Євген Баран. Хата, якої я не збудував

Наша хата в Джурині збудована ще 1934 року дідусем, Іваном Братковим, попри цісарську дорогу,  якою їхали і їдуть сьогодні з Чорткова на Бучач, Станіславів (Івано-Франківськ), Львів… То було панське поле, і коли пан розпродував землю (т.зв.парцеляція), дідусь побоявся у нього купляти, і не брав доброї землі,  бо думав, що потім відберуть її назад. 

ХАТА, ЯКОЇ Я НЕ ЗБУДУВАВ…
І.

У чомусь, найголовнішому, я є ущербною людиною. Взяти хоча би українську приказку про справжнього чоловіка, який повинен збудувати хату, викопати криницю і виховати сина. Хати я не збудував,  криниці не викопав, єдине, що вряди-годи, як кожний «справжній» сім’янин інколи займаюся вихованням сина: деколи з ним розмовляю (час від часу реагуючи на прикре жінчине: «Ти пам’ятаєш, що у Тебе є діти?»), часто сварю, себто кричу на нього, і  зрідка б’ю ременем. Зараз взагалі стараюся цього уникати, бо пам’ятаю свій дитячий досвід, коли батько, підпилий, лив «крокодилячі» сльози, нарікаючи на старшого брата зі мною, коли ми його приструнювали (п’яним він мав дуже неспокійну натуру, шукаючи собі ґудза, і крайньою чомусь завжди була мама  : «І це за моє добре?!»)…
Наша хата в Джурині збудована ще 1934 року дідусем, Іваном Братковим, попри цісарську дорогу,  якою їхали і їдуть сьогодні з Чорткова на Бучач, Станіславів (Івано-Франківськ), Львів… То було панське поле, і коли пан розпродував землю (т.зв.парцеляція), дідусь побоявся у нього купляти, і не брав доброї землі,  бо думав, що потім відберуть її назад. А вже пізніше  відкупив шмат землі (близько 60 сотих) у жида. Земля була під горбом, через неї проходила бічна дорога до панського палацу. То дідусь сам скопував горб, тачками вивозив землю, клав невеликий фундамент і будував хату із сирівки (дідусь робив такі квадратні форми, в які закладалася мокра земля, перемішана з соломою, половою, вона висушувалася і затвердівала  як камінь). Хату будував велику, на дві половини, бо планувалося, що  у ній житимуть  дві сім’ї – дідусь з дружиною і її сестра з чоловіком, мельником. Але шваґро відмовився від такого варіанту, бо довелося б ділитися зерном для домашньої живности, і збудував собі хату біля річки, недалеко від млина…
Чому дідусь збудував хату під горбом? Він був ковалем. Пропрацював ковалем 60 років (з 1900 по 1960-ий). І поряд з хатою збудував кузню. Так собі думаємо, що йому йшлося, аби тяга в кузні була доброю, а чи буде це місце добре для хати, дідусь думав найменше. Хоча внизу городу, і біля кузні дідусь насадив ясенів, аби вони прикривали хату від вітрів. З того насадження залишилося тільки три ясени, які  по сей день виконують свою захисну місію.
Будівництво почалося 1929 року, моєму дідусеві вже пішов 41 рік, і в нього якраз народилася остання, шоста дитина, донька Михайлина  (моя мама). Коли переїжджали в нову хату (а до того вони жили Заджуринкою в старій хаті, покритій соломою, поряд з хатою мого прадідуся Семена Браткова), то бабуся Настя в Чорткові на базарі купила три великих образи – святого Миколая, маленьких Ісуса  та Івана-Хрестителя. Образи висіли в хаті до 1966 року, після смерті бабусі їх забрав старший син Яремко, а 2008-року ці образи (крім образу Святого Миколая, який пропав на стриху у вуйка) повернулися знову на своє місце…
Хата вистояла у війну, хоча лінія фронту в 1944 році проходила через наше подвір’я (декілька сусідських хат згоріли й так ніколи не були відновлені, тільки й знаю від мами, що нашими сусідами були Будніки, Мохоньки, Сякалюки, Буцмани, Ходоровські; з цих прізвищ у селі фактично залишилося тільки одне, – Сякалюк). На розі стайні був вкопаний танк, а під одним кутом хати німці викопали бліндаж. В саму хату попало 5 снарядів. Ще я пригадую старі двері між кімнатами, які внизу були надщерблені, то була виїмка від осколка снаряду. Бокова стіна хати (з боку Бучача) була зруйнована, дідусь її якось поскладав і підпер кілками, так вона й простояла до кінця 50-х років. Потім повернувся з армії мій батько, і ту стіну перемурували, зробили якийсь ремонт, і в другій половині жили вже ми, Михайло і Михайлина Баран, та їхні сини, Олександр і Євген.
Десь на початку 70-х  батько обмурував хату цеглою, поштукатурив. І так вона стоїть досі. Нової хати батько не хотів будувати, хоча як голова сільської ради таку можливість мав. Все казав, що він має, де жити, – це був такий його натяк, що в рідному селі Палашівка, розташованому за 7 кілометрів від нас, у нього була стара батьківська хата, збудована дідусем Василем 1927 року (стоїть досі, у ній живе татова наймолодша сестра Ганна). Наприкінці 70-х, перед братовим весіллям, ще зробили ремонт в тій половині, де жили дідусь з бабусею, бо після їхньої смерті та половина використовувалася як комора, склад різних непотрібних речей, і тільки з весни по осінь на ту половину перебиралися ми з братом, робили сякий-такий порядок, і «раювали» без втручання батьків…
Я не пригадую, як копали криницю на подвір’ї. Це  було 1963 року, викопав криницю сільський майстер Ганкевич (цього прізвища в селі вже немає, старий Ганкевич помер, а його діти кудись виїхали). Мій старший брат Олесь, – у нас різниця в шість років, – піджартовує інколи наді мною: «Та ти взагалі нічого не пам’ятаєш, тільки пишеш»… Смутно пригадую, як добудовували ґанок, а коли помер дідусь (кінець квітня 1964-го), то стіни в ґанку ще не були поліплені й не було вікна. Згадати се мені допомогли фотографії похорону дідуся…

ІІ.

Перші усвідомлення своєї хати нечіткі й розмиті, мов картини імпресіоністів…
Майже суцільний туман…

Картинка Перша: люди в хаті, на половині дідуся (ми казали йому на польський звичай “дзядьо”) і бабці. Їхні ліжка попри стіну, дідусь біля вікна лежить, бабуся біля дверей. Щось говорять з тими людьми. Їм дають в газетній обгортці халву, яку дідусь тут же передає мені. Ці люди – родина зі Станіславова, Стах і Катерина Дмитровські. Стах є сином покійної бабусиної сестри Ганни, Катерина теж джуринська, і теж з Цепендів, як і моя бабуся. Але то по лінії іншого брата, від яких ведемо свій родовід: ми – Олексові, вона – Федева. Дві гілки химерно поєдналися в шлюбі Стаха і Катерини…

Картинка Друга: Знову люди. Якісь гості з Гамерики, родичі дідуся. Його звати дідусь Данило Сисак. Він троюрідний брат мого дідуся і був дружбою на його весіллі 13 липня 1913 року. Дідуся і бабусі вже немає в живих. Здається, це було літо того року, коли померла бабуся Настя, – 1966 рік. Дідусь Данило – кремезний, сиві вуса, хвацько закручені вгору, так, як на фотографії мого дідуся. Фото довоєнне, йому там років 25. Таким я вже дідуся не запам’ятав, я взагалі його не запам’ятав, уявляю собі його обличчя зі старих сімейних  фотографій (на жаль, більшість довоєнних фотографій пропали у вирі ІІ-ої Світової)…

Картинка Третя: Зима. Вечір. Батька немає. Ми вже переживаємо. Якщо він не приходить до 19 години вечора взимку, значить знову прийде п’яний і знову буде скандал. Я тривожно вдивляюсь у вікно. Нічого не видно. Мороз виплітає дивні візерунки на вікні. Мені не до них. Тривожно вслухаюсь у зимову тишу. Скрип хвіртки. Якісь голоси…

Картинка Четверта: Пізня осінь. Але в сінях ще скидана необтереблена кукурудза, значить кінець жовтня. Мама перевіряє зошити. Брата немає. Здається, він вже студент Львівського університету. Батька, як звикле, немає. Переживань, як таких, немає. Втягнувся у цю дику сімейну драму, якої сам є мимовільним актором. Раптом якісь біглі кроки попри вікно, через хвилю в хату вривається сім’я дальших сусідів. Вони накидаються зкриками і погрозами на маму. Їхній син у її класі, й вона поставила на уроці йому “двійку” за поведінку. Обоє якісь подібні у своїй ненависті до мами. В обох з рота вискакують гадюки. На мене не звертають уваги. Я виходжу в коридор, заходжу в комору, де висить мисливська рушниця стрийка Марка, чогось він її залишив у тата. Беру її, зводжу курок, патронів там немає, заходжу в кімнату… Німа сцена. Сусіди так як сварилися, так і застигли. Назадгусь випираються з кімнати і швидко кудись зникають. Через якусь хвилю приходить батько. Тверезий. Мама коротко йому оповідає ситуацію, він вибігає за сусідами…

Картинка П’ята:  9 травня 1996 року. Миз дружиною приїхали перед обідом з Івано-Франківська. Сусідка сказала, що будьте готові, тато сьогодні може вмерти, бо приходила його колоти, а голка вже в тіло не лізе. Ми не віримо. Заходжу до тата. Він лежить. Вже восьмий місяць лежить. Схуд на тріску, в нього рак крові.  “Як Ви?”, – запитую. Замість відповіді теж запитання: “То що, Євгене, мені вже п…ць?” Мовчу, не знаю, що відповісти.
Увечері тато просить почитати Псалтир. Читаю. Почав чомусь із 17 псалма, потім перейшов до 18-го:
5. Хвилі смерті мене оточили
погибельні потоки мене налякали.
6. Оплели мене пута Шеолу,
смертельні сіті мене охопили.
7. У моїй скруті до Господа візвав я,
заволав до Бога мого.

8. Здригнулася земля й захиталась,
і  гір основи затремтіли й захитались,
бо палав він гнівом.

На цих словах тато помер. Мама штовхнула мене: дивись. Побачив налякані очі (страшні), оскал зубів, скрючені пальці лівої руки, якою чіплявся, аж орав, за простинь. У грудях клекотіло, а то нараз стихло. Коротка агонія, два-три схлипи, –  і тата не стало.
За кілька секунд перед цим він повернувся обличчям до стіни, і аж скинувся… Когось він там побачив і налякався. Він не хотів помирати.

                                                                                                                   ІІІ.

Після смерті батька я розумів, що повинен якось зберегти це родинне гніздо. Як – не мав жодного уявлення. Ми жили в Івано-Франківську. Дружина не працювала. Грошей катма. Брат з братовою теж в Івано-Франківську. Пильнують роботи, аби мати кусок хліба. Десять років з дружиною ми їздили в село по два рази на місяць, відпустку теж переважно проводили в селі. Як міг, я допомагав мамі, аби їй не видавалося, що вона сама й нікому не потрібна. Щось придумував, затівав якісь ремонти. Все робилося з метою вселити в маму віру, що я не збираюся полишити її і хату напризволяще.
Так тривало до літа 2007-го, коли брат з братовою повернулися в село… Тепер разом з ним щось ліпимо, “латаємо діри”, бо розуміємо, що дідусева хата – се наш останній притулок в житті. Все, що можемо ми сьогодні зробити, це зберегти дідусів спадок. Хата ніби розуміє нас і співчуває нам: крехтить, осипається, просідає, але … не падає. Коли минулого року ми з братом укріпляли кути, підкопували й заливали фундамент, бо вона стоїть на кількох каменях, які розсипаються, а близькість дороги (за ці роки нам врізали метрів п’ять подвір’я), додає нагрузки на старі стіни дідусевої хати, то камінь під хатою впав у викопану яму й розсипався. Брат запанікував, що зараз стіна впаде на таку то маму, але все обійшлося, ми залили новий фундамент, і наша стара хата, якій незабаром вже сповниться цілих 80 літ, стоїть як уособлення непорушності нашого світу.
Вона могла би багато розповісти, дідусева хата. Але мовчить і своїми вікнами-очима вдивляється у світ, який навколо неї метушиться, поспішає. Їй нікуди спішити, бо знає, поки ми з братом живі, вона стоятиме й зігріватиме наші серця. І це найголовніше, що я знаю про неї і про що зпевністю можу сказати. Сьогодні це так важливо, – бути певним в тому, що говориш…