Євген Баран. Книга безпам’ятства

Подивіться на старі сільські цвинтарі (міські також) — це суцільні книги безпам’ятства. Згадую, як в шкільному саду, що був посаджений на місці старого сільського цвинтаря — хоча на нині діючому ховають людей вже років зо двісті, там могила на могилі, особливо, якщо старі хрести попадали, то знайдені кістки відсувають убік і знову ховають, — прокладали труби, вириваючи на зовні людські черепи.

КНИГА БЕЗПАМ’ЯТСТВА

«Наша пам’ять подібна на труп, обгризений улюбленим псом», — так афористично сказав Віктор Єрофєєв про той жарт, який зіграє з нами наша пам’ять. Пригадую, як колись в Ірпені Юрій Мушкетик розповідав нам — молодим літературним неофітам — про свої давні зустрічі з Корнійчуком. Десь вони відпочивали на морі, жили поряд у будиночках, і Корнійчук, добре підпилий, три вечори підряд приходив до молодого Мушкетика і розповідав-сповідався про 30-і роки. «Я, — казав Мушкетик, — нічого не записував, бо думав, що все і так запам’ятаю, але пройшли роки і нічого з розмови не залишилося, тільки туманний спогад, що вона була і окремі фрагменти розповіді».
Пригадую, як в дитинстві і юності я мордував своїх батьків, вимагаючи від них розповідей про їхні родоводи: ким були дід, прадід, прапрадід… Батьки що могли, то розповідали — в результаті я знаю свій родовід по маминій лінії до сьомого коліна, по-батьковій до п’ятого. А коли батьки не знали, що відповісти, то казали: «Хто коли когось питав про рід, жили в роботі і вмирали в роботі. Ми ніколи не запитували про дідів-прадідів, а батьки ніколи про них не розповідали». У результаті виходить, що найгірше, кого ми знаємо у своєму житті — це наших батьків. Про дідів і прадідів навіть не кажу, — це щось вже подібне на легенду.
Я маю звичку інколи своїх студентів запитувати, чи знають вони своїх дідів, прадідів, прапрадідів. Знають лише у тому випадку, якщо бабуся-дідусь, прабабуся-прадід ще живуть. Однак років їхнього життя назвати не можуть. «Давно». «Точно не знаю». А ми думаємо запам’ятати щось більше, якщо ми не в змозі запам’ятати історію життя своїх рідних.
Подивіться на старі сільські цвинтарі (міські також) — це суцільні книги безпам’ятства. Згадую, як в шкільному саду, що був посаджений на місці старого сільського цвинтаря — хоча на нині діючому ховають людей вже років зо двісті, там могила на могилі, особливо, якщо старі хрести попадали, то знайдені кістки відсувають убік і знову ховають, — прокладали труби, вириваючи на зовні людські черепи. І ми, школярі, розбирали їх по хатах. Ми ж не задумувалися, що котрийсь із черепів, який ми ховали від батьків, належав далекому нашому предкові, без якого й ми не з’явилися б на цей світ.
Зараз модною стає мемуарна, спогадова література. Пишуть всі — ті, хто мають що згадувати і ті що не мають; люди з біографіями і без неї. Навіть белетристика все більше набуває рис автобіографічності. Ніби нічого й немає погано у цьому. Бо найголовнішим сенсом життя людини є воно саме у найдрібніших проявах. Але найгеніальшими і наймудрішими книгами є ті, які ми не записали. Книги безпам’ятства. Нашого безпам’ятства…