Я не помилився. Вже давно триває московсько-українська война. Як мінімум 359 років, від так званого “возз’єднання України з Росією”. Ось тільки тоді ще Росії не було, а існувало на північному сході від Європи дике і незрозуміле утворення під назвою “Московське царство”.
Існувати існувало, а ще набиралося сили і ненависти до всіх, хто був не ними. Не буду вдаватися у нетрі історії, скільки би про це не говорили і скільки би не дивувалися, – се утворення розрослося як ракова пухлина і майже в незмінному стані, видозмінюючись і переживаючи генетичні мутації, існує дотепер. І гадаю, попри всі песимістичні прогнози, існуватиме до Страшного Суду. Таки Бог є на світі, хоча ті ж москалі нещодавно вкотре спробували заперечити його існування, бо інакше навіщо Він так наколотив у тому світовому казані, що ми так і не зможемо пізнати його незбагненної Божої волі.
Мене зараз майже не цікавить, хто спровокував грузино-московський конфлікт. Не цікавить тому, що не мені його розв’язувати. Брат брата вбиває за кусень землі, а щоби людина полюбила собі подібну, се треба не просто бути, а вродитися християнином. А все у нас спрофановано і містифіковано, у тому числі й християнство, – його московський православний варіянт цьому свідченням, тому й не дивуюся, що народ пре на народ. І перемагає правда сильнішого.
Але мене починають не на жарт тривожити постійні балачки про можливе вторгнення москалів в Україну. Річ навіть не в тому, що вони нікуди з тієї України не йшли. Навіть не в тому, що їм за сьогоднішніх технічних можливостей не треба нікуди йти, – се ще раз доводить правоту тези, що не доведи Боже дати в руки вар’ята або фанатика атомну зброю. Мене тривожить, що знову розігруєтьсякарта дешевого патріотизму, коли формування зовнішнього ворога, – штучно створеного чи реального, – відволікає людську спільноту від вирішення важливих внутрішніх проблем. Маю на увазі нас, шановані українці.
Ми дали себе вкотре ошукати пройдам, авантюристам і дешевим кишеньковим злодіям. Поки вони “дерибанили” українську землю, ділили накрадене, ми заспокоїлися і подумали, що так і повинно бути. І кинулися виживати, – хто куди і хто як. Одні за кордон, інші на рідних теренах. І вже так само ділимо неподілене: син продає хату разом із старенькою матір’ю, сподіваючись її смерті; молодша сестра обкрадає старших, не поділившись з ними грошима за батьків маєток; а брат змушує забрати з гробівця прах швагра, бо з рідною сестрою не годні поділити дідову спадщину. Ось до чого ми докотилися, полюючи і собі за крихтами пирога, який так і не спікся.
Чомусь забули про головний закон розвитку капіталістичного суспільства. Його придумав не Маркс, хоча він і був жидомасоном. Він просто розклав його на зрозумілі складові: спочатку захоплення майна, потім його переділ і, нарешті, соціяльна революція. Ось про цю третю стадію забули всі. Але тільки не можновладці, яким, аби відволікти увагу основної маси спільноти, треба зчинити “локальну” або й світову колотнечу. Тут мені пригадується розповідь про “бенкет під час чуми” – бенкет у “нових” українців, де один скоробагатько дозволив собі сказати знайомому: “Подивись навколо, хіба це люди? Це бидло!”. І яке ж було його непідробне здивування, коли цей знайомий, якого він вважав “своїм”, перед усіма дав йому по морді. Чому ми не даємо по морді тим, хто називає і вважає нас бидлом?!.
Я не знаю, чим закінчиться оце зростаюче протистояння Московії та іншого світу, насамперед Америки. Напевно, ніколи й не цікавився б, якби жив десь на невідомому острові, як той Робінзон, якому для повноцінного життя потрібен (на) лише П’ятниця. Але, на жаль, я живу на тій землі і належу до того народу, на якого ніколи ніхто не дивився серйозно останні триста п’ятдесят років. А все свої, доморощені “гетьмани” і “гетьманші”, – Івашки Брюховецькі і Насті Скоропадські… Бо легше чомусь продатися і вкрасти, аніж відстояти власну гідність і, коли треба, вмерти. Ці банальні істини знало галицьке покоління 30- 40-их років. Знало і робило так, як належиться робити: било ворога (свого і чужого) по морді і вмирало, бо вірило се покоління в Божі істини і Боже проведіння. Сьогодні цього покоління вже нема. І вже ніколи не буде. Навіть на Галичині. Бо тут, поряд із прихованим чужинцем, краде і вбиває віру у правду і справедливість свій, рідний патріот. А нарід або спивається, або скурвлюється, або запорпується у свою мушлю-роботу чи мушлю-хату і не підносить голови, збайдужівши до всього, крім хліба і короткочасних розваг.
Чим же наша ситуація краща за життя римських рабів? Їм теж після тяжкої і виснажливої роботи давали п’янкого трунку і приводили жінок. Ми, може би, про них нічого і не знали, якби не з’явився Спартак. То що нам, чекати свого Спартака? Чи, може, піднімати нову Коліївщину?! А Гонта і Залізняк завжди знайдуться, навіть коли невдячні нащадки і через дві сотні літ побояться поставити їм пам’ятника.
Останні кілька вечорів мій дев’ятирічний син не міг спокійно заснути, плакав і все питав мене, чи правда, “що Путін хоче стати новим Гітлером і завоювати світ, розпочавши завоювання з нас? Я заспокоював сина, як міг, але для себе теж не знаходив відповіді. Я би не хотів, аби мене заганяли у глухий кут. Бо приреченому нічого не залишається, як вмерти з гордим гаслом: “Слава Україні!”. Але це також буде останнє, що почують мої вороги.
Євген Баран.