую кафедри), професора Івана Віцьківського я знову зустрівся з Іриною Вільде. Як виявилося, вона була частим гостем університету. Мала багато знайомих серед викладачів різних факультетів в тому числі, й історичного. Не раз відвідувала кафедри історично факультету.
Була знайома з багатьма його викладачами. Серед них був і професор І. Віцьківський – великий шанувальник творів І. Вільде. Тут на кафедрі, вона мене перша впізнала і почала зі мною розмову. Вірніше, не почала, а як вона висловилась, продовжувала нашу, розмову у 1964- му році. І незважаючи на те, що так само як і тоді, час як і в неї, так і в мене, був досить обмежений, ми проговорили знову більше 2-х годин спочатку на кафедрі, потім в університетському коридорі, і на кінець в парку ім. І. Франка, що навпроти університету.
Пані Ірина висловила великий жаль з того, що мені довелося стати студентом – заочником, ставши вчителем однієї із шкіл міста Копичинців, що на Тернопільщині. Йшла мова й про причину цього, тобто про хворобу матері. У розмові були порушені й інші мої життєві проблеми. Розповіла й вона про своє наболіле, зокрема й про проблеми із сином і тощо.
Нарешті 3-я і разом з тим моя остання зустріч з письменницею відбулася у квітні 1967 року, і звичайно, також у Львові. На той час я забирав матеріали до своєї дипломної роботи і користуючись тим, що були в школі весняні канікули, я відпросився в директора і подався до Львова. Не знав тоді я, що під час цієї поїздки доведеться мені бути на похороні мого незабутнього і дорогого для мене професора Івана Крип’якевича. Так, судилося мені тоді вже не бачити його живого, не розмовляти з ним. Саме там я знову побачив п. Ірину Вільде, і вже останній раз. Звичайно, це також була зустріч, я бачив її, а вона мене. Але ми майже не розмовляли. Адже, під час похорону не було на це умов. Побачивши її в гурті кількох людей, я підійшов ближче, зупинився і чекав до тих пір, поки не зустрівся з нею поглядом. Вона впізнала мене. Дуже уважно подивилася. Я привітався з нею тільки кивком голови, зрозумівши, що підходити до неї в той час не личить. Але вона покликала мене до гурту, представила своїм знайомим, обличчя одного з них видалося мені знайомим, але я ніяк не міг пригадати собі, хто ця людина, а дізнався про це вже після похорону.
І так підійшовши до письменниці ближче, ми кількома словами обмінялись про покійного, і я відійшов знову до людини, з якою прийшов сюди. А був тоді зі мною на похороні син пані Мирослави Бонк лікар-стоматолог Роман Бонк, який власне й потім сказав мені, що та людина, обличчя якої було для мене ніби знайомим, був наш славнозвісний письменник, який приїхав з Києва на похорон І. Крип’яневича, Олесь Гончар. Я звичайно не раз бачив його обличчя на фотознімках, але пригадати собі на той час не міг. Що ж до Р.Бонка, то він не раз бачив Олеся Гончара у Львові, відвідуючи різні літературні та культурно-масові, як тоді говорили, заходи, на які досить часто приїжджав у Львів Олесь Гончар.
Так, що як бачимо, під час останньої моєї зустрічі з письменницею Іриною Вільде, судилося мені побачити ще й Олеся Гончара.
Яромир Чорпіта.
Заслужений працівник культури України,
директор Чортківського краєзнавчого музею.