Добротне серце “наддністрянської горлиці” Ганни Михайлівни Рибцуник

“Ще не так давно ця людина навчала й мене, навчала любові до рідного слова. А сьогодні зеленочубі пупʼянки хризантем під вікном у Ганни Михайлівни щиро зустрічають гостей. Розпитую про життя-буття, а моя вчителька ніяк не змінилась – все ще пригортає до себе; безліч турбот, а радіє з того, що живе, що пишеться…”

Добротне серце “наддністрянської горлиці” Ганни Михайлівни Рибцуник

                                                                                                          “З любові сонце сяє у зеніті,

                                                                                                           І перше слово затремтить в устах.

                                                                                                          Нехай же горе, війни в цілім світі

                                                                                                          Навік здолає ця любов свята…”

                                                                                                                                    Ганна Рибцуник

З любові починається усе… Тремтлива душа людини одвічно зростає в ній. Однак тільки тоді  наповнюється світлом, коли з щемливих куточків душі пломеніє доброта. Власне, в суголосній повʼязі цих істотних рис, любові й доброти, чи не  кілька десятків років на поетичній та педагогічній ниві працює знана на Тернопіллі поетеса, вчителька української мови та літератури, ЧНСЖУ Ганна Михайлівна Рибцуник. Давно освітянка проживає у селі Садки Заліщицького району, щодень невтомно проторює дорогу до школи, де на неї чекають безліч юних голівок, таких спраглих турботи і знань. І їй є задля кого поспішати. “Бо на моєму дереві життя / Вже молоді до сонця пнуться віти” – мовить про своїх вихованців вчителька, і завжди допомагає їм.

Ще не так давно ця людина навчала й мене, навчала любові до рідного слова. А сьогодні зеленочубі пупʼянки хризантем під вікном у Ганни Михайлівни щиро зустрічають гостей. Розпитую про життя-буття, а моя вчителька ніяк не змінилась – все ще пригортає до себе; безліч турбот, а радіє з того, що живе, що пишеться… І не дивно. Серед такої природи обважніло спинається хата! “Яка краса! Який простір довкола! / Здається, часу зупинився плин. / Густі ліси біжать за видноколо, / А там, внизу, виспівує Джурин” –  вчитуємось у її поетичні рядки про рідне село і підтримуємо, що середмістя обневільнило б  творчу душу поетеси. У світлиці, як сувій полотна, Ганна Михайлівна розгортає свої ліричні довершення: збірки “На крилах радості і болю” (1995 р.), “Щасливим будь, мій український дім” (2002 р.), “Дорога до мами” (2003 р.), “Добро і зло” (2006 р. ), дитячу скарбничку поезій та легенд рідного краю “Сонценятко” (2013 р.). Цікаво, що у вступному слові до пʼятої збірки авторка написала: “Цю книжку я присвячую своїм найкращим дівчаткам, милим внучкам Марʼянці, Юлечці та Христинці, а також таким же веселим, непосидючим дівчаткам та хлопчикам нашого краю“. Як бачимо, Господь подарував нашій словесниці не тільки відчути радість материнського щастя (зростила дочку Цвітану, сина Олега, допомогла здобути освіту, одружила їх); але й можливість голубити своїх маленьких “садківчаночок”, віддавати їм усю бабусину ласку.

“Я з того краю, де рожеві ранки

Цілують трави в молоді вуста”   

З розмови з Ганною Михайлівною дізнаємось, що хоч прожила багато років вона у селі Садки, “столиці Бандерівщини”, одначе родом із Блищанки, що теж на Заліщанщині. Народилась багряного 6 жовтня 1957-го року у хліборобській, будівничій сімʼї Михайла Ільковича та Марії Степанівни дівчинкою-первісткою. Згодом поетеса присвятить батькові не один вірш, а матері – то й цілу збірку. Зростала не сама: на 10 років старша від сестри Лесі, на 12 – від брата Володі. Найбільше ж мала Ганнуся любила слухати легенди, казки, небилиці діда Степана, що по материній лінії, і ще відтоді вливала в душу розмаїте багатство народної творчості.

А коли ж Ви почали віршувати? – запитуємо у нашої героїні. –  Ще зі школи, – згадує Ганна Рибцуник, – малим дівчам, і щиро завдячую моїй вчительці української мови та літератури Уляні Іванівні Миронюк, яка тоді попросила написати до свята вірш, похвалила мене, прищепила, так би мовити, поетичний  хист. 

І ось юна поетеса починає писати… І писати так, що в нелегкі брєжнівські часи тендітна поетична душа мужніє, розуміє всю згубницьку політику влади, а все ж мріє про незалежність України, і нишком занотовує…  “Тобі віддам я серце до краплини, / а голос переллю у спів дзвінкий.” – не перший й не останній вірш галичанки, присвячений Україні. Якось Ганна Михайлівна зізнається, що перший раз український тризуб побачила восени у 1980 р, а у 1981 р. –  прапор. То був стрімкий час неочікуваної передперебудови.   Навчання в 10-му класі Торської середньої школи – і про поетичний талант юної Ганнусі вже знає вся районна околиця – вперше надруковано її вірш у газеті “Колос”. В 1975 році Г. Рибцуник здобула перемогу на обласному конкурсі юних літераторів. А ось 1976 р. на злеті творчої молоді знайомиться з відомими літераторами В. Вихрущем, Р. Братунем, П. Осадчуком, Б. Демковим та ін. З осені цього ж року Г. Рибцуник як студентка Чернівецького державного університету пливе нестримною течією поетичних звершень. Однак хворіє мама, і донька розривається на два світи – доглядає маму, виконує всяку домашню роботу, ще й тоді весняний час обробітку землі, і водночас вчиться. Нелегко було, але Господь допоміг, адже закінчила університет з відзнакою. Згодом Ганна напише: “Моя поезія, як нитка золота, бере початок із самого серця”. Організаторсько-педагогічна праця на посаді піонервожатої у Заліщицькій восьмирічній, Лисичанській, Дорогичівській школі, а пізніше, з 1980 року – омріяна посада вчителя-словесника вже у Садківській школі – педагогічний досвід, який вартий цілого життя. Тоді й знаходить свою долю, правда, “десь від щастя втрачено ключі”. Не судилось… Ганна Михайлівна, за швидким плином часу виховує дітей і водночас регулярно друкується в пресі, її імʼя велично хизується на сторінках “Колосу”, “Вільного життя”, “Дивослова”, “Самоцвітів”, журналу “Українська мова та література в школі”, вчительського альманаху “Скриня” та ін. Спілкування з різними людьми, простодушна праця письменниці – рукописна збірка про сивочолого воїна УПА Михайла Медвецького, знаного на Кременеччині як брата повстанця Хрона.  “Я боялася відчаю. /  Спотикалась однак. /  Не завжди була ніжною. / Але вірною? – Так.” – один за одним лягали на папір рядки, і втішали. На 59-році життя помирає батько, мати теж незадовго відходить у небуття, уже на схилі літ. А Ганна Михайлівна все залишає вічні цінності: “Бо люди ми, не вічні в цьому світі, / Лиш вічне те, що буде після нас”.

“Забриню, задзвеню і розсиплюся ласкою,

Як загляну в криниці коханих очей“

Підростають діти, тільки від розлуки ще не загоїлось серце, як  в долю увірвалася людина, яка вже ніколи не скривдить свою обраницю. З чоловіком Іваном Ганна Михайлівна давно вже ділить і радість, і горе, а що найголовніше – тепер виховують внучат. “А любов, наче пізня вишня, пелюстки розстелила під ноги” –  так журливо й ніжно пише поетеса, ще й частує своїх близьких теплотою рук, щирістю душі. ЇЇ вірші – то з душі – і для людей. Ми вбачатимемо у них метафоризовану народну мудрість, чистий порив душі, що так і проситься на папір… Людина і природа. Одвічна битва. Право на життя кожної рослини, бо ж то як Людина. “Хай же заболить душа людини, / Коли дереву коріння підітне” – читатимемо у віршах.  Моралізаторський, але такий безневинний і легкий настрій поезії, такий мелодійний, і водночас щемливий… На  слова Ганни Михайлівни талановиті краяни написали музику й створили пісні. Зокрема, до справи долучилися Теодор Хмурич, Ігор Федірко, Василь Юріїв. Дух історичної епохи, такої близької, яка принагідно рокоче про Чорнобиль, завертає  стежкою до нескореної Роксолани (Насті Лісовської), закликає вберегтись від оманливих гасл з трибун –  це все та дійсність, яку змальовує садківська поетеса. Г. Рибцуник – вірна прихильниця поетичних рядків Олега Ольжича, усіх поетів, прозаїків емігрантської долі та тих, котрих жорстоко скосила сталінська машина. Постмодерністські віяння добре знайомі поетесі, але не такі й близькі, бо як зазначає Ганна Михайлівна, “писати потрібно для людей, а не тільки для свого літераторського кола”. Як член теперішньої ОУН, учасниця конкурсу виховних програм, оголошеного Всеукраїнським жіночим товариством імені Олени Теліги (зайняла призове місце), фундаторка музею імені Катерини Грицик, в якому зібрано цінні повстанські речі (фотографії, книги, елементи одягу, зброї, власне, речі від сімʼї Грицик  та ін. повстанських сімей), Ганна Михайлівна небайдужа до тих подій, які диктує сьогодення. Коли ж запитую про її прагнення, то чую у відповідь – “Миру на землі!”. І погоджуюсь. “Роби добро людям… робити його потрібно сьогодні… Бо завтра може бути пізно”.

Щиро співчуваємо Ганні Михайлівні у втраті своєї порадниці, люблячої сестри Лесі… Однак, віримо, що на нелегкому життєвому шляху добротна душа Ганни Рибцуник витримає будь-які печалі, бо ж добро і любов так пломеніють із її серця, що й світ здається іншим…

Надія Сасанчин,
власкор журналу “Золота Пектораль”