Вісімнадцяте грудня. Дитячими усмішками дзвенить зимовий день. Земля на околиці міста вкрита мереживною скатертиною, зітканою з яскраво-білих пухнастих сніжинок. Ближче до вечора серця дітей наповнюються радісним щемом і спалахують природним бажанням якнайскоріше побачити св.Миколая та бодай кутиками очей подивитися на цього дивного святого, що так щедро роздає чи то пак кладе під подушки українській малечі подарунки…

Олюнька

Вісімнадцяте грудня. Дитячими усмішками дзвенить зимовий день. Земля на околиці міста вкрита мереживною скатертиною, зітканою з яскраво-білих пухнастих сніжинок. Ближче до вечора серця дітей наповнюються радісним щемом і спалахують природним бажанням якнайскоріше побачити св.Миколая та бодай кутиками очей подивитися на цього дивного святого, що так щедро роздає чи то пак кладе під подушки українській малечі подарунки. Ох, як же їм нетерпеливиця його побачити! Та й чекали вони цього свята цілісінький рік. А напередодні писали листи святому Божому угоднику, з надією побачити серед усіляких солодощів та фруктів і омріяні предмети вжитку: фотоапарати, мобільники… Дехто віднині вже уявляє собі картину наступного дня, коли зможе похизуватися цими дорогими подарунками перед друзями-однокласниками та вчителями.

І лише п’ятикласниця Олюнька не просила для себе у св.Миколая ніяких забаганок, вона благала подумки та вголос святого чудотворця виконати одне та єдине її бажання: допомогти хворій неньці якнайскоріше одужати. А то вона вже рознемоглася зовсім – півроку, як нездужає. А батько кілька літ тому подався на заробітки і по цей день нема від нього ні слуху, ні звістки. Хтось містом поширює чутки, що він полишив їх з матір’ю та десь за кордоном створив іншу сім’ю.

– І чого тільки не придумають злі язики, – якось по-дорослому роздумувала Олюнька. Але сльози все одно набігали на очі, перехоплювали дух, ятрили дитячу уяву та душу. Якась невидима тріщина лягла на дно серця дівчинки – попереду нема ніякого просвітку, лише біль, розлука, приниження, а то і знущання… От був би батько з ними, то і життя протікало б в іншому руслі. А так…

Уже й споночіло коли дівчинка поверталась із церкви додому, де на вечірньому богослужінні усердно молилася до Пресвятої Богородиці, св.Миколая та янголів-охоронців, аби вони захищали її сім’ю від кривд та злиднів…

Снігові хмари вкрили небо, а душу і тіло проймав страх і холод. Чобітки, які вони з матір’ю купили ще минулого року, уже стопталися, розтріскалися зовсім, а справити нові немає спромоги. Та на такі дрібниці вона не зважатиме, лиш би матір її при здоров’ї була. Очі знову бризнули слізьми. Олюнька вже не йшла додому, а бігла щодуху. Дорогою нарікала на білий світ, на батька, що десь вештається світами. Удома, знесилена, упала на ліжко і заснула. А десь під ранок приснився дівчинці сон: упівнеба велично сяяв образ Пресвятої Богородиці, а на білих конях, запряжених у сани, роз’їжджає вулицями міста св.Миколай. Ось завітав він у їхню господу:

– Дитино, за твої щирі молитви належиться тобі велика нагорода, – проказав святець. Від цих слів Олюнька стрепенулась й розплющила очі. Перед нею стояли її усміхнені батьки: тато та ненька, а поруч ліжка, на долівці, лежали подарунки.

І враз почуття щастя переповнило дитячу душу. Батько тулився своїми пошерхлими губами до її личка і плакав…

Володимир ПОГОРЕЦЬКИЙ.

Leave a Reply

Your email address will not be published.