Я ніколи не боявся сутичок, але намагався їх уникати. Маю на увазі побутові сутички, коли вдарити когось чи самому отримати по зубах, особливо в селі, особливо на празник або ж у „безі“ (виході молоді без запрошення на весільні танці), було легше, ніж на асфальт плюнути…

Родинна справа (есей)

Я ніколи не боявся сутичок, але намагався їх уникати. Маю на увазі побутові сутички, коли вдарити когось чи самому отримати по зубах, особливо в селі, особливо на празник або ж у „безі“ (виході молоді без запрошення на весільні танці), було легше, ніж на асфальт плюнути…
Що тичеться суспільних виступів, я не уникав їх, був поміркованим щодо політичних спекуляцій, яких завжди не бракує. Це не завадило мені ходити на більшість мітингів у Києві у часи переднезалежні і постнезалежні, а починав я їх ще у Сімферополі весною 1989-го року. Востаннє у Києві я був на мітинзі, там де тепер відновлений Михайлівський собор, десь поряд знаходився чи Київський обком партії чи що, і там приїжджав Єльцин з приводу української участи в СНД.
Ми тримали якісь плакати, – ми, це я, Петро Ляшкевич, Сашко… (Сашко…Сашко, сьогодні доктор наук, родом із Запоріжжя і кум Ляшкевича). Словом, кричали «ганьба», кричали «геть від Москви!», ще щось кричали. Хіба згадаєш усі твої протести,якщо вони перманентні, сиріч вічні…
У п’ятницю, 29-го я поїхав у свій Чортків на Тернопільщині, де Володя Погорецький впʼяте зорганізував фестиваль «СлОвія» і вперше його більш-менш нормально підтримала місцева влада.  Володя – колишній “афганець”, хтось там загинув, хтось має кулю в хребті, як мій приятель, поет, Шевченківський лавреат,  Василь Слапчук, а хтось її має в серці. Володя має кулю в серці. Це не тільки метафора. Це той біль, з яким він бореться, в якому живе і проти якого час від часу повстає. Я знаю, що в якийсь момент ся куля його вбʼє. Я знаю, що рикошетом вона зачіпить мене. Бо я з якогось часу не пробачаю глупоти, ні рідним, ні близьким, особливо рідним, але найболячіше реагую на біль відкритих сердець.
Повернувся в суботу увечері 30-го, і коли зайшов у хату, вразив вигляд дружини, дещо наляканий і схвильований: «Євгене, Розігнали Евромайдан у Києві». Я знаю, що для неї, кримчанки за місцем народження, після смерті її батька, а мого тестя Івана Сікорського, зукраїнізованого поляка, батьки якого із Вінничини втекли від голоду 1933-го у Крим,  це найбільша драма. Вона, – яка у часи української незалежної боротьби, брала участь у всіх київських мітингах, бо я робив такі виступи через раз, паралельно сидів у бібліотеках, пишучи дисертацію про українську історичну прозу, – найбільше переживає за ту ідею України, якої ми ніколи не бачили, але намагаємося її вдержати не тільки у мріях, але й серці.
Сьогодні мій 14-річний син Евген пішов на мітинг. Навіть не питав мене, тільки сказав: «Тату, ти будеш?», на що я відповів: «Так», «То там зустрінемось!».
У якийсь із моментів я усвідомив, що мій вибір України став не тільки моєю особистою справою, став родинною справою. А з сином я в сто раз сильніший. За нього я горло перегризу будь-якому „гопнику“. І я знаю, що син зробить те саме. Значить, у нас правильна сімʼя. Українська. І справа у нас спільна. І Україна наша одна!..

Євген Баран.