Василь Дідюк – політичний діяч, журналіст, редактор, літератор, гуморист- сатирик. Сьогодні його ім’я дістає в Україні все ширший розголос, хоч донедавна було знане тільки вузькому колу спеціалістів і дослідників літератури, а в роки тоталітарного комуністичного режиму було під суворою забороною. Однак справедливість перемагає й історична правда відновлюється, незважаючи на численні перепони і об’єктивні труднощі. Книги Василя Дідюка, видані у діаспорі, повертаються на рідну землю, як птиці з далекого вирію.
Окремі з них виходять друком у рідній стороні і стають духовним надбанням численних читачів, завжди спраглих на чесне і правдиве слово. Особливу популярність і справжнє визнання серед найширших читацьких кіл В.Дідюку принесла антологія гумористично-сатиричних творів “Смійтеся на здоров’я”, що сьогоднини вийшла у трьох томах. Є в цьому, очевидно, певна закономірність, що на схилі віку невтомний політичний діяч, професійний журналіст і редактор численних фундаментальних видань, автор чудових поетичних творів Василь Дідюк звернувся до гумористично-сатиричної спадщини Ураїни й усього світу. Адже сила здорового сміху надзвичайно велика і таємниця його чудодійного впливу на людей ще досі не розгадана до кінця..
Протягом усього творчого життя митець ” вміло послуговувався невичерпним арсеналом сміхотворних засобів, що робило його твори, живими і цікавими. Більшість його статей, нарисів, дописів, подорожніх нотатків осяяні веселою усмішкою, зігріті щирою життєдайною іронічністю.
Творчість відомого журналіога і літератора яскраво засвідчує, що він завжди і повсякчас був зі своїм народом, жив його болями і стражданнями, проблемами і труднощами, ніс у своєму серці частку всенародного горя і біди. Безпосередня участь визвольних змаганнях, вимушена еміграція, продовження політичної боротьби на чужині усіма доступними засобами – усе свідчить про те, що Василь Дідюк був щирим сином України, завжди підтверджував словом і справою свою ревну спорідненість з нею.
Василь Дідюк народився 8 лютого 1915 року у мальовничому селі Криволуки Чортківського району. Змалку його оточувала чарівна подільська природа з її розкішними вишневими садками, пишними левадами і пахучими берегами (срібної річки Коропець, давно помічено, що багатство навколишньої природи благодатно впливає на становлення людини, її душу. У сім’ї Дідюків, окрім Василя, підростали ще два хлопці – Іван та Михайло, Набиралися снаги і сили на радість батьків, бо цілоденна селянська праця потребувала здорових хлоп’ячих рук. Сільські діти рано прилучаються до важкої фізичної праці. Сини Степана і Юлії Дідюків (мати вийшла з роду Дмитровських) були пильними до праці, нічим не виділялися з-поміж інших селянських дітей, Василеві виповнилося п’ять років, коли віддалені за обрій усі вікопомні події, що розворушили сонну Європу і світ. Але оскільки воєнні катаклізми майже не заторкнули Тернопільщину, то в пам’яті допитливого хлопчика залишилися тільки тривожні розмови батьків та сусідів і бентежно-хвилююче заворушення поміж людей.
Юний Василько рано потягнувся до «Букваря», друкованого слова, цікавої книжки, легко, без особливих зусиль, опанував абетку, мріяв про шкільну науку.
Початкову освіту здобув у рідній Криволуці. Це навчання залишило у його пам’яті світлий і тривкий слід, бо стало першим прилученням до святого храму науки, що відкривав такі вабливі і незглибимі таїнства, Виявляючи неабиякі природні здібності, хлопець подивував вчителів і батьків своїми здібностями і завзяттям. Батьки мали глибоке переконання, що син стане визначною людиною, сягне вершин знань і науки, якщо доля виявиться прихильною до нього. Після закінчення Чортківської гімназії “Рідна школа” ім. М.Шашкевича наполегливому хлопцеві поталанило закінчити учительську семінарію у Бучачі і здобути фах педагога. Далі – студіював теологію у м. Станіславові (нині Івано-Франківськ). На той час це було вершиною життєвих мрій. Тож не дивно, що він почував себе переможцем, радів життю, яке відкривало перед ним нові світлі перспективи, Адже мало хто із селянських дітей у ті часи виривався із вікової тьми, міг запричаститися світлом знань і високої правди, а ще рідше – отримував змогу передавати ці цінні знання іншим, благодатно впливати на дитячі душі. Серед книг, що справили на нього незабутнє враження у юні роки, на першому місці, безперечно, стояв Кобзар” Тараса Шевченка, що цінувався у кожній свідомій українській родині нарівні з “Біблією”, а ще твори Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Панаса Мирного та багатьох- багатьох інших письменників.
Просвітницьку діяльність Василь Дідюк тісно поєднував з політичною і кооперативною. І це не випадково. Друга половина тридцятих років – це був час, коли українська кооперація, наче лавина, захоплювала щораз ширші кола громадянства і починала набирати великого розмаху, забираючи господарське життя в Західній Україні у свої руки. Великим був матеріальний ріст, а ще більшим були осяги матеріальні, яких не можна представити ніякими цифрами. У вересні 1939 року Західну Україну окупували червоні “визволителі’. Спершу, маскуючись під поборників правди і загальної рівності, вони вели себе на захоплених землях ніби толерантно і очікувально. І це дало змогу якийсь час молодому педагогові Василю Дідюку працювати за фахом. Але ілюзія мирного і спокійного життя тривала недовго. 14 місяців (від жовтня 1941) він був ув’язнений у Чортківській тюрмі. Вдалося втекти. Працював у відділі пропаганди і політичного виховання УПА, редактором газети “Упівські вісті” й інших видань.
Нічого кращого не принесли на Україну і німецькі наїзники, хоч спершу свідомі українці покладали на них чималі надії, як на визволителів з-під більшовицького ярма. Однак цим надіям не судилося збутися. Після Акту 30 червня 1941 року у всій Україні почалися масові арешти самостійників, й їх переслідування та розстріли.
З другим наступом Червоної армії перед молодим редактором, як, власне кажучи, й перед тисячами інших учасників визвольного руху, виникла складна і тривожна дилема: залишитися на рідній землі, у глибокому підпіллі, чи емігрувати за кордон, де відкривалися нові перспективи для подальшої боротьби. Зробити вибір було не так просто, як це може видатися сьогодні. До психологічних переживань домішувалися моральні і душевні муки. Не одну ніч провів молодий повстанець у глибоких розмислах, не раз терени схилялися то в один, то в інший бік. Але долю вирішило те, що відчував у душі неабиякий творчий дар, знав, що більше спроможний прислужитися Україні пером, аніж зброєю. Тому врешті-решт, обрав тернистих шлях політичного емігранта.
Більше трьох років провів він у Німеччині. І ці роки були, мабуть, найважчими і найскладнішими у його житті, однак він не змарнував їх даремно, а наповнив по вінця невтомною працею на благо інших людей і знедоденої України.
У Канаді Василь Дідюк передовсім утвердив себе як учитель, організатор Рідних ІІІкіл. Його невеликий але цінний педагогічний досвід, набутий ще в Україні, а згодом збагачений в Німеччині, дуже придався. Від 1948 до 1968 років він організував укр школи в таких містах як Лашіне, Дауфин Крікленд, Лейк, Кінстон та інших. Саме: його сподвижницькій самовідданій праці сотні дітей, що народилися і виросли на чужині опанували рідну мову і залишилися щирими патріотами свого краю. Педагогічна праця мала своє високе і прекрасне продовження, 1985 році його обрали директором Школи і курсів українознавства ім. Т.Г.Шевченка в Етобіко (Торонто). Протягом усіх років життя в Канаді він брав най активнішу участь у роботі Конгресу Українців Канади, Ліги Визволення України, Українськог Народного Союзу інших політичних організацій. Якби спобувати описати все, що зробив доброго і пам’ятного цей діяльний і невтомний чоловік, то вийшов би чималий за обсягом том.
Все своє свідоме життя В.Дідюк боровся за те, щоб до читачів потрапляли книги розумні, світлі і професійні. Саме тому, наприкінці 50-х початку 60-х років він, як тільки з’явилася можливість, включився на чужій землі у творчий процес, прилучився до виданн серії просвітницьких книг, добре прислужився українській справі. І протягом усього життя не міг спокійно спостерігати, коли бачив байдуже ставлення до рідного слова, прабатьківських звичаїв, коли за його ж висловами “дітей отруювали чужими аморальними коміксами”.
У міру своїх сил і здібностей боровся проти насилля, неуцтва, поширення псевдонауковості і сірості, згубного і ганебного відчуття меншовартості. У1982 році побачила світ підсумкова і етапна для В.Дідюка книга нарисів, есеїв та статей “На народній ниві”. Як відзначив у передмові сам автор – це перший том запланованого двотомника і з’ява друком наступного тому, у значній мірі, залежатиме від того, як зустрінуть вибрані статті автора вибагливі читачі.
Від 1991 року не раз приїжджав в Україну, у тому числі на Тернопілля. За передання своїх праць, бібліотеки, архіву кореспонденції, відзнак, фотоальбомів, копій разом до 2000 чисел до Державного архіву Тернопільської області одержав почесну грамоту і Ювілейну медаль з нагоди 350-річчя м. Тернополя. Був нотований в “Історії Українців Канади”, “Енциклопедії українознавства”, у книзі “Визначні українці” в Північній Америці. В 1992 році обраний в КУК (Конгрес Українців Канади) Журналістом року. Помер Василь Степанович Дідюк 15 вересня 2003 року у м. Торонто, Канада.
Ім’я громадського діяча, письменника, журналіста і гумориста Василя Дідюка відоме не тільки в Канаді, а й за її межами. Його суспільно-політична активність, оптимістичний світогляд і широкий засяг інтересів залишили добрий слід у багатьох ділянках українського життя. За всебічну громадську працю відзначений Золотою медаллю ім. Т.Шевченка КУК, медаллю Похідних груп УПА, Хрестом заслуги Вільного Козацтва, Медаллю Онтарійського Уряду і Почесними Грамотами Конгресу Українців Канади, Ліги Визволення України, Братства Українців – Католиків, Спілки Українських Журналістів Канади, Українського Народного Союзу Українського Бібліотечного Товариства.
Ольга Чорпіта,
співробітник Чортківського краєзнавчого музею