Євген Баран. Сповідь, яка вбиває…

Дружина цього чоловіка пішла у церкву і висповідалася священику. Наступного дня все село шуміло, обзивало в очі і поза очі жінку курвою і проституткою. Жінка витримала такий психологічний тиск близько двох місяців, а потім повісилася. Після смерті дружини, чоловік вночі запалив церкву і згорів у ній сам…

СПОВІДЬ, ЯКА ВБИВАЄ..

Сьогодні я буду говорити про долю українського заробітчанина. Не взагалі «про», а про «одну з…». Ця проблема була однією з ключових в українському суспільстві у різні часи його існування. Маємо вже і класичні твори художньої літератури на цю тему. Тут першість належить безперечно нашому Стефаникові. Але чомусь мало і дуже неохоче звертається сучасна українська література до розповіді про долю сьогоднішнього заробітчанина (колись у «Перевалі» друкувався «Щоденник заробітчанина» Я.Ясінського, а 2004 року в Тернополі вийшла повістина Олесі Галич «Усі дороги ведуть до Риму»). А вона, ця доля, в своїй основі така ж трагічна і драматична, як доля Стефаникового Івана Дідуха. Шкода, що десь пропала з екранів телевізорів палкий захисник українських заробітчан Оксана Білозір. Ось думав я, якщо прийде така вольова і ділова жінка у владу, оце зрушення будуть. Сталося, — прийшла. І пішла, зробивши перестановку в робочому кабінеті, вчинивши скандал навколо театру російської драми ім. Лесі Українки у Києві і пропала … Як виявилося — захворіла, та ще й дуже підозріло… Тепер десь мовчки сидить і чекає виборів у списках «Нашої України». Чомусь цей «баласт» нашоукраїнці й далі тягнуть за собою… Кожен із нас знає тисячі історій українських заробітчан, і кожен міг би розповісти свою. Я міг би розказати про долю мого приятеля, дружина якого декілька років пробула у Греції на заробітках, а коли щасливо повернулась, була вбита у під’їзді свого будинку грабіжником, 19-річним студентом медакадемії, який витягнув із сумочки 60 гривень і обірвав сережки на вухах. У результаті молодий чоловік став вдівцем, а двоє синів — сиротами. Міг би розказати фантастичну щасливу історію однієї красивої дівчини з мого села, яка вже зневірилася вийти заміж, аж раптом з Італії приїхав молодий італієць з намірами одружитися. Виявляється, сільські хлопці, що перебували на заробітках, мали фотографію цієї дівчини, і коли господар її побачив, закохався і сам машиною приїхав у наше село. Але це така собі майже фантастична історія Попелюшки. Але днями я почув ще одну історію, яка мене вразила. Отож… Це сталося в одному із сіл Івано-Франківщини. Жила молода красива сім’я, виховувала двоє дітей. Аж чоловік отримав травму на роботі, що позбавило нормального заробітку сім’ю, і на сімейній раді вирішили, що дружина поїде на заробітки до Італії. Вона проробила там десь років 5—6, заробила гроші і повернулася додому. Чоловікові ж розповіла, як вона заробила гроші. У її господарів був одружений син, в якого не було дітей, і ось він запропонував їй народити для його сім’ї дитину, пообіцявши добрі гроші. Вона погодилася. Пізніше ще декілька бездітних італійських сімей звернулися до неї з подібною пропозицією. У результаті жінка народила в Італії 3 дітей, яких забрали бездітні сім’ї, а вона повернулася додому. Чоловік вислухав і сказав: «Все, що було там, залишається там. Ми живемо вдома, у нас діти, я тебе люблю, і не твоя вина, що ти поїхала в Італію»… Здавалося б, попри весь трагізм, щасливий фінал. Аж ні. Дружина цього чоловіка пішла у церкву і висповідалася священику. Наступного дня все село шуміло, обзивало в очі і поза очі жінку курвою і проституткою. Жінка витримала такий психологічний тиск близько двох місяців, а потім повісилася. Після смерті дружини, чоловік вночі запалив церкву і згорів у ній сам… Мені нічого додати до цієї історії. Не буду я робити якісь узагальнення, тим більше суспільно-політичні. Не буду казати про трагедію українських жінок, про їх тяжкий заробітчанський хліб, про моральність чи аморальність їхніх вчинків. Не буду казати, що всі вони там торгують своїм тілом. Я цього не знаю, і не маю права такого говорити. Я просто нагадую про моральну відповідальність людей, які стають знавцями чужих таємниць. Таємниці для того й існують, аби їх не розголошувати. Інакше вони вбивають. Я просто поставлю риторичне запитання: як жити дітям тих батьків, які стали жертвами церковної сповіді?..