Успіненій нестерпним сонцем міській пилюці на тротуарі лежали два недопалки. Гоноровитий “Bond” і скромна “Прима”. Перший ще напівцілий. Другий – майже досмоктаний.
Розмірковував вголос шляхетний “Bond”. Був собі в гарній імпортній упаковці на вітрині приватної крамнички разом із дев’ятнадцятьма друзями і горя не знав. Спокійно, затишно. Покупці метушаться, здебільшого виходять “порожняком” кусає дорожнеча. Аж тут ввалився до магазину якийсь здоровань. Чистої води – Ілля Муромець! Тільки ледь підголений на щоках і так же підстрижений. Уже знав, що їх зовуть “крутими”. Підморгнув заправськи милій продавщиці, білозубо всміхнувся і кивнув на нашу затишну, як ми її називаємо, “квартиру”.
Так ми опинилися в глибокій кишені його широчезних шортів…
Далі історія коротка і сумна. Гасав наш власник якимсь скаженим автомобілем цілісінький день з одними по-діловому, дружньо бесідував, з іншими “круто” з’ясовував стосунки, ще на когось просто зиркав. І майже все було на незрозумілій мені мові. Хіба мелькали слова: Польща, Німеччина, Чехія разом з Словаччиною, Кипром, Туреччиною, Ізраїлем, Італією і т.д. Майже цілісінька Європа, ще й потроху Азії з Африкою.
Мої товариші, на батьківщині „Воndiw”, розповідали: “Нашого брата, як маку по білому світу, але такої говірки ніде не чували”.
Раз у раз ми прощалися з котримсь із „Воndiw”, в “квартирі” ставало щораз сумніше і “просторіше”. Зрештою, залишився в зіжмаканих, обшарпаних “стінах” один. Ненадовго. Уздрів білий світ, оцю старовинну вулицю, котра шалено мчала навстріч. В очах потемніло від опіку запальнички, з мене повалив дим, посипався гарячий мертвий попіл…
Хвала Богу, недовго мучився. Хвилини з півтори. Кулею вилетів через вікно авто і опинився отут…
– Гей, ти, чую, заграничний гість, – обізвався недопалок “Прими”. – Побачив світу. Моя біографія куди скромніша. Народився в Україні, неподалік, в Кам’янці-Подільському. Певне, і не відаєш за таке містечко? Воно тепер славиться своєю старизною. Словом, на фабриці (здається, її прибрали до рук якісь ділки) нас теж запакували, як ти кажеш, – до „квартир”. Але не до шикарних й затишних. Разом з іншими десятками таких самих “квартир” в авто покупець, відразу із тютюнової фабрики, притарабанив нас до цього незнайомого містечка. І здав “на хату” (з жаргону нашого бізнесмена чи, то пак, – спекулянта) з виду немічній бабці- пенсіонерці. Трохи поторгувалися за кожну Кам’янець-Подільську “квартиру” і на тім стало.
Вдосвіта ми опинилися на гамірливому, тісному, заасфальтованому міському ринкові. Уяви: ніде жодної травинки! Тільки й екзотики матінки-природи, що високі старі дерева з кронами.
Нашій бабулі добре: в затінку на тротуарі, ще й під парасолькою. Ми задоволено зітхнули в його прохолодній кишені, де навіть протягувала одна дірка.
Самотній дідусь любив і беріг нас, усіх двадцять “прим”. Дав пожити ледь не три доби. Щоправда, лаявся під ніс, як котрийсь з нас був несмирний, тобто гаснув. Траплялося, дідусь клав непослуху до кишені, де з нього витрушувалося трохи тютюну. Однак наш побратим ще жив.
Намацали обкурені дідусеві пальці і мене. Тричі він бурмотів щось собі під ніс, як брався за сірники, що теж не слухалися. Він чвалав тротуаром і з міського ринку щось ніс в старенькій авосьці. Я надсадно димів, але радів оцій древній чудній вулиці, взагалі білому дню. Можливо, востаннє. Тепер я такий, як бачиш.
Обидва недопалки задумалися, кожен гризся своїм. Посутеніло, спека вгамувалася. Ще вешталися поодинокі перехожі. Один з них (мабуть, з “колишніх”) спокусився недопаленим „Воndiw” і швидко кинув до кишені. Друзі не встигли й попрощатися… Ніколи не знатиме зарозумілий чужинець, що його “Приму” трохи неохоче підібрав непевного віку схудлий блідий чоловік.
… Їх життя ще на мить догідливо спалахнуло іскрами в нових хазяїв. Щоправда, нарізно…
Петро Шептицький.