Скільки не пишемо у засобах масової інформації про різного роду проблеми, а віз і нині там. Навіть за ра­дянської влади ціна гострого слова мала не­абияку вартість – цінувалась високо. Якщо в га­зеті з’являлась, бодай, коротка замітка про без­діяльність чи порушення спокою якоюсь осо­бою, то останній явно би не поздоровилось. А в наш недолугий час пиши про що хочеш, навіть ґвалтом кричи, критика залишається поза увагою суспільства. Горить сміттєзвалище, не працюють ліфти, розграбовуються городища, перекопуються підземні ходи – проблема чи суцвіття проблем залишаються непоміченими загАлом чортківчан.

Подейкують злі язики, що в Швайківцях, наприклад, за безцінь продали якомусь підприємцю приміщення сільської школи, де вчився священномученик, настоятель Дрогобицького монастиря, ієромонах Віталій Байрак (1907-1946), уродженець села, якого замордували енкаведисти. Хоч при добрій організації роботи та волі керівників села у цьому приміщенні міг би розташуватись музей Віталія Байрака. Але це тема окремої розмови, бо в Швайківцях є багато культурних та істо­ричних пам’яток, які ще чекають на потік туристів з цілої України та з-за кордону. За панської Польщі, аби відкрити українські читальні і школи у селах Західної України, селяни викраювали із сімейного бюджету останні гроші, бо дуже хотіли, щоб їх діти зростали грамотними, інтелігентними та порядними людьми, мали добру освіту і виховання. А сьогодні, аж страх подумати, дехто із метикуватих чухраїнців-шахраїв нагріває собі руки на розбазарюванні архітектурних та історичних приміщень.

Ми чомусь так влаштовані, що дальше свого носа не бачимо. В Чорткові один підприємець кілька років тому розкопав вхід у підземелля замку і все йому зійшло з рук – робіт­ники, наче в рот води набрали, інспектор із су­сіднього району якихось порушень у діях під­приємця не виявив. Складається враження, що нікому із мешканців Чорткова не болить серце за світле чи сонячне майбутнє свого міста. До речі, замок у Чорткові, порівняно з іншими фор­течними спорудами в інших містах, ще добре збережений, та й історія його вельми багата та велична. Такої точки зору притримується і кан­дидат історичних наук, науковий співробітник відділу археології інституту українознавства ім.І.Крип’якевича НАН України Микола Бандрівський, який, коли проводив археологічні розкопки в с. Швайківці, побував на території Чортківського замку. За його словами, Долішньовигнанська фортеця на 70 відсотків збережена, але її потрібно досліджувати і відновлювати. Так в чому справа, що розмови про відбудову замку залишаються тільки розмовами? Хіба ми не пат­ріоти своєї вітцівщини? Хіба ми не можемо чи не вміємо прорахувати всіх вигод від розвитку туризму на Чортківщині? Зрозуміло, що скептики відразу поставлять питання: «А де взяти гроші?». Відповідь напрошується сама по собі: «Стукати у кабінети високих достойників». Або ще краще, “шапку по колу пускати” і за ці кошти відбудувати замок. Страх збирає, коли дивишся, як на центральній площі перед міською радою викопується якась чергова канава, а разом із асфальтом і землею вивертаються ко­пачами на зовні людські кістяки. І нікого з чорт­ківчан зовсім не цікавить, що за людське похован­ня було колись у центрі міста. Микола Бандрівський приїхав до Чорткова, бо на сто відсотків переконаний, що на території нашого райцентру було кілька століть тому мусульманське кла­довище, адже 11 років Чортків перебував під владою турків. Про замок в Чорткові багато писали польські історики, цю тему продовжують досліджувати місцеві краєзнавці.

До нашого часу, наприклад, дійшла легенда про мученика, якого замордували татари. Вона була досить поширеною серед місцевого на­селення міста на початку минулого століття. Одній жительці Чорткова приснився дивний сон, що над Серетом у замку, у певному місці зна­ходиться тіло польського рицаря, котрого живим замурували бусурмани. Знаком, який вказує на це місце, повинна бути бочка з палаючим в ній маслом. Ніхто, безумовно, цьому спочатку не повірив, однак після того, як ці сни повторилися, було вирішено все ж таки зробити пошук. І в одній із ніш замку було знайдено стоячий людський кістяк в рицарському спорядженні. Так як це був мученик-християнин, якого живим було похоронено мусульманами, його останки склали в труну і відіслали в Рим.

XV – на початку XVI ст. з ініціативи власника чортківських земель Єжи Чартковського, притулився до підніжжя Вигнанської гори. Спочатку він був дерев’яним і успішно виконував свою функцію, стримуючи напади турків і татар. А в 1610 році згорів під час одного з нападів турків, після чого був відбудований у камені. У дворі знаходився палац і господарські добу­дови, а зовнішні стіни слугували обо-ронними мурами і бійницями. Цікаво, що палац був роз­писаний оригінальними фресками на світські теми. У 1611 році двір прикрасили кам’яні бу­дівлі з аркадними галереями.

У 1640 році замок знову зазнав страшних руйнувань, але був відновлений. Важливу роль він відіграв під час визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. У 1648 році, за словами Яромира Чорпіти, спільними зусиллями жителів міста та козаків, яких очолив міський кушнір Северин Настільний, було штурмом узято замок і полонено польську залогу на чолі з графом Павлом Потоцьким.

Після Зборівського миру у Чорткові за­панували поляки, а в 1672 році наші землі захопили турки, які панували тут одинадцять років. Замок став резиденцією субпаші По­дільського пашалику.

Після розгрому турків під Віднем 1683 року вони покинули наші землі. Польща знову утвер­дила своє панування, яке тривало аж до першого її поділу 1772 року. Після цього Чортків увійшов до складу Австрійської імперії. Власники міста Садовські здавали замок в оренду то військовим, то єврейським купцям під торгові склади. У 1863 році тут була в’язниця, де утримували польських повстанців. Наприкінці XIX ст. замок було передано жіночому монастиреві сестер-милосердя, відтак він переходив з рук у руки, допоки повністю не занепав.

Останнім власником замку (до 1939 р.) було Товариство туристично-краєзнавче «Поділля», та факт залишається фактом: Чортківський замок ще зовсім не досліджений, тут ніколи не пра­цювали археологи і потрібно вже сьогодні, поки не пізно, бити на сполох – за всяку ціну від­будовувати поруйновану фортецю – німий сві­док нашої минувшини і слави.

Володимир ПОГОРЕЦЬКИЙ