Еротичний тижневик “Пан+Пані”, який став першою в Україні еротичною газетою, почав виходити в Тернополі. Понад півроку з’являвся як додаток до громадсько-політичного видання “Заповіт”. Його з липня 1990-го друкувало “Тарнекс Арт”. Воно торгувало комп’ютерною поліграфічною технікою. Частково для демонстрації її можливостей й почали видавати “Заповіт”. Редактором запросили Зиновія Фриса.
– Я працював у районній газеті Чорткова, – згадує Зиновій. – Мав зарплату 550 рублів і службову “Волгу”. Керівник “Тарнекс Арту” Володимир Легкий попросив зайнятися “Заповітом”. Спитав, скільки хочу зарплати. Я сказав: “Щонайменше 800 рублів”. Середня зарплата в той час була 150–200. Десь за рік Легкий запропонував випускати еротичну газету. Він же придумав назву.
Фотографії передруковували із закордонних журналів. Звідти ж брали частину текстів. Перші випуски мали тираж 30 тис. примірників. А 10-й номер перереєстрованого як самостійне видання “Пан+Пані” вийшов накладом 120 тис. екземплярів. Газета добре продавалася по всій Західній Україні, окрім того в Києві, Кіровограді. Полтаві, Криму та на Донбасі.
Фото жінок з оголеними грудьми та неприкритим лобком займали чи не половину площі на сторінках “Пан+Пані”. Еротичний знімок чоловіка в 10-му номері був один: торс мускулистого “пана” в довгій білій майці з написом Bezpieczny sex. У двох колонках над ним були пікантні новини із зарубіжжя. Наприклад: “Зірка світового тенісу струнка, як берізка, Штеффі Ґраф спокійнесенько загоряла голесенькою на майданчику своєї вілли у Флориді, як раптом низько над нею пролетів вертоліт із фотокореспондентом. Але бідоласі так і не вдалося здобути сенсаційний знімок. Об’єктив зафіксував лише спину спритної тенісистки. І ще там, що нижче спини, пригадує Зіновій Фрис.
У тому ж номері була стаття оглядача Сергія Нестеренка про політичну ситуацію в країні з критикою президента Леоніда Кравчука. На іншій сторінці – поради, як боротися з мозолями, бородавками та випадінням волосся. Також – інтерв’ю з неназваним чоловіком-жиголо та розповіді про долі засуджених за зґвалтування. У газеті рекламувала свої “надійні та надприбуткові послуги” страхова компанія “Омета інстер” (перестала існувати 1994-го). Фірма “Сем-Муж” LTD пропонувала оптові партії махрових рушників і чоловічих напіввовняних штанів.
Над “Пан+Пані” працювали: редактор, заступник, оглядач, кілька дизайнерів і літредактор. 1993-го Зиновій Фрис перебрався до Латвії. На його місце запросили Володимира Андріїшина. І найняли людину, яка займалася листами читачів та приймала оголошення.
– Знайомі розпитували, чи не змучився я видумувати ті всі розповіді, що друкували в газеті, – згадує 54-річний Володимир Андріїшин. – Насправді, видумувати нічого не доводилося. Листи приходили мішками. Через міліцію домовлялися про інтерв’ю з бригадиршами повій і повіями. Часом правоохоронці давали відеоматеріали справ, де був якийсь пікантний момент – наприклад, знайомство африканця з нашою дівчиною. Як був настрій, то придумували хіба якесь інтерв’ю з розпусницею.
Під листи завели рубрики “Ероспогад” та “Ерофантазії”.
– Більшість дописувачів були жінки. Те, що не могли дозволити собі в житті, дозволяли на папері. Серед міст за кількістю листів чомусь лідирувала Коломия. Чоловічі ероспогади були рідше. Напевне, тому, що чоловіки – лінивіші.
– Найбільше запам’ятався дописувач із Кіровограда, – згадує коректор газети Алла Антонік. – Коли від нього приходив черговий лист, то збиралися читати всією редакцією. Він писав: “Ноги ее были красными. То ли от старости, то ли от загара”. Або: “После секса мы пошли попить пивка – в лесопосадку”. Врешті, вирішили надрукувати те все, не виправляючи помилок.
Під час редагування листів вигадували епітети для позначення статевих органів. Жіночі називали “розкішниця”, “курочка” та “квіття-бутоння”. Чоловічі – “півень”, “різак”, “прутень” чи “твердиня”.Тексти читачів друкували також під рубриками “З конверта” та “Резонанс”. Остання – коли опублікований раніше лист викликав хвилю відгуків читачів. Якщо жінка скаржилася, що через сором’язливість залишається незайманою до 36 років, то вже в наступному номері публікували листи підтримки від чоловіків. Дехто був готовий допомогти особисто, і просив зв’язатися з ним через редакцію.
На кінець 1992-го – початок 1993 року припав пік популярності газети, її тираж сягнув 220 тис. примірників. Однак “Пан+Пані” мала й затятих ворогів.
– Місцеві патріоти й демократи підбили митців написати кляузу на нас у прокуратуру, – каже Володимир Андріїшин. – Підписалися художники, літератори, громадські діячі. Звинуватили нас у розповсюдженні порнографії, пропаганді насильства та використанні нецензурної лексики.
Прокуратура передала справу до суду. Суддя направив примірник газети, що найбільше обурив “творчу громадськість”, на експертизу комплексної комісії при Міністерстві культури. За кілька місяців надійшла відповідь: “Поряд із високохудожніми фотографіями, в газеті є чимало суто анатомічних зображень задів, пенісів і парних фото на рівні невимогливої африканської казарми”. І ще: “На с.1 газети №20 від 27.05.93 фото дівчини з оголеними грудьми чи то її коліна на рівні грудей? Важко також визначити, який овоч або фрукт вона гризе: апельсин чи печену картоплю. Єдине, що не викликає сумніву, – це відсутність тут ознак порнографії”. Ці уривки надрукували на останній сторінці “Пан+Пані” 25 серпня 1994 року. Прокуратура відкликала свій позов.
Окрему сторінку стали відводити під оголошення знайомств. Їх ділили на три рубрики. “Такі” – для оголошень із метою шлюбу. “Не зовсім такі” – для тих, хто шукав партнерів для розваг. “Не такі” – для геїв, бісексуалів та лесбіянок.
– Дівчина, яка приймала оголошення, часом кликала незаміжніх дівчат глянути на чоловіків, які їх подавали, – розповідає Алла Антонік. – Ішли до неї під приводом, що несуть якийсь документ. Потім перестали ходити, бо якщо чоловік красивий, доглянутий і з гарними парфумами – значить, шукає “друга”. А прийде якесь страшне і задрипане – шукає жінку для постійних стосунків.
– Спочатку публікували телефони й адреси, що давали в оголошеннях, – згадує Володимир Андріїшин. – Кілька разів попеклися. Недоброзичливці давали контакти знайомих під оголошеннями про пошуки партнера-гея. Доводилося друкувати спростування. Після цього писали “адреса в редакції”.
Кілька неприємних казусів було й із фотографіями.
– Ми передруковували їх з іноземних журналів, але деякі чоловіки впізнавали на них своїх дружин – так їм здавалося, – усміхається Володимир Андрїшин.1993-го газету випускали в двох кольорах. Але тираж почав падати.
– Щоб завоювати нових читачів на Сході України, вирішили запустити російськомовну версію. Однак наклад не зріс. Виявилося, що людям байдуже якою мовою читати про еротику.1994-го загальний тираж російськомовної та україномовної газети становив 140 тис. екземплярів. Почали паралельно випускати повноколірне видання Pani and Pan.
– Власники хотіли переорієнтуватися з простої еротики на щось світське. Писати про зірок, машини, дорогі убори. Друкували фото українських знаменитостей із доробленим шляхом фотомонтажу чужим голим тілом. Першою була Ірина Білик. Коли надрукували Олександра Пономарьова, ледь не дійшло до суду. Підібрали йому непогане тіло, а він образився.
Новий тижневик успішним не став. Pani and Pan закрили 1996-го, а “Пан+Пані” – через два роки.
– У той час на розкладках з’явилися “Плейбой” і “Пентхаус” – російською, з чудовою поліграфією, – пояснює Володимир Андріїшин.
Сьогодні назву “Пан+Пані”, “Пан і Пані”, “Пан та Пані” або “Пан&Пані” носять кількадесят кафетеріїв, салонів краси і торговельних центрів у різних кутках України. Приміром, швейна фабрика “Пан та Пані” у Дніпропетровській області шиє уніформи для митників і військовослужбовців.
Повної підшивки газети “Пан+Пані” в колишніх її редакторів і працівників не збереглося. В обласній бібліотеці Тернополя є лише примірники за 1992 рік, та й то не всі. На одному із сайтів оголошень якийсь Борис із Хмельницького 50 екземплярів газети “Пан+Пані” продає за 100 грн.