Уже стало незаперечною істиною, що Улас Самчук належить не тільки до числа найвизначніших представників української літератури, а й до творців, котрі залишили незабутній слід у світовій культурі. Про це може свідчити хоча б те, що трилогію «Волинь» нашого краянина висували на здобуття Нобелівської премії.
Неймовірно, але факт залишається фактом: його доробок ставили врівень з прозою Томаса Манна, Джона Голсуорсі, Кнута Гамсуна, Ганса Грімма, які теж свого часу отримали світові визнання. Деякі аналогії з їхніми творами ще раз вказують на те, що творчість «українського Гомера ХХ століття» рухалася в річищі світових тенденцій.
Але водночас існувало й те, що істотно вирізняло його на цьому тлі. Панування більшовиків на рідній землі змусило письменника жити в еміграції і стати співцем бездержавного народу. До слова, саме останнє, а також відсутність достатньої кількості перекладів на різні мови світу і призвели до того, що знаний український літератор не отримав високої відзнаки. Та це зовсім не применшило позитивний вплив творів на свідомість людей, а й, мабуть, зробило його більш помітним. Зрештою, бездержавність нації відбилася не тільки на творах Уласа Самчука, а й на доробках Івана Багряного, Володимира Винниченка, Юрія Косача, Юрія Стефаника та інших представників української еміграційної літератури.
Саме на цьому фоні, очевидно, і слід вести мову про Уласа Самчука, якого по праву вважають одним із найвизначніших представників української еміграції. Народився він 20 лютого 1905 року в багатодітній селянській родині в Дермані Дубенського повіту на Волині (нині – Здолбунівського району Рівненської області). Саме це поселення він пізніше назове «центром центрів на планеті». Воно, між іншим, було знане ще з XVI століття. З ним були пов’язані імена Івана Федоровича, Дем’яна Наливайка, Мелетія Смотрицького. Не можна, мабуть, не згадати, що своє захоплення місцем народження письменник висловив у незавершеному романі у двох книгах «Дермань», який оприлюднено лише у наш час. Якщо говорити про нього, то не можна не зауважити вражаючих описів рідної природи, без яких неможливо уявити творчість відомого майстра слова. Це – вже традиція. Бо ніхто, безсумнівно, не заперечить, що чимало видатних пейзажних малюнків є у трилогії «Волинь». Скажімо, у першій частині «Куди тече та річка» знаходимо чимало згадок про дерманський побут.
Із цієї частини трилогії можемо багато дізнатися про віддалений у часі 1913-ий, коли родина разом з іншими дерманцями переїхала у Тилявку Крем’янецького повіту (нині – Шумського району Тернопільської області), де малоземельні селяни придбали наділи у поміщика, котрий спішно позбувався їх, виїжджаючи на постійе мешкання за кордон. Відомо, що епізоди цього переїзду назавжди запам’яталися майбутньому письменникові. Адже це була пора його життєвого становлення, бо пізнавав ази народної філософії, захопився (на все життя) обрядовістю.
Саме у Тилявці для Уласа Самчука почалася шкільна наука. І першою на цьому шляху була церковно-парафіяльна школа у цьому селі, учнем якої малий Улас став за наполяганням священика Климентія Данилевича. Далі було навчання у двокласній школі при семінарі у Дермані, в якій директорував відомий педагог і громадський діяч Михайло Черкавський (той самий, що в непростий час української революції 1917-1920 рр. став членом Центральної ради, а пізніше став послом до польського сейму). Влада окупантів, яка прийшла на ці землі, невдовзі закрила навчальні заклади у цьому селі. Й Улас Самчук стає учнем української приватної гімназії у Крем’янці – єдиної української середньої школи на весь повіт. Улас Олексійович описує цей період у романі «Юність Василя Шеремети», який з’явився друком у другій половині 40-их років ХХ століття, коли письменник вимушено перебував у таборах для переміщених осіб на території Німеччини.
Заради справедливості, мабуть, варто сказати, що Уласові Олексійовичу не вдалося завершити гімназійні студії. 7-го березня 1927 року він покинув дім батьків у Тилявці, бо його призвали до польського війська. Та не лише мобілізація завадила. Знаємо, що юнакові довелося півроку відсидіти у буцегарні в Крем’янці за невдалу спробу перейти разом з Миколою Щедриним і Лонгином Данилевичем польско-радянський кордон і добратися до Києва на навчання.
Нічого не можна було вдіяти супроти цього, адже такі невтішні сюрпризи «дарував» українцеві плин життя. Однак повернемося до роману «Юність Василя Шеремети», який можемо назвати неоціненним документальним свідченням епохи. Адже саме у цьому творі є розповіді про тогочасний Крем’янець. Вважаємо, що це є дуже важливим. Та й описи української гімназії вражають. Ось, приміром, читаємо таке: «Невеликий, старий, жовтий будинок. Ганок з двома колонами і широкі кам’яні витоптані сходи. Цей будинок не був призначений на школу. Він не має претензії на таке високе призначення. Його розпланування не відповідає вимогам школи… Українська гімназія без прав, без будинку, без бібліотеки, без фізичного кабінету, без дотації, без державної допомоги». Зі сторінок роману можемо дізнатися про викладачів навчального закладу, яких очолював Сергій Міляшкевич. Серед них тоді були Василь Кавун, Андрій Куц, Катерина Міляшкевич, Віктор Гнажевський, Василь Дорошенко, Лука Скибінецький, Юрій Іваницький. У цьому романі чи не вперше йдеться про літературні клопоти гімназистів і рукописні журнали, які вони випускали. Один з таких вдалося відшукати письменникові і краєзнавцеві Гаврилові Чернихівському в держархіві Тернопільської області. «Юнацтво» (так називалося одне з видань) зацікавлює вмінням молодих авторів передати дихання епохи і поставити питання, які хвилюють багатьох. Своєрідним шуканням суті життя стала участь юного Уласа Самчука в таємній Українській військовій організації, скупі відомості про яку зберіг невмолимий час.
Тут уже згадувалося, що після навчання у гімназії настала муштра у польському війську. Але, на щастя, вона була недовгою, його змобілізували у березні 1927-го, а вже у серпні того ж року піхотинець XVI полку під час маневрів у Горішньому Шлеську (Верхня Сілезія) Улас Самчук здезертирував зі своєї частини (нелегально перейшов польско-німецький кордон). Після трьох тижнів перебування у німецькій в’язниці за це опиняється в Бойтені (нині Битом, що у Польщі), де найнявся їздовим до міщанина Павельчика. Згодом жив у Бреслау, де почав відвідувати лекції у місцевому університеті. Усе це він детально описав у книжці «Моя границя» (фрагменти щоденника під заголовком «Мій Бреслау» опубліковано у 1983-ому).
З цих писань можна чимало цікавого дізнатися про побут майбутнього письменника. Ні, він не говорив, що йому тут погано, бо доля нерідко дарувала і хвилини втіхи. Хлопець дуже переживав через відсутність українського оточення, що вважав згубним для письменника. А ще тривожило його питання необхідності здобуття вищої освіти. Й він обрав Прагу, яку тоді називали Меккою української еміграційної літератури. І влітку 1929-го переїхав туди. Вчився на філософському факультеті Карлового університету. А ще розкошував душею, бо поряд з ним були Олександр Олесь, Спиридон Черкасенко, Олекса Стефанович, Оксана Лятуринська. А ще додавало наснаги спілкування з Леонідом та Надією Білецькими, Валентином і Лідією Садовськими, Дмитром Антоновичем, Павлом Богацьким… Зрештою, цей перелік імен можна продовжити, бо коло взаємин було справді чималим і переконливо свідчило про намагання молодого письменника йти до суті кожного явища і прагнення прислужитися рідному народові.
Коли Улас Самчук жив у Празі, в його життя увійшла любов до Марії Зоц – студентки фармацевтики Карлового університету, якій завдяки братові Юрію вдалося перебратися сюди з Радянської України. Вони прожили 12 років у любові та взаєморозумінні. Мабуть, гнітило тільки те, що у них не було дітей. З висоти часу важко однозначно мовити про цю проблему. З однієї сторони, напевне, має рацію дослідник Андрій Жив’юк, коли стверджує, що на Уласа Самчука тиснуло тавро «вічного вигнанця». А з іншої, мабуть, був правий Гаврило Чернихівський, нагадуючи, що з Тетяною Чорною (другою дружиною) у письменника не було дітей, як і з Марією Зоц, хоч обоє жінок мали їх з іншими чоловіками.
Коли ведемо мову про празький період життя нашого краянина, то мусимо згадати ще про декілька моментів. У цей час він побував у Берліні, Парижі, Римі, Відні, Флоренції, Венеції, оглядини яких справили на нього незабутні враження. Можна також мовити добрі слова про його тогочасні взаємини з Оленою Телігою та Оксаною Лятуринською. Окремою сторінкою у його житті слід вважати участь у подіях Карпатської України, де він перебував у ролі пресового агента газети «Українське слово», яка виходила у Парижі. Навряд чи є потреба розповідати про перипетії його долі у ту пору. Радимо ліпше уважно перечитати книгу споминів «На білому коні», з якої можна почерпнути необхідну інформацію.
Далі настав період повернення на рідну землю. У червні 1941-го письменник разом з Оленою Телігою в складі похідної групи ОУН переходить Сян і опиняється в Україні. Він осідає у Рівному, а його супутниця подається до Києва. Стає редактором часопису «Волинь», перше число якого тріумфально вийшло першого вересневого дня. В цей час він так багато зробив для поширення української ідеї. Але в таку непросту пору не все у житті складалося так добре, як того хотілося б. У березні 1942-го його арештували гітлерівці, яким не сподобалася його стаття «Так було і так буде», де автор дуже гостро ставить питання про потребу вивільнення сили поневоленого українського люду. Письменника запроторили до в’язниці. Може, там і завершилося б його земне життя, якби не високе заступництво. Серед тих, хто заступився за нього перед німецьким гауляйтером Еріхом Кохом, був митрополит УГКЦ Андрей Шептицький. Допоміг і німецький приятель Герман Блюме, якого добре знав ще з днів свого першого перебування у Німеччині. Той, будучи директором цивільної поліції у Рівному, чимало зробив для того, аби Уласа Самчука звільнили. Він вийшов на волю, але йому заборонили працювати у «Волині» і зробили кореспондентом німецького інформаційного агентства ДНБ.
Помітною подією у його тогочасному житті стала поява Тетяни Чорної, з якою письменник жив аж до своєї кончини у далекій Канаді. У книгах споминів «На білому коні» і «На коні вороному» знаходимо теж чимало теплих спогадів про поїздки до Дерманя, Крем’янця і Тилявки. Досить детально він описує свої поїздки у Київ, Харків, Кременчук та в інші українські міста. А наприкінці 1943-го він з Тетяною назавжди покидає Рівне і опиняється в Городку біля Львова. Там у родини священика Єпіфанія Роздольського обоє прожили до 19 липня 1944-го. Цей період останніх місяців в Україні можна вважати дуже плідним. Адже Улас Самчук написав роман «Юність Василя Шеремети» – теплі спомини про навчання в українській гімназії у Крем’янці.
Ще гримотіла війна, а родина вже вибрала для себе чужину, чітко вирішивши, що ніколи не повернуться у «більшовицький рай». Краків, Відень, Берлін, та не тільки ці міста з’являються на мапі вимушених блукань Самчуків. Врешті-решт вони у листопаді 1945-го опиняються в таборі для переміщених осіб в німецькому Оффенбасі. Відтоді доля утікачів з рідного краю пов’язана з «Плянетою Ді-Пі». Немає потреби детально розповідати про неї, бо письменник описав усе у мемуарній книзі «Плянета Ді-Пі». Лишень нагадаємо, що таборовий вогонь для них палав до вересня 1948-го, коли кораблем «Генерал Стюарт», взявши на борт подружжя, виїхав в заокеання. А ще, безперечно, варто згадати і про те, що для Уласа Олексійовича цей час був позначений головуванням у МУРі, виданням «Юності Василя Шеремети», написанням «Оста» (першу частину цієї трилогії було віддруковано ще тоді, коли Самчуки у таборах Ді-Пі чекали заокеанського мандрування).
Коротко зупинимося на заокеанському періоді життя письменника. Як відомо, він з Тетяною оселився у Канаді, вибравши за місце проживання Торонто. І знову продовжувалася наполеглива літературна праця. В Південній Америці в далекому 1954-ому побачила світ книга «П’ять по дванадцятій» – щоденник життя родини на німецькій землі від січня до серпня 1945-го. А ще ж у ту пору до читачів прийшли перевидання трилогії «Волинь» та роман «Марія», вперше надруковано «Чого не гоїть огонь», «На твердій землі», «На білому коні», «На коні вороному», «Слідами піонерів», «Живі струни», «Плянета Ді-Пі», «Втеча від себе». А ще ж були поїздки в США і Європу і праця в об’єднанні українських письменників «Слово». Помер Улас Олексійович Самчук 9-го липня 1987-го і похований на Українському цвинтарі святого Володимира в Оквілі канадійського Онтаріо.
В попередніх абзацах вже йшлося про те, що наш краянин відзначився на письменницькій ниві. Варто, очевидно, згадати ще про декілька моментів, без котрих вона не була б цілісною. Отже, літературним дебютом юного Уласа Самчука слід вважати опублікування новели «На старих стежках» в 1926-му році на шпальтах журналу «Наша бесіда», що виходив у Варшаві. А його перша книга з’явилася у 1932-му. Це був перший том «Куди тече та річка» з трилогії «Волинь», теплою рецензією на появу якої відгукнувся Євген Маланюк. Перед початком Другої світової війни у різних видавництвах побачили світ трилогія «Волинь», романи «Марія», «Гори говорять», «Кулак», оповідання «Розбита богиня», «Віднайдений рай». Знаковим, на нашу думку, є той момент, що в цей час волиняк дебютував на ниві перекладацтва, інтерпретувавши оповідання німецького письменника Томаса Манна «Залізнична катастрофа».
Роки війни не були такими однозначними. У Рівному і Вінніпезі перевидано романи «Марія» і «Гори говорять». У 1942-му у «Волині» опубліковано фрагмент з роману «Сонце з Заходу». Один знайомий переклав німецькою «Марію». У 1944-му в Городку біля Львова було написано роман «Юність Василя Шеремети». А на початку блукань Європою у тому ж році з’явився роман «Дермань», який, на жаль, так і залишився недописаним. Тут можемо висунути одну версію. Роман «Дермань» до наших днів зберігся в рукописній спадщині письменника. А от твору «Сонце з Заходу» там віднайти не вдалося. Очевидно, він десь запропастився під час пізніших вимушених переїздів і в Уласа Олексійовича не вистачило душевних сил відновлювати роман. Бо з мемуарних сторінок усі, напевне, знають про дбайливе ставлення Самчука до власної творчості.
Це, до речі, можна побачити дуже зримо, перечитуючи книги «П’ять по дванадцятій» і «Плянета Ді-Пі», де детально описано митарства після вимушеного виїзду з України в липні 1944-го. Ми уже згадували, що в цей час Улас Олексійович займався виданням «Юності Василя Шеремети» і «Оста». Тоді ж було написано і драму «Шумлять жорна», чимало зроблено для перекладів творів на різні мови світу.
Ряд питань ставить перед нами і заокеанський період життя письменника. Приміром, в 1962-му у Нью-Йорку було опубліковано фрагмент з роману «Генерал Тарас». Це – чи не єдина згадка про цей твір. Де ж він? Можна висловлювати різні версії. Та вірогідніше за все, письменник сам знищив написане, вважаючи його слабшим за уже опублікований роман «Чого не гоїть огонь». Таке є цілком ймовірним, бо в цей час книги приходили одна за одною і письменник, відчуваючи подих старості, не хотів, аби нащадки могли уздріти його творчу слабинку.
Добре, зрештою, що творча спадщина письменника уже повернулась в незалежну Україну. Оприлюднено трилогію «Волинь», романи «Марія», «Кулак», «Гори говорять», «Юність Василя Шеремети», «Чого не гоїть огонь», «Дермань», драму «Шумлять жорна». До читачів також прийшли мемуарні твори «На білому коні» та «На коні вороному». Можливо, настане той час, що дочекаються видання і інші твори письменника, про які поки що знають лише заокеанські читачі, а також романи «На краю часу», «Пас Нансена» й інші твори, котрі зберігають архіви.
Втішним, на нашу думку є і те, що про творчість Уласа Самчука розповідають монографії Гаврила Чернихівського, Андрія Жив’юка, Ірини Руснак, Ірини Комінярської. Радує, що зі шпальт періодики до сучасників прийшли вдумливі роздуми Євгена Зозуляка, Степана Пінчука, Ярослава Поліщука, Петра Панасюка та інших дослідників. Давайте додамо сюди поетичні присвяти Євгена Маланюка, Оксани Лятуринської, Георгія Петрука-Попика, Петра Тимочка, Григорія Радошівського й тоді матимемо бентежну картину художньої прози нашого краянина.
Або таке. Скажімо, роман «На твердій землі». В художньому творі маємо багато яскравих деталей, котрі проектуються на сучасників.
Взагалі складається враження, що Улас Самчук як письменник, коли документальні свідчення епохи, побачене і почуте переплавляє в своїй уяві, являючи неповторність. Це яскраво бачимо на прикладі «Волині», «Юності Василя Шеремети», «Чого не гоїть огонь». Зримі елементи такого підходу до зображення віянь часу є і у трилогії «Ост». Між іншим, про кроки до цього читаємо у «Плянеті Ді-Пі».
Це – художні твори. Але увага до реалій часу постає перед усіма з мемуаристики Уласа Самчука. Нині час до читачів прийшли книги «На білому коні», «На коні вороному», «Плянета Ді-Пі», «П’ять по дванадцятій». Деякі з них перевидавалися по декілька разів. Не поталанило тільки «Моїй границі». Вона розповідає про життя юнака в 1927-1929 рр. Тобто йдеться про два роки буднів майбутнього письменника в передгітлерівській Німеччині після дезертирства з польського війська і нелегального переходу кордону. Погодьтеся, що цікаво читати нотатки людини у такий непростий період її існування. А тим паче тоді, коли йдеться про особу, котра мала намір стати письменником і уважно вдивляється у навколишній світ, фіксуючи те, що найбільше варте уваги. Не буде, очевидно, перебільшенням і твердження, що Улас Олексійович дуже хотів побачити опублікованим саме цей твір. Із листа до Григорія Костюка 17 листопада 1976 року можна взнати, що він підготував до видання «Мою границю» і бідкався відсутністю коштів для втілення задуму у життя. Тоді, на жаль, це не стало реальністю. І через декілька років після смерті письменника цей твір опинився у відділі рукописів Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України.
Нині ж «Моя границя» готується до друку. Можливо, це буде ще однією розповіддю про далекі роки, додавши так багато до нашого пізнання? Припадаймо ж до джерельниці розуміння! І побачимо, що крізь призму письменникового серця постають дні, які творили людину.
Олег Василишин,
кандидат філологічних наук
Ігор Фарина,
член Національних спілок
журналістів і краєзнавців
України
9 лютого
2015 року