Найстрашніша ікона, як мені здавалося в дитинстві, висіла на покуті хати у нашої сусідки: юнак на здибленому огирі в залізних латах мужньо простромлює списом пащу велетенського змія. Того змія я боявся і, заходячи до тітчиної хати, відвертався, вмощувався за стіл спиною до нього, щоб не бачити отого страховиська. Тітка Марина, відчувши мій острах, якось втовкмачувала: то ж святий Григорій-Змієборець, наш захисник, а дракон — то нехрист. Що таке нехрист, я ще не знав і жалів тітку, що живе з таким чудиськом.
На день Григорія-Змієборця в нашому селі був храм. Зранку господині, посіявши огірки на грядках, готувалися накривати столи: носили до льохів іще звечора розлитий у миски холодець, щоб швидше застигав, кришили вінегрет, пекли коржики…
А ще цього дня вперше виганяли корів на пашу. Слідом за чередою не поспішаючи чимчикували на луки й чоловіки – корови за зиму застоялися у хлівах, їм давно кортіло вирватися на волю, знюхатися одна з одною. Тому без господаря не обійтися. Дехто вів корів, особливо первісток, на налигачі аж до пастівника, щоб її не вкололи рогами старші. Особливо раділи пастухи, адже їм пасти череду лише до обіду.
Разом із чоловіками крокували й ми, хлоп’ята. Ми теж раділи. Нам додавали святковості і цей ранковий вихід за село, й поважний чоловічий гомін, і шемрання молодих трав під коров’ячими губами, й ледь видимий туманець над річкою, і пісня чубарейка в небі (так називав жайвора дід Лександер).
Отой чубарейко то високо здіймався в голубу просторінь травневого неба, то, склавши крильця, стрімко падав «каменем» униз і в цю мить ставав схожим на маленьку грудочку землі. І аж ніяк – на птахів: ні на всюдисущих і розбійникуватих горобців, що живуть під стріхою, ні на співочих синичок (насправді вони не сині, а світло-зелені), котрим я щоранку насипав пшоно в годівничку на старій сливі, ні на пишних червоногрудих снігурів.
«Чубарейко небо оре», — згадую я також слова старого. Мені невтямки було, що дід мислить метафорами, хоч і не знає, що воно таке. Та цю його метафору я затямив на все життя. Вона нагадує мені і про ту «жахливу» ікону, і про радісне храмове свято, і про те, як виганяли череду на луки, й, безперечно, про пісню чубарейка, яка оре не тільки небо, а й мою душу, і мою пам’ять…
Володимир САПОН
Чернігівщина