Андрухович додав елегантності, шляхетності, шарму, аристократизму українській поезії, прозі, есеїстиці. Він залишається найкращим стилістом української літератури кінця ХХ століття. Він залишається співцем міста. Він залишається творцем барокових історій, де всього забагато і все доречне. Він призвів до революції в читацьких умах. Його герой – завжди на межі двох світів, двох епох, двох культур. Його герой – на пограниччі.
МІСІЯ: АНДРУХОВИЧ
Писати про Андруховича безпристрасно і неупереджено можна буде років через сто. Все, що зараз пишуть і ще буде написано, – свідоме чи несвідоме маніпулювання.
Що стосується мого писання про цього письменника, то я був найпристраснішим його читачем. Чому так сталося, важко пояснити. Ще важче сказати так, аби бодай хтось тебе зрозумів. Можливо з моїх писань про нього, якась дещиця залишиться в контексті історико-літературному. Більшу частину треба сприймати як полемічне протистояння. І розглядати його треба, якщо комусь це буде треба, лише в полемічному контексті. Не розуміючи цієї вимоги, можна буде зробити з нас двох братів, Каїна і Авеля, де почергово ми обидва виступатимемо то в одній, то в іншій ролі.
Про Андруховича я вперше почув влітку 1985-го від свого львівського приятеля Сашка Гордона. Він повідомив мене, тодішнього вчителя української мови і літератури в Криму, що появилося декілька прозових і поетичних книг молодих авторів, яких варто прочитати. У Дрогобичі, куди я поїхав відвідати родичів, я і придбав першу поетичну книжечку Юрія Андруховича «Небо і площі». Це було тоді ж, в липні 1985-го. А потім вже мій брат, який працював у Івано-Франківській друкарні, сказав, що Андруховича він знає особисто, і той є чудовим хлопцем, а ще й талановитим поетом…
Я й досі не можу зрозуміти, чому опинився в ролі світоглядного й естетичного опонента Андруховича. Все, що він писав між 1985-1997 роком, я читав запоєм і з великим захопленням сприймав прочитане. Мій перший випад проти «Бу-Ба-Бу» восени 1992-го був направлений не стільки проти Андруховича, як проти композиційно непродуманої презентації журналу «Четвер» у Будинку Актора в Києві.
1990-го, коли в Києві проходив міжнародний поетичний фестиваль «Золотий Гомін», найбільшим моїм бажанням, тоді аспіранта Інституту Літератури імені Тараса Шевченка Академії Наук УРСР, було познайомитися з Андруховичем. Ми коротко говорили в стінах ІЛ, й тоді Андрухович підписав мені автографа на двох поетичних книгах, які я спеціально для цього привіз із дому, вже згадану «Небо і площі» і недавно видану «Середмістя».
Сьогодні згадаю ті часи з іронічною ностальгією. А коли випадково зустрічаємося у місті, то Андрухович або переходить на іншу сторону вулиці, або різко повертає, або відвертається. Я усміхаюся, а коли маю настрій, то зачіплю його. Анрухович чемно і прохолодно відповість.
Всі мої писання про нього носили спонтанний характер. Ніхто на них не впливав, з людей маю на увазі. Навіть Процюк. Навпаки, він був поміркованішим за мене, й часто радив мені зняти той чи інший випад проти Андруховича, а то й зовсім замінити його на толєрантніший. Інколи я дослухався до порад Процюка. Але ще раз повторюю, – інколи. Написавши той чи інший матеріял, я сам дуже часто дивувався, чому в мене виходило навпаки: хотів похвалити Андруховича, а критикував його… Так було, і цього вже не зміниш.
Андрухович для мене залишається найяскравішою постаттю літературних 90-х. Він мав неймовірне чуття слова. Він приймав чужий текст у себе і міг відтворити стилістичну манеру того чи іншого автора, додавши власної конкретики і власної інтонації. Це унікальне чуття. Я бачив його лише у двох людей – у Юрія Андруховича і Тані Малярчук. Остання називала це індивідуальне вміння літературним хамелеонством…
Так, його вірші, його проза, його есеїстика виглядають естетично вторинними. Рільке і Антонич. Вєнєчка Єрофєєв і К°. Мілош, – це є першоосновою його творення. Але це аж ніяк не применшує зробленого ним. Колись Анатоля Франса звинувачували, що всі свої твори він написав на основі відомих сюжетів. На що сей великий іроніст відповів: «Звинувачувати мене у вторинності означає не знати законів розвитку літератури. Всі великі твори літератури написані на основі відомих сюжетів»…
Андрухович додав елегантності, шляхетності, шарму, аристократизму українській поезії, прозі, есеїстиці. Він залишається найкращим стилістом української літератури кінця ХХ століття. Він залишається співцем міста. Він залишається творцем барокових історій, де всього забагато і все доречне. Він призвів до революції в читацьких умах. Його герой – завжди на межі двох світів, двох епох, двох культур. Його герой – на пограниччі.
Ще недавно я твердив, що Андрухович – письменник без теми. Це правда і неправда водночас. Він письменник поза- і надчасся.
Єдине, з чим не справився Андрухович, – з читацьким очікуванням дива. Читачі прогавили той момент, коли поява такого автора вже була дивом, і не пробачили йому, що він не зміг «забавити» їхню увагу ще на якийсь час. Це десь внутрішньо розчарувало Андруховича, хоча він і не говорить про свої розчарування.
Андрухович залишається письменником взірцевим у добу українського безчасся. Він залишається творчою особистістю у час суспільного занедбування естетичного. Але завжди знайдеться неофіт, який відкриватиме для себе Андруховича, як сьогодні багато з нас відкривають Гомера, – не розуміють, дивуються, читають і слухають. Можливо, хтось і вловить у цій грі словами справжню історію. І ця історія страшенно нагадуватиме власну. І подивується, що якийсь-то чоловік на імʼя Юрій Андрухович зумів продертися за межу, в той момент, коли всі тикали в нього пальцем і твердили, що він навіть не може вибратися зі своєї квартири…