Євген Баран. Дивна війна

Война на південному сході України – не є войною за територіальну цілісність. Є войною за переділ сфер бізнесового впливу. Чи всі це розуміють? Не знаю. Головне, що я це відчуваю нутром. Відчуваю нутром, що ми переможемо. Не тому, що такі сильні й мудрі, а тому що конʼюнктура світова за нашу перемогу. Нехай і не зовсім з цією конʼюнктурою погоджуються французи і німці. Виходить на те, що французи і німці змушені будуть посунутися. Се їх не задовольняє, але хтось вирішує це без них.

ДИВНА ВІЙНА…

Перестав писати про войну. Про ту, Донецько-Луганську. Не тому, що не переживаю за державу. А тому що за «державу обидно». Вчора загинув мій однофамілець, Юрій Миколайович Баран із Делятина. Загинув від кулі снайпера, постріл у висок. Декілька людей телефонувало, чи це не мій родич. «Так, – відповідав, – родич». Бо тільки так ця смерть для чужих може викликати співчуття до ще живого.
Перестав писати, бо побачив, що людям потрібний стимул. Ми перетворюємося у державу військову. Майже, як жиди. Це добре. Для держави. Особисто для мене – це трагедія. Я не військовий чоловік. Се не означає, що я не зможу вбити ворога. Ворога завжди, інакше я не чоловік. Але я не готовий жити у стані перманентної войни. І тільки. Власне, цього доста.
Война на південному сході України – не є войною за територіальну цілісність. Є войною за переділ сфер бізнесового впливу. Чи всі це розуміють? Не знаю. Головне, що я це відчуваю нутром. Відчуваю нутром, що ми переможемо. Не тому, що такі сильні й мудрі, а тому що конʼюнктура світова за нашу перемогу. Нехай і не зовсім з цією конʼюнктурою погоджуються французи і німці. Виходить на те, що французи і німці змушені будуть посунутися. Се їх не задовольняє, але хтось вирішує це без них.
Інколи мені шкода росіян. Не Росію. Мені шкода тих десятки мільйонів українців, які вже себе чули і чують росіянами. Ми могли жити інакше. Власне не виживати. А жити, і заправляти європейською політикою. Якби ж керувалися стратегією державницькою, а не інтересами бізнесовими. Держав уже нема. Є бізнесові структури, які ще «воленс-ноленс» керуються старими рамцями співжиття. Путін захотів всю цю світову брехню перевести у «статус-кво»: якщо нема держав, то нема й зобовʼязань. Однак і Европа, і Америка злякалися того, в що гралися останні чверть століття.
Сьогодні виглядає на те, що Росія приречена. Мене се не тішить. Не тішить, бо означає черговий переділ світу, який закінчиться не російсько-українським протистоянням, – так виходить, що і Росія, і Україна заручники, – закінчиться світовим протистоянням.
Мене втомили ігри в ментальні витоки: москалі – угро-фіни, українці – арійці. Єдині, хто незмінний – жиди і палестинці. Одні так і залишаються жидами, а їхні брати-палестинці залишаються арабами-ворогами.
Так виходить, що я визрів до іншої цивілізаційної структури. Ніхто мене не запитуватиме, і ніхто не підтримуватиме. Бо світом править хаос, вбраний у шати історичної логіки, себто відсутности такої.
Оскільки нічого змінити я не зможу, то говоритиму вголос для себе. Як мантру. Як вічне заклинання: Се дивна війна. Сі смерті абсурдні. Україна – се наша вигадка. Росія – страшний сон. Европа – постійний пронос. Америка – світовий запор. Хто вічний? Жиди і палестинці. Тільки вони. І тільки та Земля, яка стала початком світу. Яка стане його кінцем…