Клуб велотуризму «Єдносляд» з Добродзеня, польського міста-партнера Чорткова, щороку відзначає завершення літнього туристичного сезону веломарафоном «Добродзенська сотня» (Dobrodzieńska Seta). «Cотня-2014» відбулася у неділю 14 вересня цього року вже вчетверте. Цього разу у марафоні взяло участь 314 учасників з чотирьох південно-західних воєводств Польщі та з Німеччини.
На жаль, цього року «Зелений Світ» не мав можливості відгукнуться на запрошення «Єдносляду» і спорядити власну команду для участі у веломарафоні. Але безперечно думками ми були там. Власне на цьому спонтанному почутті солідарності з польськими колегами виникла ідея проїхати власну сотню – вже по український бік кордону. Метою наших турів завжди є не лише подолання дистанції, натомість: побачити, дослідити, намагатися розповісти іншим та зберегти…
Отже, маршрут намалювався такий: Чортків – Калинівщина – Білобожниця – Джурин – Полівці – Палашівка – Криволука – західна околиця села Базар – далі полями по лінії водоподілу між Стрипою та Джуринкою, західніше від Буряківки та Кошиловець – Свершківці – Хмелева – Литячі – південна околиця Дорогичівки – Шутроминці – Устечко – Чортків ….
Що зустрілося дорогою?…
Перша зупинка у історичному парку, який зараз прикрашає лікарню на Калинівщині. Серед його вікових дерев зростають одні з найстаріших у районі: липа та червоний бук, віком більше 150 років. Наразі не вдалося з’ясувати, ким закладено парк та зведено будинок, у якому нині лікарня. У історії Білобожниці згадуються імена місцевих землевласників: Калікста Белоцького та Владислава Охоцького (19 ст.), а також родини Завадських (міжвоєнний час).
У Білобожниці у першу чергу вартий уваги пам’ятник народженому тут Михайлові Борисекевичу, видатному вченому офтальмологу, одному з небагатьох українців, хто у середині 19 століття був професором університетів у Відні, Інсбруку та Граці.
У Джурині просто з дороги видно величний обеліск на могилі чотаря січових стрільців Миколи Шанайди. Але якщо вирішите роздивитися його зблизька, не стримаєте смутку – тризуб, що вінчає стелу обеліска, розбито. І чиясь лиха рука скоїла це вочевидь навмисно… Такий сумний вигляд обеліск має вже віддавна. Чи не на часі відновити герб? Та от хто мав би це зробити: сільська рада, школа, просто якась пересічна небайдужа людина?
За Джурином велотуриста чекають серйозні вправи у слаломі – у намаганні оминути ями на дорозі через колишню Німецьку Колонію, Полівці, Палашівку. Відрізок біля перебудованого костелу у Полівцях пройти найскладніше – хоч зупиняйся і йди пішки…
Мурований історичний шлях, що веде з Палашівки до Криволуки, також таки розбитий вщент. Цього року його марно намагалися «вирівняти», засипавши… будівельними відходами з вапна і глини. В результаті шлях став цілком непроїзним, тож водії змушені були проклали дорогу паралельно йому, просто по родючих криволуцьких чорноземах. Поки сухо – можна здолати цей відрізок цілком комфортно. Але от як діставатимуться мешканці села, коли задощить – чи хвилює це питання когось з можновладців?
Село Криволука зустрічає мандрівника рекламним оголошенням «ВСЕ ДЛЯ ПОХОРОНУ» та неймовірною тишею, яку оживляють лише голоси водоплавного птаства на ставку річечки – також Криволуки.
Всезнаючий Тернопільський енциклопедичний словник датує першу згадку про Криволуку початком 18-го століття, хоча от у літописця Баронча знаходимо грамоту князя Яна Єжи Радзивіла від 1615 року, підписану у замку Язлівця, якою він обмежує землеволодіння язловецьких вірмен зі сходу – «Криволуцькою греблею». Якщо була гребля, біля неї мусіло бути й поселення. Так що Криволука наступного року може відзначати 400- ліття від першої писемної згадки. Звісно, якщо ніхто не знайде іншу згадку, давнішу за Радзивілову…
Але от хто шукатиме? Віднедавна не чути щебету дитячих голосів біля криволуцької школи. Ніхто не забігає нині під шати вікових ялин та лип, що довкола неї. Якщо немає попиту на знання і культуру – чого ще чекати Криволуці окрім попиту на «усе для похорон»?
За переказами, у 1952 році (тобто в останній рік сталінського правління) біля джерела «Кернички», що у самому центрі Криволуки, з’явилася Пречиста Діва. Нині те джерело є місцем особливого шанування у місцевого люду. Минулого року його впорядкували за кошти приватного благодійника, встановили фігуру Богородиці. Тож – поза сумнівом – давно на часі клопотання про заповідний статус для «Керничок».
Богородиця у тут у особливій пошані. І місцеву дерев’яну церкву з кінця 19 століття освячено на честь її Благовіщення. На щастя, донині її не спотворено пізнішими добудовами, перебудовами, пластиком та металопрофілем – як у Нагірянці, Кошилівцях, Касперівцях, Збручанському і ще багато де у наших краях. Тутешня церквиця таки гарна («весела», як висловилася одна з бабусь, що прямували до ранкового недільного богослужіння) – у вінку вікових ясенів та ялин. Можливо, надто яскраво помальована. Ну і звісно, замість гонтового даху і бань – бляшані. Але іконостас чудовий, хоч фарба на образах вже почала відставати. Схоже – замокає від даху. Деякі образи видаються на 18 століття. Як на дилетантський погляд, сільський храм заслуговує на статус пам’ятки архітектури.
І серед цвинтарних скульптур особливо багато зображень Діви Марії – на давніх надгробках із сірого пісковика роботи місцевих майстрів… Нині вони височать над півтораметровими заростями бур’яну, вимащені вапном – такі собі скорботні «Криволуцькі Мадонни», вбрані у довгі сільські хустини та кожухи…
Якщо далі поїхати полями по водоподілу між Стрипою та Джуринкою – в суху погоду, звісно – досить швидко можна дістатися Дністра.
Якщо вірити точності карти Боплана, місцевість ця віддавна була заселена. Природно – на тутешніх метрових чорноземах люди вочевидь завжди охоче селилися та господарювали.
Нині тут самі неозорі поля. Доводиться лише гадати, де стояли поселення, зазначені Бопланом: Слобода, Колочовеч, Сапова, Черлева… Як і фільварки початку ХХ століття: Пожеже, Глибока, Кадлуб, Чагор, Бартошівка, Костюшківка… Як і поховання часів двох світових воєн та кількох «не світових», але не менш жорстоких…
Тепер на місцевості із майже невловимими слідами хат, садків, ставочків, давніх шляхів, вулиць, каплиць, цвинтарів та шанців монотонно царюють кукурудза та соняшник із соєю. Пасовища засадили сосняками. Ті, що залишилися донедавна, заросли бур’яном та чагарями. Того дня довелося зустріти лиш групу дядьків з дубельтівками. Вигляд мали серйозний – так ніби не якусь перелякану качечку, а злісних терористів вистежували…
Качки не траплялися. Зате багато іншого “немисливського” птаства – особливо на похилих пагорбах, Білій горі ті Шибінській. Тут і круки, і кулики, і яструби, і боривітри… Ластівки вже відлетіли. Але – як мінімум двох підорликів вдалося зустріти! Поляки називають цей вид орлик крикливий, але у наших краях вони не знати чому – мовчазні. Зате наші круки воістину співочі: і голосом, і крилами! І яструби у цю осінню пору раз по раз озиваються із піднебесної блакиті – отим своїм пронизливим криком, «так, ніби ріжеться скло»…
Просто з дороги із Свершковець на Хмелеву проглядається маківка церкви. На карті вона єдина у Хмелевій. Здогадка – це ж мабуть у ній служив греко-католицьким парохом Яків Головацький ? Спроба переконатися у справедливості здогадки, запитавши про у місцевих пастухів, не увінчується успіхом…. Краще дістатися церкви сільською вулицею, але можна й стежкою попри старий сільський цвинтар – його також видно з дороги (мабуть таки той, де покояться двоє синів Головацького). Церква, звісно, стократ перебудована. Дзвіниця біля неї поки що має більш автентичні форми. Двері до храму зачинені. Меморіальної дошки пам’яті Головацького, як і очікувалося, нема… Русин, котрий у середині ХІХ століття став ректором Львівського університету, як видно, не є героєм для нинішніх мешканців краю…
Сільською вуличкою можна проїхати до Дністрового яру… На плато ближче до річкової долини – сліди панського маєтку (Блажевських?).
Не залишилося щоправда ані будинку, ані саду з абрикосами, морелями, горіхами та виногронами… Нині тут руїни невибагливої архітектури колгоспного періоду (щоправда, складені з червоного природного каменю – мабуть із розібраних панських будівель) та напівзаросле пасовисько. Просто над яром – розкішне різнотрав’я, багато шипшини, глоду, кизилу, Над ним – безліч різних комах, а у вишині – повітряне шоу у виконанні круків…!
Панорамний пункт над каньйоном у місцевих мешканців зветься «Фігура». Звідси видно аж Червону скелю біля Берем’ян… Тут, під кількаметровим хрестом, у весняну та літню пору відбуваються молебні про дарування дощу. Ймовірно, що цей ритуал має витоки ще із дохристиянських часів. Ймовірно, й «фігура» – ще та…
З Хмелевої до Вербівця та Летяча веде мурований шлях з віковими липами по обидва боки. Просто скарб !!! Не гірший того, що у нас на Пузині. Але тут мурованка добре збереглася. Липи у більшості здорові, їм безперечно більше 100 років. Найбільші дерева у обхваті 4.60 – 4.75 метри.
У Летячі деякі вулички ще милують око традиційною забудовою, котру також давно варто було б заповідати – захищати від металопрофілю та євровікон…
Можливо, це скульптура школи Пінзеля біля тутешнього костелу-церкви ? 🙂
Ліс «Тугора» на Дністрових схилах біля Шутроминців, пропонований до заповідання ще Владиславом Шафером. Вікові дуби, що його тоді вразили, звісно ж, не збереглися. Як і хуторець Бідинці у Дністровому яру.
На західній околиці Шутроминців, над глибоким яром, що вирив у стіні каньйону невеличкий потік на ім’я Криниця – рештки панського маєтку та парку. Костел стоїть ще міцно, хоч дах вже завалився… Гробівці у підземеллі повідкривані… Слідів діяльності якогось «реєстрового козацтва», котре начебто мало намір облаштувати тут свою каплицю, таки нема…
Серед решток панського парку люди пасуть худобу. Лише оте пасовисько і стримує остаточне поглинання історичного ландшафту бур’яновим ханством…
Літня жінка небагато скаже про історію села – «не тутешня я, пане, переселенка з Лемківщини».
Але охоче розповідає історію свого життя: «Тата совіти забрали до армії – не повернувся… А нас, малих, із мамою в один день вигнали з хати і привезли сюди. Ми не знали, за що? … Ніякої ж партизанки у нашому селі не було. Спочатку думали, що то тимчасово, що повернуть назад… Хоч земля тут краща – у нас на горах крім жита та вівса нічого не росло. Та мама сумувала дуже за домом і татом – то скоро померла… Вчитися мені не було за що, пішла на ферму… Так все життя і проходила. І тепер доживаю вже віку, а пасу. Поїхати подивитися перед смертю на рідні краї? – та хіба за мою пенсію кудись поїдеш ?….»
Питаю: «Десь тут над Дністром у вас є історичні дерева, Шутроминський дуб і Летяцький?»
Хитає головою: «Не знаю, пане… Не бачила. Не буваю ніде. Я й біля Дністра за ціле життя була здається один раз, або два – ще дівкою…»
Олександр Степаненко
депутат Чортківської районної ради,
голова ЕГО “Зелений світ”
http://greenworld.in.ua/