“Вірші Бреславської сповнені внутрішньої напруги і внутрішнього гарту. Це сильний голос. Чи, як справедливо зауважує Марійка Микицей, голос „сильної ліричної героїні“. Я можу тільки потішитися, – а що залишається чоловікові слабовольному, – що є такий поетичний голос…”
ДВА КРОКИ ВІД РАЮ…
Світлана Бреславська-Кемінь. …два кроки до раю… поезії / Переднє слово Марії Микицей. – Івано-Франківськ: СІМИК, 2015. – 60 с.; Світлана Бреславська-Кемінь. переступи поріг… поезії. – Івано-Франківськ6 Нова Зоря, 2015. – 60 с.
Маємо в Івано-Франківську двох Бреславських. Ольгу і Світлану. Небогу й тітку. Ольга дебютувала 2013 року гарною поетичною книжечкою „Помаранчева дівчинка“. Світлана, про яку в літературних колах, близьких до „Станіславського феномену“, говорили ще на початку 90-х років минулого століття як про цікавого прозаїка і перекладача, до книжкового дебюту прийшла 2015-го. На цьому і все з двома Бреславськими в одному Івано-Франківську. Вони різні, мають різний досвід – життєвий і творчий, і як кожна справжня родина, мають різний погляд на родинні стосунки…
Дві поетичні книги Світлани, це не так різні етапи її творчого виростання, бо дівчинка виросла і давно, як два вдохи і видихи її поетичної ходи, яку Бреславська-старша мусила зафіксувати.
Я пробував щось знайти про вірші Світлани у передньому слові Марійки Микицей. Не знайшов, за винятком внутрішньої симпатії і подружньої підтримки. Хіба що оцей фрагмент: „ … «Два кроки до раю» – книжка віршів багатогранної тематики і широкої палітри образів і не-жіночого / бо непримиренного і яскравого сприйняття світу без компромісів і пів-тіней / коли громадська позиція стає продовженням драматичного характеру сильної ліричної героїні“. Безкомпромісний, але … жіночий. Таким є світ віршів Світлани Бреславської.
У першій книзі маємо декілька циклів: Кілька листків з календаря; Закарпатська коломийка; Крихти; Явища природи; Поема Крику; Дитячі малоюнки. Хоча визначення „цикли“ є занадто голосним. Бо напрошується асоціації монументальні й орнаментальні. Світлана ж лаконічна і малослівна як на поетесу. А ще верліброва традиція зі своїм ритмічним укладом і афористичністю висновковою наближає її вірші до притчових форм, не так у суто формальному, як в ідейно-концептуальному навантаженні.
Ці вірші суголосні мелодії-імпровізації, де виконавець перебирає клавіші, витворюючи настрій, вловлюючи енергетику творення.
За цією маломовністю і поетичною скупістю – глибоке знання історії, культури, фольклору, Святого письма. Се навіть не вірші, – а поетичні наголоси, розраховані на читача, суголосного автору, культурно та емоційно.
Вірші Бреславської сповнені внутрішньої напруги і внутрішнього гарту. Це сильний голос. Чи, як справедливо зауважує Марійка Микицей, голос „сильної ліричної героїні“. Я можу тільки потішитися, – а що залишається чоловікові слабовольному, – що є такий поетичний голос.
Серед тих віршів, які є у книзі, мене зацікавили декілька: „Іще // не вмерла…“; „Псалом 136 (український)“; „Поема Крику“ (окрім вірша „Сядь біля мене, // мій болю…“, який має два варіанти, обидва є у книзі (с.18 і 48), – не знаю, чи це авторський недогляд чи задум). Зацікавили не так змістом, – а зміст соціально-історичний переважно, а формою. Це не означає, що інші вірші гірші. Вони просто інші.
У другій книзі маємо чіткішу композицію. Книга поділена на Три розділи: Перший … чорне…; Другий… біле…; Третій … сіре…
Домінує інтимна елегійність, спогадовість, а ще внутрішня дуга за дитинністю, дівчатістю. Попри сильну натуру, лірична героїня згадує часи, коли вона могли бути слабкою і не боятися своєї слабкости. Життєві смуги – чорне – біле – сіре, – які фіксує лірична героїня, не є перепадами і втратами, а констатацією власного світу, який сливе неможливо змінити, неможливо виправити, лише зафіксувати, створити власну ілюзію віртуального буття світу в його реальному небутті. А ще додається тема війни – наскрізна тема цієї книги. Наскрізна не в змістовому, а в почуттєво-настроєвому переживанні ліричної героїні.
Серед віршів цієї книги є декілька віршів-„порогів“, повз які неможливо пройти, не зачепившись…: „по війні // в кожну хату // принесуть по дитині // лелеки // і навіть // самотня могила // розродиться // чорнобривцями“; „Залиште мене! // Спокою // хочу // спокою! // Якою // була я – // байдуже! // Стою // в міському пейзажі // постаттю // одинокою“; „на весілля до скрипки // прийшли старенькі // цимбали…“; „нас давно не кохали …“; „Переступи поріг…“; „Пішла би м // пішки до Канади…“; „Кличуть в гнізда // небесні пташки…“; „Може, я б його кохала…“; „А я все збираю // пірʼячко…“ …
Можна, звичайно, пошкодувати, що життєві обставини склалися у Світлани Бреславської так, що її подвійний книжковий дебют проходить сливе непомітно. Час, в якому живемо, навіть не час єзуїтів і не час убивць, а час Армагедону (хоча Марія Матіос твердить, що „Армагедон уже відбувся“), в якому Зло кпить з Добра, гадаючи, що воно є переможцем. І так інколи хочеться полетіти у вирій, попросивши качечок, що пролітають над дідовою хатою: „скиньте мені по пірʼячку… // скиньте мені по пірʼячку…“. Але, насправді, крила потрібні лише для того, аби повернутися в бій.
