Не дивлячись на те, що книга, про яку хочу сказати, вийшла ще 10 років тому, вийшла в Польщі у приватному видавництві Анджея Дембковського, про неї цілком можна говорити сьогодні, тому що теми, підняті у книзі не втратили своєї актуальности і певною мірою суголосні тим суспільно-культурним тенденція, літературним зокрема, які переживаємо в Україні…

РОЗМОВИ НА МЕЖІ ТИСЯЧОЛІТЬ…

Andzej Dębkowski. Kiedy umiera poeta, umiera świat… Rozmowy z pisarzami. – Zelów, 2004. – 240 s.

Не дивлячись на те, що книга, про яку хочу сказати, вийшла ще 10 років тому, вийшла в Польщі у приватному видавництві Анджея Дембковського, про неї цілком можна говорити сьогодні, тому що теми, підняті у книзі не втратили своєї актуальности і певною мірою суголосні тим суспільно-культурним тенденція, літературним зокрема, які переживаємо в Україні.

Декілька слів про Анджея Дембковського  (Andzej Dębkowski). Се відомий польський поет, критик, есеїст, публіцист, журналіст і видавець. Головний редактор «Газети Культуральней» („Gazety Kulturalnej”). Автор восьми поетичних і літературно-критичних книг. Народився 1961 року в м.Зельові (Zelów), де живе і працює по-сьогодні. Дебютував 1988 року. Книжковий дебют відбувся 1993 року, назва книги «Вірити в себе» («Wierzyć w siebie»). Член Спілки Літераторів Польських ( Związku Literatów Polskich), лауреат декількох престижних літературних премій. 2013 року видав чергову поетичну книгу під назвою «До подібних недоступних берегів» («Do wszystkich niedostępnych brzegów»).

Про нову поетичну книгу говоритиму пізніше. Мене зацікавили бесіди Дембковського з відомими польськими письменниками, які він провів між 1996-2003 роками. По-перше, що се певна візія суспільно-культурного життя Польщі у 1990-х-2000-х роках з ретроспективними виходами на ціле ХХ-е століття. По-друге, Анджей Дембковський є критиком, який у своїй творчости  постійно опирається на польську літературну традицію, захищає її і намагається продовжити. В якихось моментах він видається консерватором, в тому позитивному розумінні здорового консерватизму, який тільки й можливий у захисті і продовженні культурних традицій. По-третє, Дембковський підкреслює, що він є літератором і не цікавиться політикою. У принципі, такий погляд вимагає чіткої світоглядно-естетичної позиції з виразним літературоцентризмом (що імпонує мені). По-четверте, жанр діалогу – вічний у своєму бажанні навести мости порозуміння – від Сократа починаючи, – і дуже відповідальний для людини творчої. У ньому, як в жодному іншому жанрі, помітні фальш і порожнеча того, хто запитує і того, хто відповідає. Нарешті, п’яте, діалоги окреслюють багато суспільних, культурних, буттєвих проблем, але ніколи не є абсолютними в індивідуальній візії світу і свого місця в цьому світі, що залишає завжди простір для думання, особливо для людей, здатних думати…

Тепер про книгу. У ній 33 розмови. В основному це письменники середнього і старшого покоління. На диво жодного молодого автора (виходячи із попередніх зауваг, для Дембковського цілком закономірно). Крім того, всі Автори, не дивлячись на відомість у літературних колах, в тій чи іншій мірі є опонентами до ліберально-пустопорожньої квазілітературної піни, якої так багато і в польському літературному процесі межі тисячоліть. Тобто, маємо дивно-закономірну ситуацію, що Дембковський вибирає своїми співбесідниками людей професійних, знаних, але не модних. В якійсь мірі кожен із його співбесідників є маргіналом, якщо вважати справжню культуру маргінальною в сучасному світі.

Про письменників. Співбесідниками Дембковського виступають Анджей Грабовський (Andrzej Grabowski,), Іреней Качмарчик (Ireneusz Kaczmarczyk ), Тадеуш Квятковський-Цугов (Tadeusz Kwiatkowski Cugow), Анджей Кшиштоф Торбус (Andrzej Krzysztof Torbus), Ернест Бриль (Ernest Bryll), Ян Ющик (Jan Juszczyk), Тадеуш Завадовський (Tadeusn Zawadowski), Рафаль Орлевський (Rafał Orlewski), Лєшек Жулінський (Leszek Żuliński ), Адам Шипер (Adam Szyper), Нікос Хадзініколау (Nikos Chadzinikolau , 1935-2009), Генрик Циганік (Henryk Cyganik, 1946-2005), Тадеуш Хрущелєвський (Tadeusz Chróścielewski , 1920-2005), Анджей Браун (Andrzej Braun, 1923-2008),  Вєслав Мишлівський (Wiesław Myśliwski), Рома Альварадо-Лагуньонок (Romа Alvarado – Łągunionok), Ян Стемпень (Jan Stępień ), Казімеж Івоссе (Kazimierz Ivosse), Юзеф Баран (Józef Baran ), Вільгельм Пжечек (Wilhelm Przeczek, 1936-2006), Ромуальд Мєчковський (Romuald Mieczkowski), Хатіф Янабі (Hatif Janabi), Марія Шишковська (Maria Szyszkowska), Адам Зємянін (Adam Ziemianin), Цезар Лєженський (Cezary Leżeński, 1930-2006), Стефан Юрковський (Stefan Jurkowski ), Станіслав Франчак (Stanisław Franczak), Ян Лєоньчук (Jan Leończuk), Аарне Пуу (Aarne Puu), Анджей К. Вашкевіч (Andrzej Krzysztof Waśkiewicz, 1941-2012), Даріуш Томаш Лєбьода (Dariusz Tomasz Lebioda), Марек Вавжкевіч (Marek Wawrzkiewicz), Збігнев Єжина (Zbigniew Jerzyna, 1938-2010).

Не про всіх письменників я знайшов інформацію у польській Вікіпедії. Не всі письменники, з якими спілкувався Дембковський, нині живі (я переглянув доступну інтернетівську інформацію, і вказав тих, які вже у кращих світах). То така правда життя. Нині живеш і говориш, завтра не говориш і не живеш. Ми про цю правду забуваємо. Се вплив телевізії, гамериканської здебільшого, коли будь-яка смерть, навіть найжорстокіша і найабсурдніша, є тільки кінофрагментом і не більше.

Переходжу до думок письменників, які мені видалися цікавими. Якщо виникне потреба, в ході цитування  я прокоментую ту чи іншу озвучену тезу.

  1. Анджей Грабовський, поет, кавалер Ордену Усмішки, організатор Міжнародної Галицької Осені із Ченжковіц, дебютував 1967 року: „(…) кожний письменник, кожен творець буде найкраще чутися в тому місці, з яким в’яже його якась незбагненна нитка, в’яже кожного не тільки з місцем народження, але й з місцем виростанням, пізнавання світу. З місцем своїх перших товаришувань, поразок. кохання“ (с.7); „Поезія то метафоричне споглядання світу“ (с.11); „Можемо використовувати нових способів для описування світу, але повинні триматися старих взірців“ (с.11); „Вважаю, що кожний працює тільки на себе і про це свідчать його твори, доробок літературної праці, але нечесним є те, що деякі хочуть заробити капітал на праці інших людей“ (с.13).
  2. Тадеуш Хрущелевський (1920-2005), поет, есеїст, перекладач, науковець, родом із Мінська Мазовецького, дебютував 1944 року: „(…) ми ніколи не буди Европою, хоча у ній перебуваємо, бо ніхто нас не бачив у категоріях европейських“ (с.88); „Про Словацького, Виспянського,  Матейка не знають у Європі фактично ніхто“ (с.90); „Бо ніхто  нами не цікавиться і в жодний спосіб то не зміниться. Є замалою державою“ (с.90); „Не є правдою, що так охоче нас будуть приймати в Европі. Вони нас приймуть, але на їхніх умовах. На додаток яким коштом для суспільства. Якось про це ніхто не хоче говорити“ (с.90). (…) Поляки є народом, які не мають щастя“ (с.91)…

Додам, що це інтерв’ю є одним із найцікавіших і найобʼєктивніших  у визначенні місця Польщі в європейському культурному котлі…

  1. Анджей Браун (1923-2008), поет. прозаїк, репортажист, співзасновник Товариства Письменників Польських (Stowarzyszenia Pisarzy Polskich), у 1990-1993 роках голова цього Товариства: „(…) література польська повинна бути єдиною, але чи повинна бути одна спілка“ (с.105).
  2. Вєслав Мишлівський, прозаїк, драматург: „В культурі селянській відкрив те, що для кожного письменника є найважливіше – мова і уява“ (с.111); „(…) література є насамперед великим цвинтарем і тільки окремим вдається воскреснути, і на те не мають впливу навіть найбільші нагороди(…)“ (с.111); „(…) література пропонує кожному читачеві його власну візію тієї книги“ (с.112); „Письменник є на роздоріжжі – між бажанням, аби бути читаним, і відразою щодо узурпації читачем. То є дуже небезпечно. За приємним заграванням із читачем ховається неволя“ (с.113).
  3. Ян Стемпень, письменник, поет, драматург, різьбяр: „Світ людей був би набагато теплішим, якби люди не шкодували гарних слів. Як шкода, що люди не бачать, що добре слово є позитивною енергією, яка може лікувати. На жаль, жиємо в епоху любові до речей, а не до людей“ (с.122); „Бо можна жити без політики, але без любови життя є мало вартісним“ (с.123).
  4. Марія Шишковська, мислитель, філософ, знавець права та історії філософії: „Людина культури є дуже востребована у сучасному світі, тільки що немає для гнеї місця в світі масової культури“ (с.165); „Вірності і лояльності повинні вчитися у собак“ (с.167).
  5. Станіслав Франчак, поет, журналіст, освітянин: „Не є мистецтвом говорити про світогляд, мистецтвом є втілити це у власній сімʼї“ (с.195).
  6.  Марек Вавжкевіч, поет, критик, перекладач, голова Спілки Літераторів Польщі: „Триває систематичний процес оглупління, будування фальшивих ієрархій, творення п’єдесталів для памʼятників з пінопласту“ (с.232)…

Звичайно, це не всі цікаві думки наведені мною. Декілька інтерв’ю були складними для читання. Сиріч є заінтелектуалізовані чи заакадемізовані. Такими є інтерв’ю Яна Леоньчука та Даріуша Томаша Лебьоди. Якщо розмову Леоньчука ще можна прийняти, то пан Лебьода цілком відмовився від себе юного, як він сам називає «поетичного хулігана», ставши академічним серйозним і навіть дещо занудним професором літератури, дослідником творчости Міцкевича і Словацького…

Одне мені зрозуміло чітко з цих розмов: процеси, які переживали і частково переживають сучасні польські письменники є суголосними  тому, що маємо в українській літературі. Додається хіба що те, що українство не так є згрупованим, як це є у  польських колег. Особливо, в Америці чи Англії. Принаймні, більшість польських літературних імпрез у США чи Англії проходять через посередництво і за сприяння польських еміграційних кіл, чого не скажеш про українські реалії. Не кажучи вже про специфіку мовного протистояння в Україні, яка є штучною (політичною), але перманентною перешкодою у поширенні українського художнього слова.

Але зрозумілим є також і те, що процеси становлення польської літератури в сучасному світі є також загрозливими і такими, що вимагають внутрішньої зорганізованости перед цивілізаційним поглинанням сильніших політично культур. Анджей Дембковським є одним із тих, хто захищає польську літературну (культурну) традицію перед Вавилонським поглинанням. У цьому сенсі він є Самураєм, який стоїть на захисті  Традиції Польської Культури. Нехай сьогодні така позиція виглядає архаїчною, але тільки за нею майбутнє національної культури.

Post Views: 50