Ми вже писали, що в останні дні літа чорна звістка дісталася Чортківщини: у Великоновосілківському районі Донецької області (“Іловайський котел”) загинув 27-річний житель села Росохач Чортківського району Денис Громовий, старший оператор гранатометника, боєць 3-го батальйону 51-ї механізованої бригади артилерійського самохідного дивізіону.
Батько Дениса – учасник бойових дій в Афганістані. Удома, в Росохачі, на тата й чоловіка не дочекались два синочки (2 і 6 років) і дружина Галина. Старший син цього року пішов у перший клас. День Знань у сільській школі перетворився на день жалоби…
А перед своєю смертю Денис Громовий був у відпустці і своїми враженнями від АТО наш краянин поділився з кореспондентом районної газети “Голос народу” Тетяною Лякуш. Нашим читачам, сподіваємось, буде цікаво знати якими мріями/заохотами було переповнене серце українського Героя.
«А в хвилини затишшя з насолодою вдихаєш запах соняхів…»
«Життєві цінності змінюються, коли вже заглянув ув очі смерті»… Так стверджує наш співрозмовник – Денис Громовий, котрий від 11 квітня у зоні АТО. Він із перших днів зазіхання непроханого «гостя» – «старшого брата» на нашу рідну землю відстоює честь і гідність українську.
Денисові всього 27 років. 11 квітня був мобілізований і по сьогодні знаходиться там, на сході, на передовій, його спеціальність – старший оператор гранатометника. Спочатку, приблизно три тижні, перебував із побратимами-військовиками на Рівненському артилерійському полігоні, потім відправили їхню 51-у механізовану бригаду артилерійського самохідного дивізіону в місце дислокації – село Дачне Дніпропетровської області, зараз там, так би мовити, їхня «перевалочна» база. У зону АТО під Волноваху (с. Новоукраїнка) були відправлені спочатку без належної амуніції. В яблуневому саду без будь-якого військового забезпечення розмістилися, крім автоматів – нічого… Під Волновахою тоді йшли жорстокі бої, наших військовиків обстрілювали зусібіч, не мали вони ні часу, ні можливості навіть окопів для себе вирити. 10-й блок-пост, на якому знаходився Денис, майже на 90 відсотків був розбитий ворогом, і всі, хто там стояв, – або ранені, або загинули. Сотні осколків летять від мінометів, бронежилет не захистить під таким обстрілом. Коли луплять з «градів», лише одне бажання – вижити. А тепер ще й установки «Ураган» застосовує ворог, а вони вдвічі потужніші й втричі більший обсяг враження за установки «Град». Один «Ураган» може знищити 10 гектарів території…
Десь зо два тижні день у день, бувало й уночі, 51-а бригада знаходилася під частими обстрілами. Часу на роздуми немає – доводилося надавати першу медичну допомогу товаришам самотужки, і лише одне бажання – вижити, врятувати друзів… Накази знищувати блок-пости противників, місця їхньої дислокації, даються тільки в тих випадках, коли ворог на території України. Бували й відмови таких наказів. Мабуть, комусь це вигідно… Дивно те, що куди би не переїжджала бригада наших військовиків на нове місце базування, завжди натрапляє на засідки… Хтось інформує ворога швидше… Важко воювати на незнайомій території. «Деколи ми, – каже Денис, – як сліпі кошенята… Нестача приладів нічного бачення дається взнаки. У нас в бригаді на весь блок-пост (на 75 осіб) він лише один (надісланий волонтерами). Тепловізорів немає, користуємося тим, що є стаціонарно на танках…». Ось і стверджується: «Кому війна, а кому – мати рідна»… Та саме там, на війні, – всі рівні, всі під кулями… Хоча не кожен це усвідомлює, бо трапляються випадки, коли самі командири втікають від обстрілу, похапцем хапаючи свої речі й військову амуніцію, полишаючи солдат напризволяще, забуваючи про честь офіцерську. От і не дивно, що у наших військовиків здебільшого вже переважає агресивність та лють щодо тієї несправедливості й запізнілих рішень «зверху», та все ж гідність українська бере верх над усім. Якби кожен із тих, хто приймає рішення «зверху», мав таку ж гідність, то ця війна вже закінчилася б… Зараз Денис увійшов у добровольчу групу миттєвого реагування, стоять вони на блок-посту на передовій. Добровольцем. І думок: не повернутися з відпустки, ухилитися – немає. «У жодному разі! – стверджує Денис. – Там залишилися мої побратими. Я їх не зраджу. Один за всіх і всі за одного». Така стійкість йому, мабуть, передалася ще й від батька. Адже той – «афганець», і з розумінням ставиться до синового рішення. «Якщо всі ухилятимуться від мобілізації, то хто ж відстоюватиме нашу Батьківщину?! Якщо зараз не відбити ворога, то завтра він буде тут – у наших домівках, – грізно говорить наш співрозмовник. – Не хочу, щоби мої діти чули вибухи і бачили, як проливається кров». Удома на батька й чоловіка з нетерпінням і невимовним хвилюванням чекають два синочки (2 і 6 рочків) і дружина Галина, просячи у Всевишнього здоров’я і неушкодженості для всіх, хто захищає їх мирний сон. «Колись і не зауважувалося, – зізнається Денис, – як сходить і заходить сонце, не прислухався до шепоту вітру в траві, не вдихав з такою насолодою запах соняхів. Та зараз там, на війні, у хвилини затишшя все це сприймається як дар Божий. І переосмислюється все прожите життя»…
Тетяна ЛЯКУШ