Євген Баран: у нас все відбувається не завдяки, а всупереч

Рідко кому із наших земляків, таким, наприклад, як Євген Баран із с. Джурин нашого району, пощастило досягти вершин всеукраїнського визнання і шани. Він – відомий письменник, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Прикарпатського Національного університету імені Василя Стефаника, голова Івано-Франківської обласної організації НСПУ, заступник головного редактора журналу «Золота ПЕКТОРАЛЬ».

    Автор літературно-критичних текстів «Зоїлові трени» (1998 рік), «Звичайний читач» (2000), «Читацький щоденник-2005» (2006), «Навздогін дев’яностим» (2006), він розширив свої творчі обрії книгами есеїстики: «Порнографічна сутність правди» (2007), «Наодинці з літературою» (щоденникові нотатки та есеїстика (2007), «У полоні стереотипів» (2009).

   Лауреат кількох літературних премій, зокрема, імені Олександра Білецького – в галузі літературної критики (1999), а серед інших – трьох міжнародних: «Тріумф» (2003), імені Богдана-Нестора Лепкого (2007) та ім. Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» (2009). У 2008 отримав премію імені Дмитра Нитченка.

   У доробку Євгена Барана – і переклади поезій з польської мови (книги Божени Боби-Диги, видані у Львові 2008 року, переклад – разом з Олександром Гордоном). Євген Баран виступає відразу в кількох яскравих літературних іпостасях – літературознавець, літературний критик, есеїст. 

Цими днями знаний літератор в інтерв’ю розмірковує над проблемами української критики та долею літературних журналів, а також скаржиться на професійних патріотів, якими і у нашому Чорткові хоч греблю гати.

–   Євгене, здається, що в інформаційному просторі, міцно засіла теза про те, що української критики не існує…

–   Гадаю, ця теза стара як світ. Ото читаю працю Михайла Рудницького «Між ідеєю і формою», написану десь між 1915-1918 роками, а надруковану вперше 1932-го. Цитую дослівно: «Читаємо в пресі або чуємо приватно нарікання, що не маємо фахової критики. Нарікання справедливі, не менше, як і зідхання, що не маємо фахових дипломатів або фінансистів».

Тому я не хочу на цю тему багато говорити. Ті, хто робить подібні закиди, мають рацію: у нас відсутня інфраструктура, яка би сприяла повноцінному функціонуванню культурних процесів. Себто, у нас все відбувається не завдяки, а всупереч. Крім того, не вихована культура читання українською (не кажу вже про моду на українське). Якісні глянцеві журнали українською на пальцях однієї руки порахувати можна, і то вони ледь животіють. Всі талановиті журналістські сили переходять в іномовний простір. Нічого не змінюється вже друге століття. А Ви кажете «не існує української критики». Дивно, що взагалі існують люди, які займаються нею. Тому я би не зациклювався на проблемі «існує чи не існує критика», я би, може, говорив про стан суспільства, яке так і не змогло налаштуватися на конструктивне критичне осмислення дійсности, власне, своєї дійсности. Здається, ще Пушкін писав, що стан критики залежить від стану здоров’я суспільства.

–   Чи повинні окремо існувати академічна та популярна рецензії на літературний твір?

–   Звичайно, повинні існувати. Вони, здається, й існують паралельно. Хоча завжди трапляється так, що популярна рецензія на той чи той твір має більший резонанс, аніж добротна академічна рецензія. Це вже специфіка сприйняття. Налаштованости популярної рецензії на ширше коло читання. Здається, вже багато сьогодні рецензентів пробують писати цікаво, інша справа, що не всім вдається писати цікаво. Не забуваймо про хист, талант.

І ще, я би ніколи спеціально не протиставляв академічну та популярну рецензії. Просто кожен повинен робити свою роботу так, як вважає за потрібне. Головне, аби від цього виграв загальний стан осмислення літератури, а не той чи інший її інтерпретатор.

–   Ви – член редколегій багатьох художніх видань, зокрема журналу «Золота ПЕКТОРАЛЬ». Чому українські літературні газети і журнали досі не можуть конкурувати із закордонними?

–   Все залежить від цілої низки об’єктивних і суб’єктивних причин. До об’єктивних зараховуємо відсутність інфраструктури, про що я вже казав. Додається постійне протистояння мовне (виглядає мені воно штучним, але наші бездарні політики на цьому протистоянні заробляють собі дешеві дивіденди). Відсутній здоровий інформаційний простір. Відсутні ідеї, які би оживляли журнальний простір культури. Мало обговорюємо проблемних речей, більше зациклені на дріб’язку фактографічному, описовому. Зовсім не вміємо говорити популярно про філософію, теорію… Нарешті, відсутня державна підтримка, хоча би часткова чи меценатська. Адже літературні журнали – це завжди збиткова справа, і не тільки в Україні. Назвіть мені бодай одне самоокупне літературне видання в Україні. Його немає. Навпаки, більшість видань не платить гонорарів, а частина з них ще й умудряється брати в авторів гроші за публікацію, при тому, що це не наукове видання. Схожа ситуація і з Інтернет-сайтами. З відомих мені літературних сайтів гонорари платить тільки ЛітАкцент, інші сайти або не платять дописувачам, або платять виїмково (так званим своїм). А це теж проблема, бо людина має отримувати гроші за виконану роботу. Я люблю повторювати приказку свого покійного батька: «Задурно тато з мамою не спить»… Пропадає культура читання літературних журналів, її замінює Інтернет.

Той же журнал «Золота ПЕКТОРАЛЬ» видається в Чорткові на ентузіазмі Володі Погорецького вже третій рік. Частково йому вдається знайти спонсорів, а владні структури – ой, «що мама роблять, пообідали та й хліб жують», таке саме вони, – є у нас, особливо в Галичині, така професія – патріот. От вони й рятують Україну, і вже всі бачимо, що дорятувалися…

Все це разом, а ще фаховий рівень журналістів, які працюють в літературних виданнях, і складає ту проблему неконкурентноздатности (хоча я не був би таким категоричним)…

–   А якими бачите перспективи сучасної української літератури за кордоном?

–   Перспективи української літератури за кордоном? Як кожна амбітна література вона не втратила своїх перспектив. Я думаю, ситуація така, як і належиться неконкурентноздатним націям: до них мінімальний інтерес. Хто любить слабкого і хто звертає на нього увагу? З цього потрібно починати. Зрештою, про це вже можна і не говорити. А все інше: талант, везіння, особисті зв’язки тощо є вторинним від головного. А ще клановість, групівщина, індивідуальне несприйняття… Вони нікуди не ділися, просто про них втомилися говорити. Це теж чинник перспективи. Ось нещодавно в Польщі відбувався Лемківський фестиваль, Ви б здивувалися (а може й ні), почувши прізвища «заслужених лемків світу», які були на фестивалі…

Але попри всі проблеми, перспектива залишається доти, доки бодай один справжній талант присутній в літературі. А українська література на таланти не бідна.

–   Чи існує різниця між сучасним українським та іноземним читачем?

–   Я не скажу, чи існує різниця між нашим та іноземним читачем. Минулого року в Кракові став свідком такої кумедної сцени: зайшли в книгарню студентки, і одна з них тут же телефонує татові: «Курча маць, тату, мені треба грошей на книжку», не знаю, що цей тато їй відповів, але вона залишалася задоволена. Можливо, на якомусь такому глобальному рівні різниця є (державність, інфраструктура, загальний рівень культури тощо), але у нас книги читаються, не дивлячись на всі складнощі. У цьому переконуюсь, відвідуючи різноманітні книжкові толоки в Галичині: у березні в Миколаєві Львівської області вже четвертий рік поспіль проходить книжкова толока, якою опікується Люба Хомчак, у травні Володя Погорецький попробував провести подібне дійство в Чорткові Тернопільської області, он у серпні, якраз на День Незалежности, Шевченківський лауреат Михайло Андрусяк надумав провести фестиваль краєзнавчої книги (але продаватиметься і художня література) в Коломиї, у вересні – Львів…

–  І наостанок побажання читачам від Євгена Барана.

Читайте добрі українські книжки. Такі завжди були, є і будуть. Я не знаю, чи вони змінять Вас, але сповнять простором і перспективою, якої нам інколи дуже бракує…

                                                                                              Наталя Пасічник,

                                                                                                         член НСПУ,

                                                              аспірант    факультету іноземних мов

                                                      Львівського національного університету ім.. І. Франка 

Післямова від Володимира Погорецького.

Євген Баран народився у селі Джурин 23 травня 1961 року. До речі, переказую йому вітання з днем народження (Євген у ті перебував за кордоном) від великої золотопекторалівської родини, творчої інтелігенції Чорткова, багатьох жителів сіл Джурина, Полівців, Палашівки, де минули його дитячі роки і куди він навідується часто-густо, аби провідати свою маму Михайлину Іванівну і брата Олеся з дружиною.

У Чорткові вже зачекались на спілкування з відомим літературознавцем, критиком, есеїстом, перекладачем.  Люди завжди на таких імпрезах мають змогу задати запитання Євгену Барану і от­римати на них вичерпні відпо­віді.

  Власне, для літературного критика Євгена Барана “бути” та “читати” є синонімами слова “жити”, адже, як сказав відо­мий критик Володимир Брюггер: “Реальна ерудиція критика складається не з енциклопе­дичних знань (людина не ком­п’ютер), а з живого відчуття змінності й спадковості літера­турних поколінь, творчих шкіл, міжнародних і міждержавних

історичних зв’язків, мовних і стилістичних перегуків, пишно­сті образів і сюжетів, тривало­сті й послідовності літератур­них стилів, їхньої здатності до відновлення й чергової модифі­кації… Євген Баран належить до критиків, які здатні (й спро­можні) підт­римати інте­рес до літера­тури навіть за умови відсу­тності (або не­значної прису­тності) самої літератури…”

    Чортківщина, слава Богові, і направду, мо­же тільки гор­дитися таки­ми славними іменами наших земляків-письменників, що волею долі сьогодні роз­сіяні по сві­тах, котрі, на наш погляд, вже внесли вели­кий вклад у сучасну українську літературу. Серед них: Євген Баран, Степан Сапеляк (на жаль, уже покійний), Теодозія Зарівна, Василь Махно… Ці люди примножують своїми поетичними та прозовими творами славу рідному краю.

Євгене ми тебе любимо і чекаємо в «гості».

  ***

               Євгенові Барану

 Очі відкрила хата:

Сонце на голові.

Мамі всміхнувся тато

Спогадом – удові…

Птахом летить криниця,

Ворожать над нею дні.

Світ насинив зіниці

Божі у Джурині.

Небо густим потоком

Тече, пеленає квіт.

Молитву здіймай високо

Над ієрогліфом літ

Травень туркоче піснями,

Зіп’явшись на дуже крило,

Й зове колискова мами,

Блудного сина в село.

Володимир Погорецький