Найдивніше те, що владі – будь-якій і будь-де – вигідно, аби суспільство було заплямоване. Тоді легше маніпулювати, легше шарпати за ниточки, перетворюючи людей на маріонеток у ляльковому театрі. І ніхто не навчився з гідністю вступитися з того місця, яке провокує тебе чи яке провокуєш ти.

Хабар душі моєї

Як говорив з іншого приводу один із персонажів оперети Імре Кальмана «Сільва»: «Про драконів – мовчок!». Знову ж таки – багато про це говоримо (бо завжди легше забалакати проблему, ніж пробувати її якимось чином вирішувати), але робимо так, як вчить нас життя. Хабар у нашій свідомості такий же реальний і вічний, як любов, смерть, секс і гроші. Зрештою, він пов’язує всі ці ланки нашого уявлення про життя і нікуди в найближчий час не дінеться: просто трансформується, піде у ще глибше підпілля, придумає нові форми існування і житиме – майже як Лєнін – вічно…
Наші керманичі вдаються до радикальної боротьби з цим явищем. Один із прийомів — це виховування у людей свідомості Павлика Морозова. Вся Америка – суцільні Павлики Морозови. Повертаємося до цього і ми. У нашій історії таке вже було — горезвісні 30-ті роки XX століття. Але таке повернення означає одне: хабар є непереможним; іншого засобу, аніж «закласти» хабарника, немає. Ніякі моральні засади тут не діють. Ніякі переконування і переконання.
Наше суспільство все заплямоване, на всіх є компромат (більший чи менший, компромат залишається компроматом). На Президента, на прем’єра, міністрів, керівників областей, чиновників всіх рангів – чинних і з приставкою «екс». Скільки б не говорив хто, що у нього чисті руки і що він не крав, – слова залишаться словами і не більше. Бо плітки про темні сторони нашого «я» нікуди не діваються, а інколи мають здатність матеріалізовуватися. Бо неспростована плітка є нічим іншим, як недоказаною правдою.
Найдивніше те, що владі – будь-якій і будь-де – вигідно, аби суспільство було заплямоване. Тоді легше маніпулювати, легше шарпати за ниточки, перетворюючи людей на маріонеток у ляльковому театрі. І ніхто не навчився з гідністю вступитися з того місця, яке провокує тебе чи яке провокуєш ти. Колись Цезар розлучився з дружиною через підозру у сімейній зраді. Коли ж його запитали, чому він це зробив, адже підозра не підтвердилася, то Цезар відповів: «На дружину Цезаря навіть тінь підозри не повинна падати» (я не вдаюся до аналізу моральності самого Цезаря, але він сформулював ідеальний принцип чистоти влади, і вже цим заслуговує на повагу). Наші сучасні «принцеси і принци» заляпані по самі вуха у неспростованих підозрах – і хоч би що: самовпевнені і самозакохані, і завжди на вустах, у погляді, вчинках прочитується відповідь: «Сам дурень!».
Один мій приятель – направду гарний і чесний чоловік – розповідав мені, як він був заскоче ний отриманням першого хабара. Найсмішніше, що зробити нічого не зміг.
Підходила перша в його житті в іпостасі викладача сесія – а мій приятель працював ув одному міжнародному вузі на Марсі. І ось декілька днів до його каюти була черга, як у Мавзолей. Приходили молоді дівчата і хлопці, він їх виставляв, зрозумівши причину приходу, але вони примудрялися залишати пакунки в каюті, під дверима: це були пляшки горілки, шампанського, самогонки (немає кращої самогонки, як на Марсі)… Закінчилося тим, що майже весь «принос» приятель роздав марсіянам. І знаєте, чому там досі не можуть знайти ознак життя? У марсіян ще досі похмілля, і вони не можуть прийти до тями…
Власне, для чого я все це говорю? Не для того, щоб вилікувати когось. Ні. Я ще не настільки дурний, як виглядаю. Я озвучую цю проблему, аби позбуватися темних забаганок власної душі. Не впевнений, що мені буде легше. Але спокійніше – однозначно.