Кожного разу, коли мені дарують щойно «образовану» жменю віршів, я цей дар сприймаю як нагоду щось відповісти. Так поетична збірка «Від душі до душі», спонукала до діалогу із Лесею Геник.
І ці органні вицвілі висоти,
І купол цей – Усесвіту жага…
Вже березіль, набрякнуть швидко соти,
Та лиш душа лишається нага
Авжеж, всі поети збоченці, бо лише їх оголені душі, несуть у світ екзистенцію словесної цноти.
І кожен приміряє світ на себе
…
Мовляв, ця мірка – врешті акурат!
…
Шмат полотна, а збоку просто дірка
Ще й до того – філософи. Бо лише мудрий знаходить в собі Іскру, що відпускає
Наївне серце бавитися віршем.
…
А так шкода – вмирають свічі.
На пальцях долі теплий віск…
Заради світла довкола, палка творча особистість вигорає з середини…
Чи вберегтися сповіді таємній
Коли до серця одчиняють вікна?
Та що там вікна…? У Тебе сестро, двері навстіж, а серце на Покуті.
Моє щастя, в лещатах покути,
Не торкнути тебе, не торкнути…
На покуті – на покуті, там і серце й образ вкупі. А душа стремить висотами.
Без жодних знаків запитань
Руйнуємо в собі висоти.
…
Спішімо доторкнути неба
Цей акмеїзм такий органічний, що мотивує і надихає до творення, бо
Огень добра і огнище любові
Не примха, а принада. Не примара, а річ яку я тримаю в руці.
З душі зривайте кожне слово
Без лицемірства і жалю!
Благайте Вищого покрову
У всім: беру, даю, люблю
Коли квітка переповнена нектаром, то нема іншої ради, як віддатися. Насолода спонукає:
Так прагну любові…
О дай мені світе, радіти!
Насолода торжествує:
О Боже! Мій лагідний Боже, не можу…
Спокусливо зирять у душу слова.
Так гоже всміхаються заспані рожі
І тулять голівки до мого чола…
Спраглість кохання в тенетах табу, штовхає на безоглядність. Як бух відра до студні…, і будні вже не будні… А Ти кажеш:
Хтось у житті безнадійно спізнивсь…
І той тягар зігне голівку долі.
Нектар стече поволі по стеблині
І буде серце падати у болі,
Але у тім, ні Ти ні я не винні.
Тихо схлипують краплі полинні
На устах нецілованих стріч…
…
Твоїх уст не торкатимусь щиро,
О любове моя неможлива
Неможлива, неможлива – гра мінорна, гра тужлива.
Але все це гра уяви…, хоча й може…, я не правий…
Хай в небесах освячені дощі
Устеляться прасвітлою росою.
Залишусь мрією твоєю на межі,
Маленькою волошкою сумною
Пеленала, полонила, дала крила!
Яр Дан